Простий і дуже успішний проект «Громадське ТБ» який фактично миттєво став незалежним рупором революції гідності в Україні з’явився не випадково. Ініціатива виникла на основі тих журналістів, які через не згоду з керівництвом покинуло телеканал «ТВІ». Проте всі ініціатори достеменно не знали як в кінцевому результаті має виглядати задуманий інтернет проект. Всього за кілька місяців роботи «Громадське» своєю простотою, відсутністю інтер’єрних декорацій і спец ефектів стало переінакшувати всі правила телебачення та по рейтингах потіснило навіть центральні телеканали. Про це все розмовляємо з однією із співзасновниць «Громадського», колишньою франківчанкою — Анастасією Станко.
Читайте також: Франківцям показали фотовиставку загиблого бійця Айдару (ФОТО)
— Ти є однією з співзасновниць «Громадського ТБ». Коли Ви презентували влітку канал, який має запуститись восени, ви сподівалися на такий успіх?
— Спочатку співзасновників було 8. Я доєдналася трішки згодом як 9-та, тому в якійсь мірі можна так і вважати. Коли ми тільки починали, я часто робила якусь технічну роботу, побутову. Пам’ятаю тоді мусила оперативно зробити якійсь візитки на презентацію, що відбувалася в червні. То в такі моменти навіть не задумувалась про майбутній успіх.
Та й взагалі, коли командою проводили внутрішні наради не сподівалися, що вже за кілька місяців нас транслюватиме «Перший Національний». Ми писали план на перспективу і мріяли собі, що десь за 5 років десь вийдемо на такий рівень, а вийшло все набагато швидше.
— Як думаєш, чи був би такий успішний старт каналу, якби не такі події в Україні?
— Звичайно, що ні. Хоч ми мали б тішитись такому успіху, але насправді це страшно. Бо коли якійсь резонансні події, то люди завжди біжать дивитись новини. І цей фактор якраз зіграв, коли політикою почали цікавитись буквально всі. Навіть ті, хто ніколи нею не переймався. Пам’ятаю як ми думали, що трансляцію одного з перших віче на Майдані будуть дивитись від сили 5 тис. людей, і тут побачили, що у нас в он-лайні кілька десятків тисяч глядачів.
— Ти встигла пропрацювати на Львівському ТБ, потім на «Рівне 1», згодом на «Першому Національному» і СТБ потім на «ТВІ», трішки на 5 каналі, зараз ж на «Громадському». Де тобі було найкомфортніше?
— Звичайно, що на «Громадському». Тут просто ми один колектив. Сприймаємо це місце не як звичну роботу де потрібно відпрацювати певну кількість годин. Всі ми вболіваємо за цю справу. Багато часу проводимо тут, залишаємся навіть коли дуже втомлені, бо розуміємо, що можемо чимось допомогти. Навіть якщо в когось з наших вихідний і він сидить в дома, то все одно по звичці продовжує моніторити важливі новини в країні і надсилає лінки ведучим в студію. Щоб нічого раптом не оминути. Це навіть роблять технічні працівники. Тому це таки щось більше ніж робота.
— Команда «Громадського» складається в основному із вже досвідчених журналістів, чи готові ви брати до себе молодь на постійно в основу ?
— До нас багато зголошуються волонтерів, які готові стрімити зі різних важливих місць. Багато долучаються щоб просто допомогти, а потім якось залишаються тут. Робота переважно для всіх знаходиться. Он зараз в нас просто тут живе журналіст Артем з Мурманська. Тому колектив постійно збільшується. При чому це робиться якось природно. В нас велика тусовка, велика сім’я.
— За ці всі події у Києві ти побувала чи не у всіх гарячих точках проводячи пряму трансляцію. Що запам’яталось чи вразило найбільше ?
— Довелось бути і на перших мирних мітингах, і 19 січня на вулиці Грушевського, коли почалось перше силове протистояння. Я була з планшетом на даху міліцейського автобуса, який розхитували люди, а потім підпалили. Не вдалось бути в ці гарячі дні розстрілів з 18 по 20 лютого, адже я в цей час поїхала у відрядження в Сімферополь. Та найстрашніше напевне було 22 лютого. Коли я прийшла на Інституцьку де розстрілювали хлопців і побачила там дуже багато свічок і квітів. Я сильно плакала. Не могла стриматись. Не можливо було працювати. Не витримували цього навіть режисери ефіру та інші працівники Громадського.
— В студії через тебе проходять багато гостей. Опозиційних політиків, громадських активістів. Кого на твою думку можна вважати щирим, хто насправді не лукавить говорячи високі речі?
— Віру вокалісту «Океану Ельзи» Святославу Вакарчук. Він приходив неодноразово до нас в ефір. Видно, що він це робить щиро і шукає будь-якої нагоди допомогти спільній справі використавши свій авторитет. Навіть коли ми вже транслювалися на «Першому Національному», він прийшов туди не для того, щоб його вкотре побачила велика кількість людей, а для того, щоб до більшої аудиторії можна було достукатись.
Ще в нас були в студії звичайні люди, які вражають щирістю більше ніж політики. Наприклад Олена Патлатенко, це була мати строковика Внутрішніх військ, що стояв на Грушевського. Вона ж тоді попросила допомоги і ми закликали її у ефір. Контактувала з нею я. Жінка розповіла в яких складних умовах утримують солдатів, хотіла рятувати сина. Це був такий материнський крик. Потім ця історія дуже не гарно повернулася коли після ефіру керівництво МВС записало відео з цим строковиком де він стверджує, що все прекрасно і що вони не мерзнуть. Ця історія по мені боляче вдарила. Після цього я кілька днів ходила з прикрістю, що її сина влада просто використала, змусивши спростовувати слова рідної матері.
Ще надзвичайно щирою була розмова з Володею Пастушком, це сотник 35 сотні «Волинська Січ» у якого зі сотні розстріляли 6 людей. І він був у наступі безпосередньо біля одного з хлопців якого застрелив снайпер. Те, що вони розповідали запам’яталося в голові на довго. Шкода, що таким людям мало приділяється увага і часу в ефірах, у цих всіх марафонах. Але їхні історії насправді варті сценаріїв фільмів, а не історії тих політики які безкінечно говорять не відомо про що.
— Як думаєш, чи не знизиться зацікавленість «Громадським» після того як ці резонансні події в державі вщухнуть і настане спокій?
— Звичайно, що рейтинги впадуть, але це закономірно. Ти ж розумієш, що в будь-якому суспільстві люди більше дивляться новини коли відбуваються щось резонансне. Я наприклад бачу, як мої батьки раніше в неділю йшли в театр чи на каву, тепер ж нікуди не хочуть йти. Вони першим ділом йдуть до телевізора чи до інтернету. І це ті люди які раніше майже не дивилися телевізор і особливо не цікавилися політикою. Мені здається, що політикою і тим, що відбувається в країні зараз цікавиться всі. Тому що в країні фактично війна і це вже стосується кожного. Коли це перестане цікавити кожного, то люди будуть і менше дивитимуться новини. Ми готові до того що наші рейтинги знизяться, і добре буде якщо країна повернеться до менш-більш нормального ритму життя.
Ще в нас багато планів, які ми не можемо зараз зреалізувати. Це є освітні, дитячі, музичні програми. Ми хочемо якось розвивати суспільство і розповідати і про інші речі. Нажаль зараз не до цього, тому що всі зайняті проектом «Громадське он-лайн», яке виходить в прямому ефірі і всі сили йдуть інформаційно наповнювати випуски. Тому поки буде так, потім займемось іншим.
— За що живуть журналісти «Громадського»? Спочатку волонтерили, але ж так довго не протягнеш?
— Ми отримуємо зарплату. Я наприклад отримую її з грудня місяця. Зарплату нам виплачують з тих коштів які нам надсилають українські громадяни. Наскільки я знаю то там в нас вже зібрана така сума, щоб ще вистачить утримувати пів року «Громадське» і всім працівникам платити зарплату. Це не дуже великі гроші, але всі ми за ці надходження живемо.
— Чи пропонували політики «Громадському» якусь підтримку, фінансову чи ресурсну? Чи погодились б на таке?
— В нас є одна лінія отримання коштів, є наш відкритий рахунок на сайті де можна допомогти проекту. Туди може зайти будь-який політик, навіть Янукович з Ростова на Дону і перерахувати декілька рублів (сміється). Тобто ми не можемо заборонити нікому, щоб він нам не давав гроші. Хоча пам’ятаю, що був один позафракційний народний депутат, який перерахував нам досить велику суму, здається 20 тис. грн.. Проте, для нас вони такі самі громадяни як і ті, що дають 10 чи 50 гривень. Ми не робимо ніякого виключення для цих людей. Рахунок це є єдиний такий спосіб. А щодо намагань якось вийти на пряму до нас з намаганням дати якусь суму, то не було такого.
— Ти неодноразово задавала прямі і незручні запитання Табачнику, Януковичу, Чечетову. Чи отримували якійсь погрози на свою адресу після цього?
— Ну думаю багато хто бачив ролик де Чечетов сказав, що я напевно алкоголічка. Але я не думаю, що це якась погроза (сміється). Для мене було здивуванням, коли відкрили Межигір’я Януковича, то у відділі охорони були фотографії кількох десятків журналістів, серед яких і моя як людини якій напевно потрібна якась над увага. Я правда не знаю, що це означало, але такий от цікавий факт.
Були неприємні моменти, коли на сайті антимайдану розмістили велику статтю про «Громадське» і там було моє обличчя. Писали що я така-сяка «журнашлюшка».
Ще коли знімали анти майдан і по вулицях ходили тітушки, то реально відчувалось, що зі мною може щось статися. Я старалася їздити з дому на роботу і назад тільки на таксі. А так щоб якихось прямих погроз — то не було.
— Ти зараз маєш можливість оцінювати своє рідне місто зі сторони, оскільки тривалий час мешкаєш не в ньому. Що в першу чергу вважаєш його перевагами і що його псує?
— Перевага це те, коли я сюди приїжджаю, то я відчуваю абсолютний спокій. В цьому місті живуть мої батьки. Ще перевага в тому плані, що наприклад моя мама може забути на роботі гаманець і їй в магазині дадуть продукти з довірою, що вона пізніше прийде і заплатити за них, бо її знають там як постійного клієнта. Франківськ — це місто у якому багато мешканців знають один-одного і такими зв’язками і знайомствами можна вирішити багато питань і це не потребує якихось додаткових напружень. Тут ти завжди ходиш в своє улюблене кафе, де для тебе завжди знайдеться столик навіть якщо всі місця зайняті. Тут живе Тарас Прохасько — це мій улюблений письменник, якого теж знає чи не половина міста. І ці відчуття дуже приємні коли люди просто на вулиці вітаються між собою. Так як Іван Франко вітався між всіма. У Франківську теж таке є. У Києві такого немає. Тому відчуття затишку зникає. Хоча від коли працюю на «Громадському» то люди зі мною теж вітаються на вулицях, бо мене впізнають (сміється).
Щодо архітектури Франківська, то вона не йде йому на користь. Найбільше, що не люблю у місті, це вивіски які дуже яскраві, яких дуже багато і вони затуляють фасади старих будинків. Це дуже не естетично. Я вже навіть зверталася до одного, нашого спільного з тобою знайомого депутата, щоб він якось на це вплинув. Але поки нічого не змінилось. Мені здається, що це через те, що є таке певне галицьке бажання смаку пістрявості і нарядності.
Ще в місті не вистачає якогось руху і розвитку. Зрозуміло, що Франківськ маленьке місто, не такий як Львів де відбувається багато подій. Але бачу, що він перебуває трохи в стані застою.
— Ну і на останок, просто скажи все, що вважаєш за потрібне франківцям?
— Більше посміхайтеся на вулиці і вітайтеся з людьми!
Довідка: Анастасія Станко. Народилася 8 серпня 1986 р. в с. Нижнів, Тлумацького району. Проте одразу почала жити у Івано-Франківську. Спочатку навчалась школі № 19, згодом у Першій українській гімназії. Далі здобуває журналістику в львівському національному університеті ім. І. Франка. Працювала на Львівському телебаченні, на 5 курсі перебирається до Рівного, де працює на каналі «Рівне 1». З 2008 року проживає у Києві, де була кореспондентом новин на «Першому Національному», «СТБ», «ТВІ». Долучалась до проекту «Дорогі депутати» на «5 каналі». Зараз працює на «Громадському ТБ». Водночас активно займається громадською діяльністю. Належить до Національної скаутської організації України — Пласт, зараз як пластунка виконує обов’язки прес-секретаря київського осередку Пласту Також є членом журналістського руху «Стоп цензурі!». Одружена.
ФОТО ТИЖНЯ
