Франківець Віктор Загреба взяв участь у масовому запливі через протоку Дарданелли, яка знаходиться у Туреччині та з’єднує Егейське і Мармурове моря.
Заплив відбувся 30 серпня, а участь у ньому взяли понад 700 спортсменів з різних куточків світу. Франківцю вдалося подолати відстань трохи більше ніж за годину часу.
Своїм досвідом Віктор Загреба поділився на особистій сторінці у фейсбук. “Галка” передає публікацію без редагування:
Ранок в день запливу, 30 серпня 2021 року, понеділок. Прокинувся у готелі в місті Чанаккале о 5:50. Снідаю на терасі останнього поверху готелю з чарівним краєвидом на Дарданелли під супровід сонця, що сходить. Тихий прохолодний ранок. Німкеня Антьє, з якою сиділи за одним столом на сніданку, поділилась досвідом: краще їсти тільки вуглеводи і не їсти сир і яйце, бо буде важко плисти. По сніданку йдемо на набережну, лишаю в пронумерованій сумці свої речі – взуття, футболку, картку від готеля. На собі плавки, окуляри, маска від ковіду, нумерована шапочка, на ногах – таймчип та одноразові капці. Фітнес-трекери й смарт-годинники брати не можна.
В такому дрескоді заходимо на великий пором і всі разом рушаємо через протоку на місце старту, всі 700 плавців і плавчинь. На верхній палубі спокійно й свіже. Ранкове сонце більше світить, ніж гріє. Прибули на другий берег й були дуже раді, що наші британсько-турецькі організатори “SwimTrek” забезпечили автобус – в ньому зігрілись, хоч їхати там було десь із кілометр. В автобусі вся міжнародна група зібралась докупи, а це 20 чи 22 людини. З України було 5, з США 10, решта – по 1-2 з різних країн. Кажуть, до 2020-го було понад 150 іноземців щороку, а зараз ось 22. Настрій у всіх радісно-збуджений, багато жартуємо, сміємось. Погода сприятлива, всі здорові, все чудово!
Нарешті місце старту. Вже тепліше на сонці, вітру немає. Чекаємо в натовпі досить довго, не без проблем вдається знайти питну воду і втамувати спрагу. Нарешті стартовий гудок. Повільно й обережно входжу в теплу воду, починаю плисти. І майже одразу починаються проблеми. Вкрай некомфортно виявилось стежити за курсом проти сонця й водночас плисти серед натовпу. Постійно хтось чіпляє мої ноги, або я чиїсь, то я когось доганяю, то мене. Не можу вийти на стабільний темп. Всі ці фактори спантеличують, через що ніяк не можу вийти на ритмічне дихання. Дихання збивається. Уповільнююсь, віддихуюсь, знов починаю гребсти, знов задихуюсь, знов когось доганяю, або мене хтось. І так по колу, разів 5 чи 7. Швидкість руху стає вкрай низькою, а я вже десь за 300-400 метрів від берега, де течія максимально швидка і несе мене в правий бік швидше, ніж я рухаюсь вперед.
В голову лізуть тривожні думки: а чи адекватно я оцінив свій стан і свою форму, а чи справді я зможу доплисти до тієї далекої точки, яку навіть не бачу звідси? А чи не надто я легковажно ставився до підготовки й до дистанції? А чи взагалі це було правильне рішення? Коротше, несприятливі думки. Зупинився, глибоко вдихнув, затримав дихання, видихнув. Огледівся на 360 градусів. Човнів супроводу поруч в цей момент не було, і натовп вже розосередився, поблизу метрів на 30 – нікого. Приходить думка з раціональної півкулі мозку: ну якщо я вже тут, майже на середині протоки, то вже просто треба гребсти на фінішний берег, інших варіантів якби й немає. Власне це ж і мав бути челендж, ось він тобі, Вікторе, маєш його. Працюй тепер!
Вирішую ніби почати все спочатку – не перейматись за швидкість і напрямок, а зосередитись на темпі й диханні. За кілька хвилин спокійного руху вдалося вийти на ритмічне дихання й на мою крейсерську швидкість, з якою я можу плисти без особливих проблем десь півтори години. Ура! Все нарешті в порядку, через хвилин 20 страждань. Знов фокусую увагу на навігації. Озираюсь назад й бачу, що місце старту віддалилося не тільки вдалину, але й дуже сильно вбік – мене справді потужно зносить в напрямку Егейського моря. Але, здається, зносить не надто швидко, бо я вибрав дуже консервативний маршрут по кривій – орієнтувався досі на плато, і ось щойно повернув на антену. Всі інші шапочки учасників, які інколи бачу – значно правіше і попереду від мене, в більш ризикованій зоні. Але мені туди не треба.
Гребу далі на антену в спокійному темпі, без поспіху. Сам посеред моря, в зоні видимості немає ані човнів, ані людей. Згадую енциклопедичну інформацію – піді мною зараз метрів 30-40 води, а може й 50. Десь тут успішно поміж мін і турецьких кораблів прошмигнув австралійський підводний човен у 1915 році, який вже не повернувся назад, бо війна. Потопили його турки. Але зараз тут ані війни, ані кораблів, ані субмарин, натомість десь тут поряд плавають дельфіни. Я це точно знаю, бо бачив їх з верхньої палуби. Отримую насолоду від місця, від чистої теплої води, від процесу плавання, від того, як сонячні промені грають у воді. Вітру майже немає, лише мінімальні коливання води на поверхні, практично як в озері. Морська вода тримає тіло набагато краще за прісну, що полегшує роботу.
Раптом назустріч мені з’являється човен супроводу з нашим організатором Ахметом. Думаю: блін, щось пішло не так, пливу чи то заповільно, чи то не туди. Однак він показує мені великий палець і каже “You are doing well, keep going like this!” й пливе кудись вдаль. Окей, дякую, Ахмет.
Гребу на антену ще хвилин 15, потім змінюю курс на прапор – це такий височезний флагшток, які сталі модні й в нас серед офісу президента. Червоний прапор стає все ближче. Починаю розрізняти вікна на будинках, набережну. Вдивляюсь у воду попереду, шукаючи білі буйки, які нам показували на брифінгу як важливі орієнтири. Не бачу ані буйків, ані інших плавців попереду і лівіше від себе. Починаю знов переживати за свій маршрут. Чи добре вибрав напрямок, чи не заповільно рухаюсь, чи не знесло задалеко? Байка з буйками, мабуть, вони десь вже в стороні. Вирішую прискоритись й змінити курс ще правіше, на стадіон – це вже останній великий орієнтир. Позаду, напевно, хвилин 45-50. Починаю плисти вже під гострим кутом до берега, вздовж міста.
Невдовзі розрізняю помаранчевий корабель на причалі, що стоїть паралельно до берега і який був одним з орієнтирів на інструктажі вчора. Намагаюсь згадати рекомендації інструкторів, бо тут були якісь нюанси, але вже не можу згадати – так багато було інформації і так давно це було. Здається, казали триматись ближче до корабля, потім пройти червоний маяк, потім зелений і пірнати в бухту. Окей, це мій план.
За допомоги течії швидко наближаюсь і до корабля, і до фінішу. Вже бачу великий білий будинок знову з прапором Туреччини, біля якого точка фінішу. Пливеться легко, в голові починаються святкові думки: як насправді швидко я подолав цю протоку, і це було не так вже й складно, й добре, що я зміг зібратись й подолати перші проблеми… Аж раптом розумію, що щось недобре.
Тримаю курс я практично паралельно до берега, але рухаюсь не вперед до фінішу, а чомусь ліворуч, під борт судна. Судно стає все більшим і не хоче залишатись позаду. В певний момент здалося, що корабель відійшов від пірсу і рухається в мій бік, аж лячно стало. Але одразу усвідомив, що це неможливо, щоб корабель отак зараз почав рух посеред змагання, весь судноплавний трафік зараз закритий, в Туреччині ж диктатура. Тоді що це за таке, чому мене несе під цей здоровезний корабель? Дивлюсь на корабель косо, чувак на палубі вже теж на мене косо дивиться. Нарешті прийшло усвідомлення: це течія.
В цьому місці йде вузька зворотня течія, яка для мене зараз зустрічна. Про неї, здається, казали на брифінгу, й мабуть саме через цю обставину треба поскоріше ховатись в бухту. От маєш: тепер я гребу швидко і виснажливо, але неясно чи рухаюсь до фінішу, а до нього ще чимала дистанція. Зарано я уявив себе там. Переживаю за цю різку зміну обставин, прискорююсь. Як навимисно, біля берегу ще з’явилася морська трава, що, відірвавшись від дна, плаває поверхнею в чималій кількості і чіпляється до рук, до шапки, до вух і до окулярів… Ігнорую траву і зосереджуюсь на тому, щоб хоч помалу, але рухатись до фінішу. Усвідомлюю, що таки рухаюсь, моя швидкість трохи вища за неї. Гребу паралельно борту, нарешті корабель подолав, побачив маяк, гребу до нього. Течія далі зносить ближче до берега, до рибалок на пірсі. На секунду подумав, що треба не заплутатись в їхні снасті, й тому ще більше прискорююсь. Дихання вже на межі, але рухаюсь таки вперед. Бачу вже дно, берегоукріплюючі камені, глибина все меншає. Думаю, в крайньому разі, якщо сили закінчаться, постою хвилинку на каменюках й попливу далі. Інструктори попереджали, що не можна виходити на берег по каменях, вони гострі, та й крім того, це не офіційний фініш. На щастя, біля маяка течія стає повільнішою й моя швидкість відносно берега зростає. Дихання вистачає.
Нарешті заходжу в ту фінішну бухту попід самим берегом, під маяком. Краєм ока бачу натовп людей на березі, намети, в яких моя торба і ключ від номера. Люди з берега щось кричать, і, здається плескають в долоні, але я не роздивляюсь і не вслухаюсь, газую по повній на фініш. Починаю бачити інших плавців, одразу багато, і помічаю, що вони заходять до фінішу з усіх можливих напрямків, в діапазоні буквально 180 градусів. Дехто фактично пливе мені на зустріч з боку моря – потім виявилось, що там теж є течія, тільки в іншому напрямку, і вони гребуть теж проти неї. Ще кілька хвилин, й нарешті бачу фінішну синю доріжку з поручнями.
Виходжу на синю доріжку, мене просто на пляжі зустрічає інший українець з нашої групи, вітає. Зупиняюсь, знімаю з голови траву й окуляри, радію, а мені кажуть – біжи ще 10 метрів на килимок, бо там зараховується час. Йду туди, не біжу, таймер пікає, отримую медальку від організаторів. Своїм часом не цікавлюся, йду шукаю питну воду, в роті все солоне, в очах легкий туман. Якась дівчина з оргкомітету знімає з ноги таймчип, бачу інших наших міжнародних плавців, прошу мене сфотографувати. Усвідомлюю, що я це таки зробив! Отримую рушник, обтираюсь. Помічаю у інших людей в руках бутеброди і яблука, розумію, що мені це теж потрібно, знаходжу, беру. Забираю їжу та свої речі, йду в капцях й плавках в готель. Навколо радісні люди, всі теж в шапочках, плавках і капцях. Швидкий душ, ліжко, принесена з фінішу їжа, і на 2 години провалююсь в міцний сон. На годиннику в цей час приблизно 9:15 ранку, в Україні розпочинається робочий тиждень.
Вже ввечері дізнався, що проплив Дарданелли за 1 годину 16 хвилин. Враховуючи, що завдання було фінішувати й вкластися в 2-годинний офіційний ліміт, то виконав я це завдання зі значним запасом. Точну подолану дистанцію сказати важко – на мапі це десь 5-6 км, але майже всю дистанцію мені сприяла течія. В загальному заліку в мене виявилось 501 місце, у своїй віковій категорії 40-ве. Цікаво, що офіційно фінішували близько 600 учасників з 700 заявлених. Що з іншими, не знаю – частину зняли на човни, бо їх знесло в море, частина не вклалася в 2 години, а можливо, й не стартували. Сподіваюсь, ніхто не втопився. Декого дискваліфікували через смарт-годинник чи браслет – тобто не дали медальку і сертифікат. Ніяких травм не отримав, болю м’язів не було, відсвяткували заплив гарною вечерею й походом по барах. Бо місяць перед цим я не вживав алкоголь, щоб мінімізувати фактори ризику під час підготовки і запливу.
Однак медаль і екскурсія барами ще не були завершенням пригод. Не меншим випробуванням виявилась урбаністика Стамбула. Зокрема, мої намагання прорватись через абсолютно дивно сплановані транспортні вузли, божевільний автовокзал-базар, який схожий на фільми про апокаліпсис, цілковиту відсутність інформації іноземними мовами й одномовність абсолютно всіх людей навколо. Знайти метро і зайти в нього в мене забрало майже стільки часу, як заплив. Далі були нові логістичні та комунікаційні випробування, навіть водії Убера мене кидали напризволяще після 15 хвилин очікування. Коротше, цей неповний день в Стамбулі мене вимотав, мабуть, більше, ніж плавання через протоку. Важливий нюанс: потрапити на заплив я сам хотів і готувався до цього, а до викликів цього величезного міста не мав ані наснаги, ані підготовки.
І вже навіть коли я був у Франківську і все було позаду, Стамбул наніс мені останній удар – виявилось, що поки я обідав з друзями в ресторані, якийсь дурнуватий стамбульський кіт позначив мій туристичний рюкзак як свою нову територію. Тому легкий, але характерний аромат Стамбулу супроводжував нашу оселю ще добу, поки рюкзак не потрапив в прання. Тому Стамбул для мене – це таке собі місто, а от заплив через Хеллеспонт був чудовий і мальовничий, місто Чанаккале – прекрасне маленьке місто з класними магазинчиками, барчиками і готельчиками, з добрими людьми, котиками, песиками і дельфінами!
Дивлячись на події через два тижні, оцінюю цю історію як яскравий життєвий досвід, який був безумовно вартий зусиль та грошей. Якщо ви думаєте здійснити цей заплив – дуже рекомендую! Плавання на відкритій воді – це цікаве пригодницьке заняття, яке під силу кожному, хто вміє плавати! Бажаю вам успіху!
ФОТО ТИЖНЯ
