У розмові “Галки” з кандидатом історичних наук і доцентом кафедри міжнародних відносин КНУ ім. В. Стефаника Петром Гаврилишином розмірковуємо про недооцінені та переоцінені туристичні локації Івано-Франківська, доречність перейменувань та комфортність міста.
Резиденція єпископа, палац Ромашкана та “вірменська” церква: три недооцінені історичні локації Івано-Франківська
- Колишня резиденція греко-католицького єпископа на вулиці Шевченка
Нині відреставроване приміщення навпроти католицького ліцею, яке в різні періоди виконувало функції суду, тепер садка, а раніше — стало місцем розміщення єпископської резиденції після того, як у 1885-1886 рр. Станиславів виборов статус центру нової єпархії ГКЦ. Саме тут короткий час, близько року, у якості єпископа служив майбутній митрополит Андрей Шептицький. Рішення про створення єпископства у місті стало переломним: воно посилило авторитет Станиславова, пришвидшило його розвиток і позначило “перемогу” над Коломиєю, яка довший час була регіональним лідером і теж змагалась за право бути місцем осідку греко-католицького єпископа. Церква раніше мала ще більшу владу ніж зараз, з нею серйозно рахувалися. Зрештою, зараз її силу теж не можна “списувати”.
- Палац Ромашкана в парку імені Шевченка
Будівля 1840-х років, пов’язана з родом угорських вірменів Ромашканів. За словами історика, це одна з найстаріших будівель міста, що збереглася після «мармулядової пожежі». Ромашкани були впливовими, активно співпрацювали з представниками різних національностей — українцями, поляками, вірменами, і були частиною мультикультурного середовища Галичини. Попри історичну вагу, ця локація часто випадає з туристичних маршрутів.
- “Вірменська” церква
Це не лише архітектурна перлина, а й свідчення глибокої інтеграції вірменської громади в життя Станиславова.
Від госпіталю до легенди: яке найбільш переоцінене місце у Франківську з історичної точки зору
Палац Потоцьких — це одне з найпопулярніших місць в Івано-Франківську, яке, на думку Петра Гаврилишина, було переоцінене з історичної точки зору. Причина — сплутаність із його справжнім призначенням та історією.
Палац, який ми сьогодні звикли називати Палацом Потоцьких, насправді не є ним. Історик пояснює, що на території був палац, побудований у XVIII столітті, однак теперішня будівля має мало спільного з оригіналом. Архітектори і дослідники припускають, що оригінальними є деякі підвали, а також, можливо, один з корпусів може мати частини стін від палацу, але це питання ще потребує додаткових фахових досліджень.
Насправді, те, що ми бачимо сьогодні, — це австрійський військовий госпіталь XIX ст. Після того, як Потоцькі втратили свої володіння на початку XIX століття, і після того, як місто стало частиною Австрійської імперії, тут збудували госпіталь. Це місце було штучно досипане у XVIII столітті, а відповідно фортеця розширилася. Тут дійсно тоді збудували новий палац для Потоцьких. Збережений топонім «Вали» – свідчить про фортечне походження цього місця.
Одним із найбільш цікавих фактів є те, що під воротами палацу Потоцьких археологи знайшли турецькі гарматні ядра, що підтверджує обстріл міста під час облоги турками в 1676 році. Це свідчить про те, що на той час фортеця була дещо меншою, ніж ми її бачимо зараз.
Вуличка довжиною в історію: чому вулиця Труша — найкраща з найменших
Для Гаврилишина найулюбленіша вулиця в Івано-Франківську — це Труша. Вона ж і найкоротша в місті.
“Вона – найакуратніша. З рідною, ще австрійською бруківкою”, – описує Гаврилишин.
Хоч не всі будинки тут автентичні — частина з’явилася за радянського часу — вулиця має свою атмосферу. Камерність, архітектурна стриманість і відчуття простору старої Європи — усе це, на думку історика, робить вулицю Труша унікальною. Вона нагадує йому класичну центральноєвропейську вулицю.
Питань більше ніж відповідей: чи достатньо досліджена історія Прикарпаття в часи Другої світової війни?
Історія Прикарпаття в часи Другої світової війни, як і в багатьох інших регіонах, все ще залишається предметом активних досліджень. Як зазначає Петро Гаврилишин, жодна тема, особливо така складна і багатогранна, як Друга світова війна, не може вважатися остаточно вивченою. Існує безліч аспектів, які ще не були досліджені до кінця, тому що завжди можуть з’явитися нові документи, свідчення чи інші джерела інформації.
Особливо важливими є архіви, які досі не були повністю вивчені. Наприклад, угорські та німецькі архіви з того часу залишають багато питань відкритими. Виявлення нових матеріалів також може змінити наше розуміння подій. Крім того, важливу роль відіграє те, що через Прикарпаття двічі проходили фронти: у 1941 і 1944 роках, що створює додаткові складнощі для дослідників.
Тому, хоча є багато напрацювань, остаточно вивчених тем в історії не має, а особливо з цього періоду. Важливо продовжувати дослідження, щоб отримати повну картину подій.
Бути, чи не бути меморіалу “вічного вогню” поблизу вокзалу?
Петро Гаврилишин вважає, що меморіал “вічного вогню” біля вокзалу не слід чіпати. Більшість похованих там — українці, солдати, які воювали за нашу землю і загинули під час війни. Він наголошує, що за християнськими традиціями такі місця слід поважати. Та зазначає, що якщо є необхідність в перепохованні, то це має бути зроблено професійно, з залученням археологів і науковців.
Історик згадує досвід розкопок в Коломиї, де робота була проведена без належної кваліфікації, що призвело до пошкодження поховань. За його словами, таке важливе завдання, як перепоховання, вимагає ювелірної роботи і не може здійснюватися поспіхом чи з грубими помилками.
Гаврилишин підкреслює, що ці люди, хоч і потрапили в різні обставини, захищали свою землю і заслуговують на повагу. Він вважає, що на тлі нинішніх подій на сході України, важливо шанувати пам’ять про тих, хто віддав життя за свою батьківщину, і не знищувати пам’ятники через забудову чи під виглядом декомунізації.
“Це українці, які в свій спосіб захищали цю землю. Неважливо, під якими прапорами. І це українці. Вони заслуговують на повагу. Очевидно, вони не дуже вірили в комуністичні ідеали. Вони попали в ті жорна, заплатили свою ціну. І зараз сидять в окопах люди з Хмельницької, з Житомирської області, з Київської і з заходу України. чого ми маємо руйнувати могили їхніх дідів?”, – обурюється історик.
Чому наше місто назвали саме Івано-Франківськом, і як тут замішана іспанська політика
Петро Гаврилишин розповідає, що назва Івано-Франківськ виникла в контексті того часу, коли святкували 300-річчя міста, у 1962 році. Тодішня правляча комуністична партія прийняла рішення змінити назву міста. Причиною стало те, що старе ім’я, Станіслав, було пов’язано з польським магнатом, що виглядало “неправильно” в умовах ідеологічної боротьби. Оскільки Франко був важливою фігурою у літературі його обрали як символ «революціонера-комуніста», що відповідало політичним вимогам того часу.
Незважаючи на те, що для української мови правильнішим було б використати форму «Франкове», рішення зупинилося на варіанті «Івано-Франківськ». Причиною того, що додали ще й ім’я, стало прагнення уникнути асоціацій з диктатором Франціско Франко, який був популярним у той час в Іспанії і, в свій час, мав підтримку від нацистської Німеччини та фашистської Італії.
“Ідеологічно правильний підхід вимагав відокремлення від імені Франціско Франко, тому додали приставку «Івано», і місто отримало таку незвичну назву”, – розповідає Гаврилишин.
«В місті є важливіші проблеми»: чи варто переіменовувати Івано-Франківськ на Станіславів
Петро Гаврилишин вважає, що питання переіменування Івано-Франківська на Станіславів зараз є недоцільним. За його словами, зміна назви міста потребує значних витрат — від зміни документів до створення нових вивісок та печаток, а в умовах війни це може бути надмірним фінансовим навантаженням. Гаврилишин підкреслює, що набагато важливіші витрати — це підтримка армії та забезпечення фізичного виживання країни. Він зазначає, що зараз потрібно зосередитися на важливих і нагальних питаннях, таких як боротьба з екологічними проблемами, модернізація інфраструктури та створення нових робочих місць.
Історик також додає, що хоча з маркетингової чи туристичної точки зору зміна назви може виглядати логічно, з державницької перспективи, це питання має менший пріоритет порівняно з іншими проблемами, що стоять перед містом та країною. Він наголошує на проблемах забруднення навколишнього середовища, погіршення екології та необхідності покращення якості життєвого середовища для мешканців, адже ці питання важливіші за питання назви міста.
“У нас стільки проблем і клопотів. Починаючи зі спалювання сміття, що призводить до погіршення екологічної ситуації. Закінчуючи проблемою з переробкою сміття. Є купа питань, які треба вирішувати. Потрібно замінювати старі радянські труби, щоб була чиста вода. Труби, а не назви. Створювати робочі місця, а не тільки займатися будівництвом новобудов. У нас є дуже помітний лобізм. І ми мусимо це визнавати”, – підсумовує Гаврилишин.
Історик звертає увагу на те, що Івано-Франківськ переживає хвилю стрімкої урбанізації, яка суттєво змінює обличчя міста. За його словами, чимало людей переїжджали сюди з Києва, шукаючи спокійніше середовище, менше будівництва, менше заторів і ближчий контакт із природою. Але тепер сам Франківськ починає повторювати долю столиці — інтенсивна забудова, зокрема біля міського озера, поступово знищує природні пейзажі, які ще донедавна були однією з переваг міста.
На його думку, нинішній етап розвитку можна назвати періодом дикого первинного накопичення капіталу, коли економічні інтереси домінують над громадськими. Гаврилишин не уникає теми відповідальності міської влади, яка, на його переконання, має давати відповіді на складні запитання, що стосуються балансу між забудовою, екологією та якістю життя. Ці питання, як він каже, зависають у повітрі, але неминуче звучатимуть голосніше.
У такому контексті, питання перейменування чи навіть скорочення назви міста виглядає, на його думку, надуманим і другорядним. Він вважає, що місту зараз набагато більше потрібні зважені рішення щодо його просторового та екологічного розвитку, ніж символічні жести.
Перейменування Івано-Франківського району на Галицький: історична символіка чи маркетинговий хід
Історик скептично ставиться і до ідеї перейменування Франківського району на Галицький. На його думку, така зміна радше символічна і не матиме суттєвого впливу на реальне життя громади. Як і у випадку з перейменуванням міста, це — знову питання витрат: оновлення документації, вивісок, адміністративних процедур. Гаврилишин вважає, що нині не час розпорошувати ресурси на косметичні зміни.
Водночас він припускає, що перейменування може мати певну логіку в контексті розвитку туризму або популяризації княжого Галича. З цієї точки зору, йдеться радше про маркетинговий інструмент або інформаційний жест — спосіб звернути увагу на історичну вагу регіону. Проте загалом, на думку Гаврилишина, подібні ініціативи нічого принципово не змінюють у житті району чи області.
Він підкреслює, що замість зосереджуватися на назвах, варто вирішувати нагальніші проблеми — від інфраструктури до екології. Бо війна й повоєнне відновлення ставлять перед суспільством значно серйозніші виклики, ніж зміна табличок на адміністративних будівлях.
Як Івано-Франківськ реалізує свій історичний та архітектурний потенціал у туризмі
Петро Гаврилишин вважає, що Івано-Франківськ добре використовує свій історичний і архітектурний потенціал у сфері туризму. За його словами, місто вирізняється на тлі багатьох інших — і в цьому, варто віддати належне і міській, і обласній владі. Є комунікація з гідами, враховуються їхні пропозиції, з’являються нові вивіски, оновлюється інфраструктура, облаштовуються парковки. Крім того, діє туристично-інформаційний центр у Ратуші — важлива складова туристичної екосистеми міста. Існує навіть “Туристична рада” – як дорадчий орган при місцевій владі.
Втім, попри позитивну динаміку, Гаврилишин визнає: простір для зростання все ще великий. Більше уваги можна було би приділяти креативним маршрутам і поглибленим тематикам. Історик, який сам водить екскурсії, розповідає, що Івано-Франківськ має неабиякий потенціал для нестандартних форматів. Він згадує власні маршрути: наприклад, екскурсію єврейським Станіславовом чи екскурсію, присвячену проституції в місті за часів Австрії й Польщі — як частину соціальної історії. На його думку, навіть малопривабливі теми можуть бути подані як серйозний історичний досвід, що дозволяє краще зрозуміти міське життя минулих епох.
Попри пандемію та війну, які внесли свої обмеження, Гаврилишин відзначає певну активність у сфері екскурсій. Для популяризації туризму, зокрема, багато робить працівник департаменту міжнародного співробітництва та євроінтеграції громад Івано-Франківської ОВА Віталій Передерко з колегами.
Чи варто запроваджувати у вишах предмет «франківськознавства»
Історик підтримує ідею вивчення історії міста не лише в школах, а й у вищих навчальних закладах. Він вважає це важливим кроком у формуванні локальної ідентичності й історичної грамотності. Знання історії міста, в якому ти живеш, – одна з ознак європейськості.
“Ідея створення такого підручника не нова. Зрештою франківчанка та бізнесвумен Галина Гривнак зуміла “продати” цю ідею меру. Руслан Марцінків пустив це в рух – зрештою, ця ідея спрацювала! Не так багато міст має підручник по своїй історії, і відповідний предмет. Тобто ми одні з тих, хто ведуть вперед”, – каже він.
Гаврилишин був одним зі співавторів видання підручника про історію міста — над ним працювали близько дванадцяти дослідників. Саме він, спільно з товаришем Романом Чорненьким, писав розділ про міжвоєнний період — Станиславів 1920–1930-х років.
Хоча підручник не позбавлений критики, історик вважає його вдалим — і навіть у чомусь унікальним. Але наголошує, що сам факт наявності підручника — це лише частина справи. Значно важливіше — хто викладатиме цей курс. Бо історія, каже Гаврилишин, це не лише факти, а й інтерпретації. Історики з однаковою освітою, навіть ті, що навчалися в одних і тих самих викладачів, можуть кардинально по-різному бачити одні й ті ж події. Це вказує як на складність самої науки, так і на значення особистісного підходу до викладання. Тож при запровадженні такого предмета у вишах ключовим, на думку Гаврилишина, буде не лише зміст, а й особа викладача.
Читайте також:
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
