Ті, які щось знають або Хто такі карпатські мольфари

Примівники, гадєри, градобурники

“Се Зелена уже має тих землених богів. Туй самі чиривники та тарахтерники – Боже прости. До усєкого собі помагают, усєко світом колотєт”, – записав 1907 року демонологічні вірування у магію й чаклунство жителів бойківсько-гуцульського пограниччя дослідник Надвірнянщини Антін Онищук.

Іван Вагилевич у середині ХІХ століття зауважив, що в жителів східної частини Карпатських гір цей фантастичний світ напрочуд земний і тісно взаємодіє зі світом дійсним. “Ті, які щось знають”, кожен у силу своїх здібностей, здатні налагодити звʼязок між світами й використати його на користь або шкоду людям.

“Може у жодної части нашого народа не розповсюджена так сильна віра в зносини поодиноких людей, знахарів, лікарів, ворожбитів і т. и. з надземними силами, як серед гуцулів. Майже в кождім селі, звичайно широко розкиненім по горах, ярах і верхах, є кілька або й кільканадцять голосних знахарів та примівників і примівниць, а деякі примівки знає мало що не кождий чоловік і жінка в селі”, – писав Іван Франко про віру гуцулів у силу магії. Зауважував, що майже кожен гуцул умів “примовити” собі й худобі від укусу гадюки, зняти вроки тощо. Проте у важких ситуаціях зверталися до обізнаних чарівників.

До корисних у Карпатах зараховували знахарів, примівників, які лікували людей та худобу традиційними засобами, травами й шептаннями; гадєрів, які вигоювали укуси змій; планетників, які ворожили по зорях, і градобурників, що розганяли хмари. До цієї категорії належали також віщуни, ворожбити або ворожки, які передбачали майбутнє. 

“Ворожбит чи Ворожка подивить ся на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова, кине на карти й викладає інтересованому, хто завзєв сі на него, яка висит на него придибашка, у чого єму паде щістє. Коли прийде хто в нещасє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому інформації про причини нещастя та як лихові зарадити”, – писав Антін Онищук.

Людей, які відрізнялися від інших майстерністю, досконалим вмінням у своїй справі, називали сточниками. Їх теж вважали “непростими”, повʼязаними з нечистою силою. До сточників належали музиканти, будівельники, гончарі, столярі, вправні мисливці, ковалі й мельники. Шкоди завдавали відьми, босорки видоюванням корів і насиланням порчі на людей, худобу, врожай, також “уречливі” на очі, а найбільше – опирі, опириці та вовкулаки. Усіх “земних богів” й “непростих” обʼєднував надчуттєвий хист “зчитувати” паралельний світ, здатність комунікувати з ними.

Повелитель чорта 

“Мольфарí накликують усяке лихо на людей, на їх маржину, на їх майно”, – занотував Володимир Шухевич. Зауважував, що гуцули ставляться до них з острахом, як до страшних чародійників.

“Вони богують, – розповідав досліднику Юра Бендейчук із Жабʼєго, теперішня Верховина. – То такі люде, що можут стратити чоловіка або худобу. Вони закопуют під ворота або инчий перехід або під поріг мольфу: їк хоче збавити худобу, набере шерсти, набере сьліду з тої худоби, зробит із того сліду куклу (вола ци корову), а з шерсти зробит фіст; купит игол, несе їх на перехід корові, йику хоче збавити і кладе так, аби корова тото переступила”. По тому мольфар застромлює в мольфу голки і кладе її у каглу (димохід). Вірили, що худоба від того починає тяжко хворіти й гине.

Згідно із записаними переказами у Яворові, що біля Косова: “Мольфар – се такий, що він гідний другого із світа зігнати, то бʼє у чисту землю їк раз просто сволока кілки. Їк хоче зараз стратити, то набʼє відразу багато кілків, а їк лиш трохи, то бʼє по одному, по два; а їк хоче аби тот подужив, то витягає кілки”. 

Ритуал супроводжується відповідними заклинаннями і зверненнями по допомогу до Юдів, тобто потойбічних демонічних сил. Фольклорист і етнограф Роман Кирчів зауважував, що “в багатьох гуцульських сюжетах на цю тему мольфар виступає не як покірний виконавець волі чорта, а часто як його повелитель, що владно і з підкресленою незалежністю користується послугами «нечистої сили»”.

Раймунд Кайндль, Іван Франко, Володимир Гнатюк і Антін Онищук слово “мольфар” не вживали. Проте згідно зі свідченнями, які вони зібрали, аналогічні мольфарству дії, зокрема вбивання кілків, маніпуляції з голками, насилання порчі на слід і водночас відвертання цього лиха від жертви, широко практикували в Карпатах ті, кого називали знахарями, примівниками, баїльниками.

Уперше етимологію і зміст слова “мольфар” дослідив мовознавець Броніслав Кобилянський у публікації 1967 року. Його походження спочатку виводив зі староруського “млъ” (“молва”, “молвити”) + суфікс аръ = молвар, тобто, “той, що чаклує словом, замовляннями”. Згодом долучився до тих науковців, що вбачають тут запозичення з італійської, де malfare означає “чинити зло”, “злодіяння, злочин”. Відомо, що у 1870-х до 10 тисяч спеціалістів з Італії брали участь у будівництві залізниці в Карпатах. Найімовірніше, саме тоді слово потрапило до вжитку серед гуцулів. Сучасні записи свідчать, що протягом XX століття слово “мольфар” зазнало суттєвих змін у плані змісту. Мольфар, мольфарство все частіше почало асоціюватися не тільки й не стільки з чорною магією, як із так званою магією білою, зверненою на поміч людям із проблемами здоровʼя, на допомогу в скруті, у важких життєвих обставинах тощо.

Раз жінка, а раз чоловік

“Кождий чоловік може стати таким земним богом, треба до того лише незвичайної сили волі та сьмілости, а надто треба знати тайну, як це зробити”, – писав Володимир Шухевич.

Хист до мольфарства, магічних практик буває вродженим або набутим. Вроджені чарівники мають серед предків тих, хто володів потаємними знаннями. Вони передаються через покоління, переважно першій або останній дитині в роду. Ще на зламі ХІХ і XX століть гуцули вірили в місьишників: “Се такий мущинин, що він раз жинка, а раз чоловік. Місьишники ходьи ув дню у мущинцкім убраню. Домашні знати можут за се, хто у них місьишник, більше ніхто. Він може бути годину, дві, днину або ½ місьицьи жинков; се находит єго при зміні місицьи”.

Роман Кирчів зауважував, що в гуцулів “надзвичайно скорочена дистанція між Богом і дияволом. Обидва вони значною мірою наділені земними рисами”. Тому до вроджених “земних богів” горяни традиційно ставилися з довірою й пошаною, їхній соціальний статус серед односельців був доволі високий. 

“Гуцульське населення має до своїх «непростих» повне довірє, поважаючи кождого й кожду, як належить та спішить, як треба, по «раду» чи «поміч» для себе або маржинки. У дуже важних справах або тяжких недугах спішать до «май головних майстрів»”, – зазначав Антін Онищук.

До навчених “непростих”, особливо до тих, хто вивчився за гроші, ставлення було негативне. Якщо вроджені чарівники не винні у володінні успадкованими темними знаннями та вміннями, то навчені, навпаки, зробили свій вибір свідомо й цілеспрямовано. Вірили, що при цьому вони відбували обряди відречення від Ісуса Христа і присягали служити Юді. Їх боялися та зневажали, намагалися ні за яких обставинах не налаштовувати проти себе, нічим не образити та “миром жити” з ними.

Більше читайте за посиланням.