У сучасному світі танець може стати потужним засобом вираження найглибших емоцій та соціальних явищ. Вистава “Д.І.М.” від артистів Insha Dance Company – це приклад того, як через мистецтво можна розповісти про вимушену міграцію, пошуки власного дому та внутрішню стійкість.
В інтерв’ю “Галці” суперфіналіст шоу “Танцюють всі! 8 сезон”, співзасновник Insha Dance Company, хореограф-постановник Ілля Мірошниченко розповів про шлях створення вистави “Д.І.М.”, особисті переживання під час роботи над нею, а також про символіку, зокрема звуку залізниці, що пронизує постановку. Він поділився своїм баченням ролі танцю в сучасному світі та очікуваннями від показу вистави 13 жовтня в Івано-Франківську.
– Ілля, як виникла ідея створення танцювальної вистави “Д.І.М.”?
– Історія доволі зрозуміла. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, мене запросили в Німеччину з іншою виставою. Тоді у нас ще не було сформованої трупи, працювали тільки я і моя дружина. Ми вже мали декілька своїх вистав. Нас запросили на фестиваль, присвячений підтримці Україні і запропонували залишитися в Кельні для короткострокової резиденції, щоб ми могли щось створити. Ми запросили до нас чотирьох українських артисток, які вже були в Німеччині, і почали працювати.
Спочатку це була просто резиденція, ми шукали нові форми, експериментували. І не могли нічого робити іншого, окрім як створювати рефлексію на події, які відбуваються в Україні. Тема доволі болюча і, на жаль, це все зараз продовжується, багато людей продовжують виїжджати зі своїх домівок. І спершу ми назвали нашу постановку “Мій дім на двох ногах”.
Через кілька тижнів ми зробили невеликий показ. Ми усвідомлювали нашу важливість, поки ми перебуваємо в Європі. Це спроби культурної дипломатії, комунікації з західноєвропейською аудиторією. Вистава справила враження на німців, які запропонували продовжити резиденцію і зробити більш повноцінну роботу. Ми знайшли фінансування і почали створювати нову виставу. Знайшли чудового композитора, який написав для нас музику. Я прописав лібрето і почав працювати над драматургією.
Моєю основною метою було залучити якомога більше українських митців до цього проєкту. Вистава повністю українська, за винятком запису музики, яку ми створювали з литовським оркестром у Вільнюсі. Ідея полягала в тому, щоб створити роботу, яка має глибокий символізм, уникаючи прямолінійних трактувань. Це дає змогу кожному глядачу знайти свою особисту інтерпретацію. Для мене важливо, щоб глядачі мали можливість самостійно створювати смисли, виходячи з власного досвіду.
– Тема вимушеної міграції та внутрішнього пошуку дому дуже емоційна. Як ви передавали ці відчуття через хореографію?
– У першу чергу, ми дуже багато розмовляли з артистами, шукали емоційні відповідники. Тіло — це основний інструмент хореографа, тому ми звертали увагу на реакцію тіла на страх, відчуття безпеки, тепло. Кожна емоція виражалася через рухи. Ми також використовували речення, які асоціювалися в артистів з процесом виїзду, переїзду, взагалі з процесом дороги. Ми намагалися не “жестовою мовою”, а саме мовою танцю знайти рухові відповідники кожному слову і збирали їх у танцювальні композиції. На цьому базується така добра частина хореографічного матеріалу.
У підґрунті хореографії лежить речення однієї артистки, яка сказала, що в певний момент вона почала думати, що на землі більше немає безпечного місця. Ми намагалися це все зрозуміти, як це показати хореографічно, адже це складна задача — станцювати слово.
– Чи є у постановці особливі символи або метафори, які глядачам варто помітити?
– Одним із головних символів є звук української залізниці, який супроводжує виставу. Це не просто звук, а метафора шляху, стійкості. Ми використовуємо також порожні тачки, які є метафорою людей з валізами. Але у нас тачки порожні і це надає іншого сенсу, нашарування історії. У кожного своя відповідь, і лише глядачам ми даємо право уявити, що туди вони б поклали, коли вони їдуть кудись.
У нашій виставі використовується велика кількість коркової крихти у мішках. І ми стикалися кілька разів з тим, що люди по-різному це трактують. Для мене це був символізм мішків, які ми носимо із собою. Намагання взяти трошки рідної землі з собою, куди б ти не їхав. Є навіть трактування, що коли крихта висипається з мішків на сцену, вона символізує острівець безпеки, який персонажі створюють для себе. Кожен глядач знаходить свою інтерпретацію. Хтось бачить зерно, адже для багатьох Україна асоціюється з аграрною промисловістю. Мені подобається абсолютно кожен варіант інтерпретації, який знаходять глядачі.
– Чи були у вас під час роботи над “Д.І.М.” особисті виклики або сумніви щодо втілення цієї теми? Як ви їх долали?
– Звичайно, сумніви були. Я завжди хвилююся перед показом вистави, особливо з такою темою. Важливо, щоб це не виглядало як спекуляція на темі війни. Я завжди всім наголошую, що мистецтво — це така штука, яка реагує на обставини, які знаходяться навколо нас. І мистецтво не буде мистецтвом, якщо воно буде їх ігнорувати.
Ми мали фокус-групи, які допомагали нам зрозуміти, чи все ми правильно донесли. Ми робили невеликі покази, знімали на відео, обговорювали це з професіоналами, друзями та знайомими.
Найбільшим викликом було знайти правильний баланс між емоціями та глибоким змістом. Весь інший процес роботи був комфортним і дуже натхненним. Ми всі розуміли, для чого це робимо.
– У вас вже було кілька показів, як публіка відреагувала на виставу? Можливо, були коментарі або реакції, які вас особливо зачепили?
– У Німеччині було дуже цікаво спостерігати за реакцією глядачів, тому що ми показували в дуже незвичних умовах. Це був такий спеціалізований артангар, в якому була сцена, чорні куліси, чорний задній фон. Було не так багато місць, здається, до 150 у глядацькій залі. І прийшло дуже багато німців, і, звичайно, українці теж прийшли.
І після вистави багато хто з німців просто не знаходив слів, щоб почати розмову. Вони підходили, дякували і говорили, що ця робота змусила їх задуматися. Вони обіцяли, що будуть більше залучені у справи, повʼязані з Україною. Підходили дві українки, які дійсно виїжджали залізницею. І у нас є ціла величезна сцена у виставі, яка показує саме довгу, нудну дорогу в потязі. І вони були дуже здивовані тим, що побачили, тому що на їхню думку, ми максимально точно показали саме ось це очікування дороги в нікуди. Це було дуже цікаво.
На жаль, особисто у мене не буває багато часу, щоб поспілкуватися з глядачем. Тому що, зазвичай, як керівник незалежного театру, після кожної вистави я залишаюся на сцені, розбираю декорацію, допомагаю технічним персоналам все швиденько зібрати, завантажити в машину…
Здебільшого люди підходять просто з теплою подякою за те, що вони розуміють, що вони не самі, що вони не одні це все переживали. І вони просто дякують за спосіб вираження тих емоцій, які вони відчували протягом евакуації.
– Який головний меседж ви хочете донести глядачам через “Д.І.М.”? Що б ви хотіли, щоб вони відчули чи зрозуміли після перегляду?
– Ми хочемо, щоб люди задумалися над тим, що наше життя — це одна великий дорога. Це шлях. Шлях кудись. І мабуть, важливо памʼятати, для чого ми живемо. Ми всі виконуємо свою роботу, але не маємо права забувати про справжні цінності. Як виявляється, після 24 лютого багато хто зрозумів, що життя це, мабуть, найбільша цінність у нас. На жаль, деякі люди про це забувають.
Друга опція цієї вистави – нагадати, що, на жаль, не час розслаблятися. Ми не маємо права на це. Ми не маємо права жалитися на якісь складнощі життя цивільної особи. Це неправильно. Мене, до речі, дуже часто під час підготовки прем’єри питали, чи важко було ставити цю виставу. Я завжди відповідав: “Звичайно, що ні”. Нам не важко. Важко нашим захисникам і захисницям взимку, в холодному окопі. Воювати – це страшна, колосальна робота.
Тому мені дуже хочеться, щоб люди просто пам’ятали заради чого ми живемо, ми робимо свою роботу. І кожен має бути корисним. Нашу користь я бачу в тому, що вже зараз до нас потихеньку долучається дуже багато молодих танцівників, надзвичайно талановиті діти. Ми намагаємося далі розвивати українську танцювальну культуру, тому що ми не маємо права стояти на місці, нам потрібен розвиток, ми мусимо тримати ось цю планку гідного конкурента європейському танцювальному театру.
– Івано-Франківськ славиться своїми культурними ініціативами, люди полюбляють ходити до театру. Які у вас очікування від показу танцювальної вистави тут?
– Враховуючи, що з цього разу я буду сам виконувати єдину чоловічу роль в цій виставі, роль оповідача, мені просто хочеться побачити абсолютно будь-яку кількість людей в залі. Для мене головне, щоб люди прийшли відкритими до того, що вони побачать. Важливо, щоб кожен знайшов у виставі щось своє.
У Франківську я вже неодноразово виступав з різними театрами, і завжди пам’ятаю тишу залу під час вистави. Ця тиша – найкраще свідчення уваги та зацікавленості глядачів. Тому я сподіваюся, що ця атмосфера супроводжуватиме і нас.
Я не ставлю собі завищених очікувань, але дуже сподіваюся, що франківський глядач відкриє для себе свої особисті історії у цій виставі. Мабуть, це для мене головне.
– На вашу думку, на виставу прийдуть більше місцевих, чи людей, які втратили свій дім через війну?
– Це дуже складне питання. Мені важко сказати, яка буде аудиторія. Знаю, що в Івано-Франківську зараз проживає багато людей, які були змушені покинути свої домівки через війну. Але, мені здається, на виставу прийдуть ті, хто вже раніше цікавився танцювальними виставами або балетом. Незалежно від того, хто прийде, я сподіваюся, що люди зрозуміють нас і сприймуть виставу з відкритими серцями.
На жаль, зараз спостерігається тенденція, що суспільство дуже втомлене. Ця втома іноді негативно впливає, проявляючись у формі ментальної агресії. Багатьом хочеться розваг, відпочинку, веселощів. Але наша вистава «Д.І.М.» показує, що танцем можна розповідати про складні процеси, такі як вимушена міграція. Це вже давно започаткована тенденція в європейському театрі, і я знаю кілька подібних вистав. Ми орієнтувалися на них, маючи певне бачення того, як зробити це справжнім мистецтвом. Тому я сподіваюся, що ми просто будемо зрозумілі для всіх.
Розмовляла Тетяна Зелінська
Фото Анастасія Телікова
ФОТО ТИЖНЯ
