Ганна Соболь – волонтерка, викладачка української мови, засновниця мовної школи “Sobolyatko”– де готують учнів до НМТ з української мови і не тільки в Івано-Франківську. Народилася на Мелітопольщині, але через війну була змушена залишити рідний дім. Після виїзду з окупованої території не лише повернулася до викладання, а й почала допомагати іншим – через волонтерську діяльність і власний освітній проєкт.
Ганна розповіла “Галці” про труднощі, з якими зіткнулась через росію, навчання ВПО української мови, ефект від волонтерства та про початок нового життя в Івано-Франківську.
— Ганно, розкажіть про ваше життя в Мелітополі до війни. Як ви пам’ятаєте початок російського вторгнення?
— Я народилася і виросла в Мелітопольському районі. У день вторгнення була в мами в селі. Вже 25 лютого територія була окупована, і будь-який неправильний крок міг би коштувати свободи чи життя. Було страшно, але я знала, що мушу вибиратися. Через 56 днів мені вдалося виїхати через лінію фронту за допомогою волонтера.
Часто мене питають, чи говорила я російською на блокпостах. Так, говорила. Один хлопець сказав фразу, яку я запам’ятала: “Якби я виїхав, то кричав би, що путін молодець, бо це страшно”. Люди не розуміють, що в такі моменти інстинкти беруть гору, і ти думаєш лише про те, щоб вижити. Я їхала через блокпости вагітною, а росіяни питали: “Чого ти нас боїшся?”.
У таких моментах заговориш не лише російською — хоч китайською, аби тільки вижити.
— Як ви переносили вагітність у таких умовах?
— Насправді досить легко. У стресі не зважаєш на ті дрібниці, які важливі в спокійний період. Але на момент виїзду в мене вже була травма коліна через допити, і це все ускладнювало. Деталі про це я не можу розповідати через те, що мої рідні ще в окупації і я не хочу ускладнювати їм життя.
Коли я нарешті опинилася на підконтрольній Україні території, довелося швидко адаптуватися. Спочатку просто намагалася оговтатися від пережитого, облаштувати побут, займатися дитиною. Але мені дуже хотілося повернутися до того, що я люблю. Саме тоді я натрапила на грантову програму для жінок ВПО.
— І так народився задум власної школи?
— До війни три роки працювала у сфері освіти, але після початку повномасштабного вторгнення і вагітності довелося зробити паузу. Коли моя дитина підросла, я вирішила повернутися до викладання. Звернулася на попереднє місце роботи, але все затягувалося.
Переглянути цей допис в Instagram
Звичайно я розуміла, що це потребує коштів, і тут вдало склалося — у селі, де зареєстрована, мені запропонували пройти бізнес-навчання в Одесі. Це був курс для ВПО, після якого можна було отримати грант. Я успішно захистила бізнес-план і отримала стартовий капітал — 1000 доларів на обладнання.
З часом почала запускати свою школу. Найскладніше було розібратися в бюрократії: реєстрація ФОП, податки, документація. А ще — залучити учнів.
— Чому обрали викладати саме українську мову?
— Тут є два моменти. По-перше, це моя спеціалізація — я викладала українську ще до цього, маю відповідний досвід і матеріали. А по-друге, я свідомо виборола своє право говорити українською. Свобода мені далася нелегко: на початку повномасштабного вторгнення я опинилася в окупації, вагітна. Довелося пройти через допити, складний виїзд. Тому, коли я опинилася на підконтрольній Україні території, вирішила, що моє завдання — популяризувати українську, особливо серед переселенців, адже вони наближені до мене.
Багато російськомовних людей хочуть перейти на українську, але стикаються з труднощами — психологічними чи фінансовими. Я не встановлюю високі ціни, а для переселенців у Тернопільській області мої курси фінансують міжнародні донори. Це дає можливість тим, хто прагне вивчити мову, зробити це без перешкод.
— А чи помічаєте ви як впливає ваша школа на людей?
— Я вірю, що моя діяльність справді кардинально впливає на людей. Особливо я це бачу на заняттях з внутрішньопереміщеними особами, якщо це старші люди. Для них я відкриваю якісь нові грані української історії, вони по-іншому дивляться на літературний процес, зацікавлюються, іноді навіть чекають цих занять.
З українською мовою в нас також був курс певний і я намагалася знайти серед сухих правил, щось цікаве. І вони дійсно говорили про те, що їм стало простіше спілкуватися, тобто, простіше адаптуватися в новому середовищі, бо для старших людей це все ж таки важче. Загальна кількість, які пройшли мої курси – понад 100 чоловік.
Записатись на навчання можна в інстаграм або телеграм @sobolyatko_school
— Ще хочу розпитати, якою взагалі ви бачите свою школу у майбутньому?
— Я мрію, що мої центри будуть по всій Україні, і це буде не просто школа вивчення української мови, а щось більше — “територія українізації”. Я хочу подавати українське в комплексі: мову, історію, культуру, літературу. Мої учні приходять не лише за правилами правопису, а й за глибшим розумінням України. Наприклад, урок про апостроф може плавно перейти до історії Київської Русі чи до постаті В’ячеслава Чорновола.
Я мрію, що коли ця територія українізації стане чимось більшим — можливо, молодіжним центром, який популяризуватиме все українське. Хочеться розширюватися, але поки що я задоволена тим, що є. Я почала з нуля, без обґрунтованих знань у бізнесі, і на власних помилках будую те, що маю сьогодні.
— А як встигаєте займатися волонтерством?
— Це було поєднання переживань за близьких, внутрішнього патріотизму та просто людської емпатії. Я дуже співпереживаю людям, яким важко. Завжди кажуть, що дорога до мого дому не може бути звільнена лише чужими руками — я теж маю щось робити. Оскільки зараз я з дитиною і не можу бути на фронті, я допомагаю фронту всіма можливими способами.
Зв’язуюсь із військовими через знайомих або знайомих, знайомих — вони передають мої контакти, звертаються за допомогою. У теплий період ми з дівчатами виготовляли сухі душі та охолоджуючі пакети для військових. Це була справжня хімічна наука: ми експериментували з пропорціями, методами упаковки, щоб усе було ефективно. Такі пакети дуже рятувалися від теплових ударів, бо створювали ефект миттєвого охолодження.
У холодну пору виготовляю окопні свічки та хімічні грілки. Також розробила для них наліпку, щоб передавати незнайомим бійцям із поясненням, як правильно користуватися. А ті, хто вже отримували мої грілки навіть, без наліпок знають, що це надійна річ.
— Чи відчуваєте, що волонтерство в Україні стало трендом?
— Звісно, і це чудовий тренд. Адже волонтерство завжди спрямоване на допомогу. Я люблю допомагати людям, тому займаюся волонтерством для військових. Якщо є можливість, якщо друзі чи знайомі можуть підтримати, ми об’єднуємо зусилля, координуємось і закуповуємо необхідне.
Я не працюю за запитами від бригади, просто в моєму оточенні дуже багато військових — знайомих, рідних. У мене в родині немає жодного чоловіка, який би не був на фронті. Це мій дядько, два брати, чоловік сестри, навіть кум. Мій свекор теж воював, але, на жаль, загинув у листопаді 2022 року. Це особистий біль, і я добре розумію, багато хлопцям там важко. Багато моїх друзів, однокласників також на передовій, тому я не можу стояти осторонь.
Я вкладаю у волонтерство значну частину прибутку від свого бізнесу.
Насправді, це дає мені величезне душевне переродження. Волонтерство дає усвідомити, що допомагаючи іншим, ти рятуєш і власну душу. Я живу в постійному стресі — через війну, економічні проблеми, військовий стан, але найбільше через рідних, які перебувають у гарячих точках і можуть днями не виходити на зв’язок.
Особливо хвилююся за сестру, яка перебуває в окупації, де немає жодного захисту. До неї можуть прийти з допитами вночі, без попередження, перевіряти телефон. Якщо знайдуть бодай щось, це можуть бути страшні наслідки. Це виснажує морально, і я шукаю способи впоратися з цим — волонтерство дає мені цей вихід.
Я беру участь у різних проєктах, щоб відволіктись і спрямувати свої сили в корисне русло. Адже якщо просто сидіти і думати про всі ці речі, ваші думки можуть просто з’їсти середини. Я розумію, що війна триває, люди гинуть, а я тут, у тилу, я хочу робити все можливе, щоб допомогти.
Якби в мене не було маленької дитини, я, попри заборону мами та інших рідних, вже була б на фронті. Але поки що можу допомогти тут. І навіть це відчуття, що я недостатньо залучена, пригнічує. Однак волонтерство дає мені можливість бодай трохи зменшити цей тягар.
Я постійно ставлю на терези: що роблять хлопці та дівчата на передовий і мій внесок. І, звісно, моя допомога здається мізерною в порівнянні з їхньою жертвою. Але я розумію, що кожен має своє місце в цій боротьбі. Головне — робити щось, що наближає перемогу.
— Розкажіть детальніше про охолоджуючі пакети. Про грілки чули, а от про охолоджуючі пакети чуємо вперше.
— Ідея виникла після того, як я побачила в європейських аптечках маленькі охолоджуючі пакети, які традиційно використовують для лікування укусів комах або незначних розтягнень. Я подумала, що на південь і схід, де йдуть активні бойові дії, температура значно вище, це дуже потрібні речі. Особливо хлопцям, які сидять в окопах і стикаються з цими умовами щодня. Їм було б дуже актуально мати щось подібне для охолодження.
Довгий час я не могла знайти конкретний рецепт для виготовлення охолоджувального пакета, тому це все відбувалося на експериментальному рівні. Інформація в інтернеті про виготовлення таких пакетів майже відсутня, а ось для грілок є безліч інструкцій. Я розробляла інші матеріали, літературу, щоб зрозуміти, як можна досягти охолоджувального ефекту і зробити це безпечно.
Процес був експериментальним.
— А як ви саме випробували ці пакети? Скільки було невдалих спроб?
— Невдалих спроб було дуже багато. Реакція відбулася або занадто слабко, або недостатньо довго. Також довелося експериментувати з компонентами, щоб зробити продукт ефективним.
— Переїзд до Івано-Франківська. Як вас прийняло це місто і чи залишилися б у ньому?
— Я обожнюю Івано-Франківськ. Тут у мене багато друзів, я активно беру участь у різних акціях і волонтерстві, зокрема, допомагаю військовим та готую їжу для бідних. Адаптація була дуже легкою, бо не було мовного бар’єра, та й загалом я швидко адаптувалась в новому середовищі. Мені тут дуже комфортно. І, звісно, навіть після звільнення моєї батьківщини я планую повернутися туди у гості, але буду продовжувати життя тут, у Франківську.
ФОТО ТИЖНЯ
