“Світ не до кінця розуміє цю війну, він все ще має сумніви й намагається захищати ворога”, – Роман Луцький про роль у польському фільмі “Під вулканом”

“На початку 2022 року кожна наша родина стояла перед вибором: залишитися чи виїхати. Цей вибір призвів до багатьох конфліктів. У моїй родині навіть сварилися. По телевізору такого не показують”, – каже прикарпатський актор Роман Луцький, виконавець однієї з головних ролей у польському фільмі “Під вулканом”.

Цього року Польща подала на “Оскар” фільм про українців і з українськими акторами. Драма “Під вулканом” режисера Даміана Коцура розповідає про сім’ю, яка після початку вторгнення з туристів перетворилася на біженців. Головну роль у фільмі зіграв Роман Луцький, український актор, якого польські глядачі вже знають за відомими театральними виставами “Гамлет” і “Дзяди” режисерки Майї Клечевської. Він відомий головною роллю у “Відблиску”, першому українському фільмі, показаному на Венеційському кінофестивалі. На цьому фестивалі Луцький вже двічі пройшовся червоною доріжкою, пише “Галка” з посиланням на польське видання “Sestry”.

Третій фільм про війну, в якій немає боїв

“Колись я читав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може вивергнутися будь-коли, – каже Роман Луцький в інтерв’ю для “Sestry” – Цей вулкан – сусідня країна, яка озброєна до зубів. У 2014 році вулкан прокинувся, а в 2022 році вибухнув…”

– Коли вийшов “Відблиск”, ви стали серйозним драматичним актором. Часом не знаю, куди подівся той веселий Олешко Попович із “Сторожової застави”. Найбільше змінилися твої очі… Ще ти мав роль у драмі “Медовий місяць” — про життя подружжя в окупації, а потім у “Під вулканом” У кожному з них була війна.

– Зауважте, що «Під вулканом» – мій третій фільм про війну, в якому немає боїв. Люди розуміють, що таке війна на фронті. Але війна всередині українських родин європейцям невидима.

Водночас з початком Великої війни кожна наша родина постала перед вибором: залишитися чи виїхати. І цей вибір викликав багато конфліктів, у тому числі в моїй родині: ми всі сперечалися, що робити далі. У маленьких сімейних всесвітах війна породжує мікровійни. Бо війна – це не тільки бої, які показують по телевізору.

І саме про таку війну, йдеться в кожному фільмі, де ми не бігаємо зі зброєю, а розкриваємо світові внутрішню драму, яку переживають українці. Це не бойовик, це щось більш тонке і цікаве для мене як актора.

Контракт попри бороду

– Як ви потрапили у “Під вулканом”? Чому Даміан Коцур запросив вас на головну чоловічу роль?

– То ціла історія. Як польський режисер, Коцур мало знає український акторський ринок. Тому він попросив кастинг-директора підготувати список українських акторів. Я опинився в цьому списку, але директор відразу відхилив мою кандидатуру.

Як пізніше мені пояснили, Деміан сказав, що Луцький був надто гарний і мав дуже акторську бороду, а він хотів нормальних, звичайних людей.

Я про це не знав, але потім подруга попросила мене допомогти їй зняти візитку для Коцур: стати за камеру і сперечатися з нею. Даміан переглянув відео і запитав, хто був за камерою і так добре бився. Так мене запросили на співбесіду і я отримав головну роль.

– Чому Польща подала “Під вулканом” на “Оскар”? Адже це історія не про поляків, а про українців і в ній грають українці.

– Мабуть, поляки відчули, що цей фільм буде конкурентоспроможним на міжнародній арені і зможе мати сильніший резонанс, ніж місцеві історії в контексті подій, які зараз відбуваються.

І це адвокація за Україну. Часто чуємо, що українці втомилися від війни. Виявляється, що не всі. Світові потрібно постійно нагадувати про цю війну, і я дуже вдячний Польщі, що вона це робить. Є тільки одне питання: за який фільм зараз повинні вболівати українці на “Оскарі” – за українську “Ля Палісіаду” чи польський “Під вулканом”?

Насправді цей фільм орієнтований на експорт. Ми вже все це пережили та розуміємо, хто є ворогом. Але світ не до кінця розуміє цю війну, він все ще має сумніви й намагається захищати ворога.

Чекати та ігнорувати це, сподіваючись, що Україна захистить усіх, – небезпечна гра. Кожен може відчути на собі наслідки виверження вулкана.

– Твій перший фільм про війну – це “Відблиск”. Режисер Валентин Васянович занурив тебе в жахіття війни ще на самому її початку, у 2014 році. Полон, тортури, ПТСР… Тобі було важко грати?

– Це було для мене цікавим акторським викликом. Дуже важливо, що Валентин Васянович, який є великим режисером, зняв цей фільм. Тема українців у полоні, тема ПТСР – це складно. Було важливо показати цю проблему правильно, без перебільшень.

Глядачам могло бути некомфортно дивитися “Відблиск”. Але ми знаємо, що тортури – це реальність, з якою стикаються українці. У 2014 році в’язниця “Ізоляція” в так званій “ДНР” була жахливим місцем, де наших людей катували різними способами.

Найгірше було те, що в’язні не знали, чи зможуть коли-небудь звідти вибратися. Я грав військового хірурга, який потрапив туди. Під час занурення в процес створення “Відблиску” я жив один у квартирі, практично її не покидаючи. Я переглянув безліч фільмів і прочитав багато книг на цю тему. Я навмисне занурив себе в важкий і неприємний стан та залишався в ньому. Я не хотів “вмикати” цей настрій лише перед камерою і “вимикати” після команди “стоп”.

– Перед тим як зіграти роль, великі актори часто спостерігають за людьми, подібними до тих, кого вони будуть грати. Як ти готуєшся до своїх ролей, наприклад, коли граєш чоловіка з ПТСР після виходу з полону?

– Я багато розмовляв із психіатрами та медсестрами в психіатричних клініках.

Лікарі розповідали, як ходять люди, звільнені з полону — не прямо, а скручені, ніби у формі знака питання. І вони майже ніколи не відривають погляду від землі. Я використав цю інформацію.

Станіслав Асєєв, консультант фільму, журналіст і автор книги “Світлий шлях. Історія концтабору в Донецьку”, був в’язнем “Ізоляції” протягом 28 місяців. У своїй книзі він описав жахи, які там чинилися над полоненими. Наприклад, він детально розповів мені, що відчуває людина під час ураження електричним струмом — як струм проходить через тіло, які м’язи паралізує, і чи можна кричати, коли струм проходить від вуха до руки, а потім викликає спазм.

Я відтворив це в сцені, де мого героя катують.

– Васяновичу вдалося перетворити цей жах на витвір мистецтва.

– Так, адже все у Валентині дуже скрупульозне, строге і позбавлене зайвого драматизму. Ти, мабуть, помітила, що в “Відблиску” немає музики. Вона б лише підсилила цей і без того моторошний фільм.

– Ти брав участь у показі “Відблиску” у Венеції. Як європейська публіка відреагувала на фільм?

– Після показу були дуже тривалі овації. Люди казали, що нам вдалося передати всю брудність війни через художні засоби. Глядачі були зворушені цією історією, багато хто плакав. Зазначу, що цей фільм варто дивитися на великому екрані. Перегляд на телефоні або навіть комп’ютері не передає всієї глибини емоцій.

Вивчив польську з телебачення

– Кого б ти не хотів зіграти у фільмі? Поганого москаля?

– А хто, власне, мав би грати москалів? Ми що, будемо запрошувати москалів, щоб вони самі себе грали, чи як? Українські актори чудово говорять російською.

Це наша реальність, адже ми постколоніальна країна. Як ліванці вільно володіють французькою, а індуси англійською – так і ми говоримо російською.

Деякі українські актори грають москалів. Ми не завжди граємо приємних персонажів. Така вже наша доля як акторів.

Особисто я не відкидаю ролі, а матеріал загалом. Якщо він поверхневий, вульгарний, плоский чи нецікавий – я точно відмовлюся. Але якщо матеріал глибокий і важливий, я візьмуся за нього, навіть якщо доведеться грати негативного персонажа.

– Тобто ти б хотів?

– Ні, бо я не дуже добре говорю російською. Тобто можу, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.

– Судячи з твоєї творчої біографії, тебе пов’язує з Польщею взаємна любов. Все почалося з “Гамлета” у Познані (2019), де тебе на головну роль запросила видатна польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?

– Мая спостерігає за Україною з 2013 року. Спочатку вона переживала, що наші молоді люди гинуть не на Майдані, а в АТО. А коли вирішила поставити свого “Гамлета” у Польському театрі, вона подумала, що головний герой мав би не повертатися в Ельсінор з Віттенберга, а приїхати до Польщі з України.

Вона довго шукала актора на головну роль. Я не встиг на прослуховування, тому написав їй, і ми домовилися про зустріч у Варшаві. Після прем’єри вона сказала мені, що тільки я задовольнив її відповіддю на питання, ким є Гамлет.

Я тоді їй сказав, що розумію Гамлета – він прийшов забрати владу, яка була захоплена несправедливо, і крапка. Це людська історія, і не потрібно робити з нього філософа. Я також сказав їй, що ми повинні виходити з того, що в часи Шекспіра люди приходили дивитися на цю п’єсу, бо це була динамічна історія з багатьма смертями в фіналі.

Не варто шукати в Гамлеті якихось суперсил чи високих імпульсів. Безсумнівно, він є складною розумовою конструкцією, але передусім він – жива людина. Ми з Маєю говорили чотири години. Вона зрозуміла мій підхід до персонажа, і мене затвердили на роль.

– Судячи з успіху “Гамлета” Клечевської, поляки тебе прийняли.

– Я вже давно хотів вийти на польський акторський ринок, особливо тому, що знаю мову – хоча й не ідеально. Я вивчив її ще в дитинстві. Однак моє розуміння польської на слух майже ідеальне, і я цілком добре можу спілкуватися.

– Як ти вивчив польську мову?

– Коли я був у шостому класі, єдиними телеканалами в нашому селі були УТ-1 та УТ-2. У містах можна було дивитися інші канали, але в нашому селі ми мали тільки ці два, які з ранку до вечора розповідали, скільки зерна зібрала Україна. Тож що я зробив? Почав дивитися польське телебачення, зокрема Polsat і Polsat-2. Там показували комедійні серіали, як “13-е відділення”, “Справи Кепських” та інші ситкоми. Це все було таке барвисте, з цікавими сюжетами.

Я став буквально залежним від польського телебачення, як від наркотика. І вчив польську мову з екрана, на слух. Пізніше, коли працював у театрі, почав читати книги польською і час від часу спілкуватися з носіями мови. А перед “Гамлетом” театр навіть найняв мені репетитора з вимови.

Мій Конрад – азовець

– Після “Гамлета” Мая Клечевська поставила “Дзяди” Адама Міцкевича у Драматичному театрі в Івано-Франківську. Вона поставила їх, як кажуть, “під тебе”.

– Мая – це абсолютно мій режисер. Співпраця в Познані так нас надихнула, що після “Гамлета” ми одразу почали планувати майбутні проєкти.

Ми довго шукали матеріал, Мая хотіла взяти до роботи кількох українських класиків і працювати з ними, також були розмови про “Макбета”. А потім сталося вторгнення і вона зрозуміла, що має поставити “Дзяди”. Адже, на її думку, в польській літературі немає драматичного твору, більш антиросійського, ніж цей.

Ми взялися за третю частину цього поетичного твору, в якій Міцкевич описує польсько-російські відносини, дуже схожі на ті, які переживає Україна у стосунках із Росією.

Це не новина – “Дзяди” є універсальною історією як для Польщі, так і для України, бо йдеться про людську свободу, на яку зазіхає могутній ворог.

– У “Дзядах” ти знову граєш в’язня, цього разу гордого поета Конрада. Але глядачі сприймають тебе як незламного азовця.

– Коли ми ставили цей спектакль, ми навіть не думали про полон. Потім я був дуже вражений, що глядачі почали інтерпретувати деякі персонажі на сцені як азовців. Після прем’єри одна моя колега сказала, що коли мій Конрад вийшов із уявної підземної в’язниці, щоб виголосити Велику імпровізацію. Вона побачила в ньому командира азовців, який виходить з окопу просто під кулі.

Люди по-різному сприймають твір. І це чудово, адже це означає, що робота є багатогранною і багатошаровою. Саме так і має бути у випадку талановитих митців.

– Ти вже двічі був на червоній доріжці у Венеції. Тепер, хто знає, можливо, отримаєш “Оскар”. Американці вже про тебе знають, критик із “The Hollywood Reporter” похвалив твою гру у “Відблиску”. Що ти думаєш про славу?

– У мене немає проблем із тим, що люди звертають увагу на мою роботу і хвалять мене. Так, я читав про себе у “The Hollywood Reporter” та “Variety”, хороші відгуки надихають і мотивують мене. А скромність ні до чого доброго не приводить (усміхається).

Що стосується “Оскарів”, то завжди варто мати надію. Але вже сама номінація – це величезний успіх.

Також читайте інтерв’ю “Галки” з Романом Луцьким про роль у фільмі “Відблиск”: “Цей фільм – ретравматизація, але він потрібний до перегляду”, – головний актор “Відблиску” Роман Луцький

Читайте також: Незабаром у кінотеатрах з’явиться український фільм «Відблиск», де знімалися франківці Роман Луцький та Надія Левченко