Світ очима “Галки”: Цвинтар болівійських паровозів (ФОТО)

З огляду на таку привабливість, тогочасний болівійський напророчив Уюні світле залізничне майбутнє. Країна ще мала вихід до моря (який потім відвоювало Чилі), тож тут було заплановано створити потужний вузловий центр. Що, втім, не сподобалось тутешнім індіанцям. З цієї землі толку нуль, а все ж своє.

Звісно, якби це було в наші дні, народний президент Ево Моралес і з індіанцями б домовився, і віджав націоналізував би ті шахти і все що з ними зв’язано у шість секунд. Але часи були не ці, а тому імперіалістам вдалося за короткий час висмоктати болівійську землю до денця.

А тому майже вся залізнична система вже в 40-х роках минулого століття стала нікому не потрібною. В першу чергу – морально застаріли паровози. Які з усім іншим колійовим добром відправили в морг. Так на околиці міста Уюні утворилось незвичне кладовище.

Індіанці напевне б до наших днів тупо картали себе за недалекоглядність, але хтось мудрий просік фішку і розпочав екзотичну екскурсійну програму.

Туристів сюди везуть в рамках стандартних одно- або триденних турів. Я наперед нічого не замовляв, бо не ясно було, коли і чи взагалі сюди приїду. Але зраненька просто вийшов в центр Уюні і вже за другої спроби “вписався” до компанії, яка вирушала у одноденний тур.

Народ возять на таких от джипах. І їх багато. Фактично – це вся суть сучасного існування Уюні.

Мене питають, чому там безлюдно в мене на фотографіях. Відповідаю: просто я штучно намагаюся так фотографувати. Але як бажаєте – тримайте.

Паровози стоять на вічному приколі. Запчастини та усілякі залізничні гаджети розкидані поруч…

Добротно було зклепано.

Схоже на скелети китів, яких викинуло на берег.

Кілька колій, що ведуть тепер в нікуди, забиті металевим хламом.

Топка.

Довкола – сум-журба.