“Треба воювати за рідну землю, бо програти не маємо права!”: історія прикарпатського бійця Олександа Воєводи, який на війні втратив ногу

Після початку повномасштабної війни Олександр Воєвода добровільно звернувся до військкомату та згодом служив оператором безпілотників у складі батальйону 102-ї бригади ТРО на Запорізькому напрямку. Нині прикарпатець проходить лікування у Коломиї та готується до протезування за допомогою фахівців з Івано-Франківська.

Про це пише “Галка” з посиланням на Отинійський професійний ліцей енергетичних технологій.

“У військкомат я прийшов сам: дуже хотів потрапити у свій батальйон 102 бригади ТРО, до своїх хлопців-односельців, з якими на початку війни чатував на сільському блок-посту. Тоді багато хто одразу записався у територіальну оборону. Мене тоді не взяли – ще не було 18 років.

Отож, я хотів замінити своїх хлопців, дати їм можливість трохи відпочити від війни… Адже у війську дуже потрібні люди. Не треба чекати, варто самим іти захищати рідну землю. Бо рано чи пізно це доведеться робити кожному. Після навчання мене скерували до своїх на Запорізький напрямок, де батальйон вже три роки тримає позиції”, – розповідає Олександр.

Захисник був оператором безпілотників. Пілотом-розвідником. Розвідував, знаходив ціль. Згодом ціль відпрацьовували fpv-дрони, арта або міномети. Часом вони самі робили скиди з мавіків.

“Звісно, я не вчився на пілота дронів. Усьому навчили друзі – у мене дуже круті побратими, я за ними вже скучив. Вони працювали зі мною постійно, не шкодуючи вільного часу. Наша бригада, батальйон загалом дуже піклуються про особовий склад, про кожного бійця. Це мене найбільше тримало там. Тримає і тут…”

23 лютого під час виконання бойового завдання боєць отримав важкі поранення.

“Вночі 23 лютого ми з побратимом заступили на позицію. Спочатку побратим вів розвідку, вранці я його поміняв. Зробив кілька польотів, пішов забирати дрон. В цю мить – потужний вибух. Я не встиг зреагувати, мене кинуло на землю, в очах потемніло. Коли прийшов до тями, побачив, що стікаю кров’ю, одна нога відірвана, інша – переламана… Моє життя врятувала плитоноска”.

Олександр зміг самостійно накласти турнікети й дочекатися евакуації.

“Дотягнувся до турнікетів, встановив два на ногу, два – на руку. Намагався з розірваною ногою добратися до побратима, оглянути його стан. На жаль, йому осколки залетіли у мозок, у спину, він мав внутрішню кровотечу… Десь за дві години до нас прийшов побратим із сусідньої позиції. Ми не виходили на зв’язок, отже – щось сталося. Він повідомив командування про нас 300-их. За нами приїхав «евак». Хлопці з піхоти завантажили нас у «Таврію», відвезли у травмопункт. Далі погано все пам’ятаю – мене обкололи медикаментами…”.

Олександр впав у кому, з якої він вийшов 2 березня, у свій день народження.

“Лікувався у Покровську, Запоріжжі, Дніпрі, Вінниці, Львові, Івано-Франківську. Тепер тут, у Коломиї. Тут я знайшов гарних протезистів з Івано-Франківська. Вони приїздили до мене перед операцією, ми спілкувалися, вивчали можливості. Буду протезуватися у них”.

Захисник не падає духом.

“Коли дві години чекав «евак», повзав по бліндажу, розглядав свою відірвану ногу, хотів знати, як воно там виглядає… Мене більше боліла переламана нога. Я розумів тоді: головне – буду живий, все буде добре. Нема проблем: покладуть мені шматок металу, буду на металевій нозі ходити”, – каже він.

На завершення наголошує:

“Війна бійців трьохсотить, двохсотить, дуже потрібно оновлювати особовий склад. Потрібно мобілізуватися самим, не чекати, коли прийде ТЦК. Треба воювати за рідну землю, бо програти не маємо права!”.