Світ очима “Галки”: Мачу-Пікчу (ФОТО)

Перуанська влада зробила на Мачу-Пікчу ставку і не прогадала. Туристична принада немов магнітом притягує до себе мандрівників з усього світу, тож майже вся тутешня індустрія подорожей крутиться довкола цього об’єкта.

Стартом подорожей до МП є місто Куско. Цікаве саме по собі, але ж не воно є брендом. Як я вже казав, звідси слід дістатись одного з міст у горах. Або міста Порой, або  Оллантайтамбо, відки до Мачу-Пікчу вирушають туристичні потяги.

Ціни вражають. І потяг, і власне вхідні квитки, і навіть автобус, яким туриста довозять від станції до гори – все це стане в круглу копійчину. Що не дивно, адже для країни це величезний шматок бюджету. Причому для перуанців та громадян декількох сусідніх країн все значно дешевше.

Аби стримати натовпи туристів (це вже вимога ЮНЕСКО, бо Перу ясно що нічого б не стримувало) запровадили ліміти. Щодня продають не більше як 2500 квитків. Все це робиться як правило через інтернет і одне місце, бо сервіси державні. Тож є цілі сайти, присвячені процедурі купівлі квитків. Ще можна скористатись послугами агентств, яких тут повно. Але слід розуміти, що у такому випадку жодних гарантій.

Посадка у вагони відбувається мов ритуал. Навіть килимки вистеляють. Всі квитки звіряють зі списками та сканують. Заяць не пролізе!

Вузкоколійка проходить надзвичайно мальовничими місцями. Панорамні вікна дозволяють насолоджуватись природою по повній. Є блатні вагони, де вас ще й погодують високою кухнею (так їздила Бадоєва в Орлі і решці). У звичайних вагонах за майже стобаксовий квиток вам видадуть каву і булочку.

За кілька годин ми прибуваємо на станцію Агуас-Кальєнтас. Це дрібне гірське село повністю заточене як перевалочна база туристів. Чимало з них обирають варіант пізнього приїзду, потім ночівлі тут аби зустріти наступний світанок на Мачу-Пікчу. Кажуть – це незабутнє видовище.

З села на гору ходять маршрутки, яким навіть тут поставлено пам’ятник. І правильно, адже це найдорожча маршрутка на моїй пам’яті – $25. Є варіант, яким скористався той же Бедняков – зійти пішки. Для таких відчайдухів тут промарковано стежку. Три чи навіть чотири години дряпання, ось альтернатива 25 баксам. І що цікаво, таких екстремалів я бачив чимало.

Фінальний бар’єр – власне вхід на Мачу-Пікчу. Виключно за паспортом. Роздрукований квиток знову сканують. Все, кайф!

Ну і тепер щодо власне загадкового міста. Я не буду тут його детально описувати – для цього є купа сайтів. Інше питання, це все ж мета існування поселення та загадка його запустіння. Адже загальновідомим є те, що з початком іспанського завоюванні імперії інків в 1532 році з міста пішли всі його мешканці. А наступне відкриття Мачу-Пікчу сталося аж в 1911 році.

Як на мене, цілком пристойною є така версія. Місто будувалося як зимова резиденція правителя. І судячи з розмірів поселення – тут дійсно було доволі обмежене населення без жодних перспектив для зростання. Коли ж у імперії почалися проблеми – стало не до резиденцій. Тож і прислуга виявилась тут не потрібною.

При цьому, зверніть увагу, конкістадори так сюди і не дістались. Тож все, що ми бачимо – це майже те, як воно все і було. Ну з урахуванням природньої амортизації.

Втім, неозброєним оком видно, що будувалося Мачу-Пікчу двома різними школами майстрів. Одна – це класична інкська камнеобробка. З багатокутними ідеально підігнаними глибами. А інша – це кам’яні споруди, частина з яких використовує оті от фундаменти. Тож не все так просто.

На закинуте місто можна подивитись ще з однієї точки – з гори Вайна-Пікчу. Сходження туди коштує ще додаткові гроші і має ще менший ліміт на відвідування – до 400 осіб в день. Я вирішив не дертися, тим паче, що години можливого відвідування Вайну були мені не зручні.

Знамениті тераси. Місцеві і досі вибудовують такі для сільського господарства. А ці – стоять вже століття.

Сонячний годинник.

На плантаціях Мачу-Пікчу зарас трудиться численна обслуга. Косять, чистять, прибирають. І уважно слідкують, аби туристи не залазили де не слід.

Проглядається серпантин. Це і є дорога до Мачу-Пікчу, яку долають або пішки сходами, або за грубі гроші на маршрутці.

А внизу – звичайне курортне життя. Навіть не віриться що буквально поруч від людського ока заховане таке диво дивне.