Гурт “Шепіт” — це музичне тріо, що поєднує автентичне українське багатоголосся з сучасним прочитанням народної пісні. Дар’я Миргородська із Херсону, Галина Гавриш із Долини та Софія Антимис зі Львова познайомилися у 2024 році під час прощання з волонтеркою Іриною “Чекою” Цибух на Марсовому полі. Спільне співання того вечора стало одним зі поштовхів до створення етногурту. Відтоді учасниці “Шепоту” виступали на Lviv Fashion Week, у Жовтневому палаці в Києві та перемогли в конкурсі від “Радіо Сільпо” та премії “Музвар”.
У розмові з “Галкою” учасниці гурту поділилися своїм творчим шляхом, який вони пройшли за рік існування колективу. Розповіли про те, як спів може стати емоційною опорою у воєнні часи, чому для них важливо переосмислювати народну пісню, як гурт поступово розширює звучання за допомогою перкусії, дримби та контрабаса, а також поділилися планами на майбутнє — зокрема, підготовкою першого сольного концерту у Львові.
– Яким було ваше життя до гурту? Чим ви займалися та що вас привело до музики?
Галина: Це питання ми якраз обговорювали сьогодні зранку. Перше, що сказала Софійка: “Сумне, сіре, печальне, злиденне, одиноке, безбарвне, безсенсовне” (ред. сміються).
Було життя як життя, йшло собі. Ми й тоді були задоволені ним. Але тепер у нас зʼявилася якась надмісія, спільна на нас трьох. І це робить наше життя, напевно, ще особливішим. Є відчуття, що десь нам дали цей дар. А може, ми його десь і перебираємо — якщо говорити про народні пісні. У будь-якому випадку, нам дуже пощастило знайти одна одну й спрацюватися.
Якщо говорити про буденне життя, то я, наприклад, пʼять років працюю в ІТ. І дуже хочу піти з цієї сфери. Дуже люблю в цій роботі — зарплату.
Софія: Галинка дуже часто спонсорує наші різні затії. Вона наша sugar mommy.
Галина: Я проєктна менеджерка, тому часто організовую щось у “Шепоті”. Тобто переношу свою роботу трохи й сюди. У мене життя ділиться: є раціональна частина — робота в ІТ, а є прояв себе — це спів, це гурт “Шепіт”. І це мені дуже подобається.
Дар’я: Я все життя! Все життя вчилася, щоб створити гурт! (ред. сміється) Я закінчила музичне училище в Херсоні, а потім — музичну академію у Львові. Взагалі, я завжди хотіла бути на сцені, виступати, творити щось у музиці. Але не всі музиканти, коли завершують навчання, залишаються в музиці — і я також не працюю за спеціальністю.
Якось так сталося, що ще на третьому курсі училища я почала працювати в кав’ярні. Мені це дуже сподобалося, і я досі там працюю у Львові. Але музика все одно мене тягне.
Софія: Зараз я, чесно кажучи, між різними етапами життя. Я щойно закінчила Академію мистецтв, як графічна дизайнерка, і це теж стало частиною “Шепоту”. Вся айдентика гурту — це моя робота. Це був мій дипломний проєкт. І шрифт, і логотип. Чотири дримби — то не просто символ. Це все засновано на візуалізації звуку — фізичному феномені хвиль Хладні. Це коли на пластину сиплять манку чи пісок і подають вібрації. Частота створює візерунки. І от ці візерунки — основа нашої айдентики.
Загалом, я зараз думаю, що мені далі робити з життям. І дівчата дуже вчасно з’явилися у ньому — мені це було потрібно. У мене багато ідей і напрямів, якими я вже займаюся або хочу займатися. Було б круто, якби вони всі об’єднались — фізична творчість, нефізична, музика, моє мистецтво, картини, робота з дітьми (ред. Софія є “мамою пластунів”), навчання… Усе, що в мені є.
– Ви познайомилися під час прощання з госпітальєркою Іриною “Чекою” Цибух. Чому це стало точкою народження “Шепоту”?
Дар’я: Ми не зовсім познайомилися саме тоді — ми вже були знайомі. Але саме ідея співати разом, робити щось, пов’язане з музикою і втрьох — це було після похорону. Знаєте, коли я навчалася в музичній академії, і у мене був вокал, то всі мої викладачі казали: “Ти співати не вмієш і не будеш”. І тут до тебе підходить Марина Круть і каже: “У тебе прекрасний голос. Це дуже красиво”. Це такий момент шоку. Момент розуміння, що, можливо, не все втрачено…
Галина: Це була дуже велика підтримка. Там було кілька людей, які просто годинами співали народні пісні. Годинами — до самого ранку.
Дар’я: Тобто ватру запалили, ми сіли співати, ватра догорала — а ми тільки закінчували.
Галина: Закінчували колисковими. І Даринка… Пам’ятаю, вона тоді співала якусь дуже файну колискову. І Круть тоді була дуже вдячна за ці пісні, за той голос. Її слова до Даринки були дуже сильними. Вони стали певним каталізатором.
Ми тоді зрозуміли, наскільки це важливо. Народні пісні — вони всі дуже цілющі. Вони допомагають пережити.
Софія: Ми усвідомили, що це варто поширювати. Що було б класно, якби з’явився ще один гурт, який по-справжньому працює над тим, щоб зберегти й продовжити українську традицію. Ми не перші, але ми — з власним баченням. Зі своїм розумінням того, як це має звучати.
Дар’я: Насправді народна пісня наших бабусь, прабабусь — вона завжди була своєрідною терапією. Коли всі збиралися разом і виспівували все, що наболіло.
– Ваш перший сингл “Колосочок” має в основі жнивну пісню з Полісся. Чому вибір впав саме на неї?
Галина: Ми намагалися пісню сильно не змінювати, але при цьому адаптувати, зміксити з чимось своїм. Така була ідея — поєднати народну пісню з електронною музикою. Ми подумали, що це може спрацювати — і так з’явився наш «Колосочок». Просто сіли, поджемили — і пішло, поїхало. Це була дуже гарна ідея!
Майже в кожній народній пісні є подвійні сенси. Дуже багато метафор, алюзій. І, можливо, це звучить несподівано, але в багатьох піснях є підтексти, пов’язані з темами сексуальності, тілесності. У цій пісні — теж символи, образи, які натякають на певні природні процеси, які завжди були з нами. І в цьому є її пікантність. Це народна пісня з “перчинкою”. І вона дуже органічно лягла на електронне звучання.
Ми раді, що саме ця пісня стала нашим першим офіційним релізом у такому фʼюжн-форматі. Бо зазвичай ми співаємо акапельно або з традиційними музикантами. Але з цією піснею ми пішли трохи далі — зробили щось свіже, цікаве, неординарне.
Дар’я: Ми поки не впевнені, чи це саме “наша” форма, як має звучати “Шепіт”. Ми ще шукаємо себе.
Софія: Але це наша така “фішечка”.
– А як загалом народжується ваше звучання?
Дар’я: Ми експериментуємо, ми шукаємо форму. Хочеться бути чимось особливим. Хочеться якось по-особливому доносити свої думки. Зрозуміти, чим є ми, що в нас унікального і як це оформити в музику.
Галина: Бо люди справді відчувають, коли ти робиш те, що тобі подобається, у тій формі, яка тобі близька. Це читається. І саме це людям подобається. Тому хочеться до кінця транслювати саме це відчуття.
Ми почали з того, що нас просто “занурює” у транс. Ми занурюємося в нього, коли акапельно співаємо народну пісню.
Софія: У кожної з нас — свій голос, свій тембр, свої фішечки. Якісь особливості, яких немає в інших. І це вже є частина нашого звучання, нашого стилю. Ми дуже різні, але разом складаємось у щось нове.
Дар’я: Зараз ми вже більше усвідомлюємо, як хочемо це транслювати. Наприклад, у нас з’явився новий проєкт — ми додаємо до традиційного співу інструменти. Раніше в народній традиції ці пісні зазвичай виконувались акапельно. Ми вирішили трохи адаптувати це — додали бандуру, контрабас, колісну ліру та перкусію. І от пробуємо, шукаємо це нове звучання з інструментами.
Галина: Це дуже кайфовий процес. Ми вже відіграли концерт у Львові — було дуже класно. Люди захоплюються: питають, що це за інструмент такий — колісна ліра, наприклад. І коли чують наші голоси з мікрофона — народний спів, але в такому “підсиленому” вигляді — це справляє враження.
Софія: Нам дуже подобається цей “четвертий елемент”, який дає музика. Ми прикольно звучимо акапельно, але інструменти додають стабільності. Бо акапельний спів — це завжди трохи ризик. Якщо людина без музичної освіти, то важко тримати тональність. І традиційний спів теж має свою специфіку — наприкінці тональність може просто “поїхати”. А інструменти — це опора. База. Ґрунт.
– Ми якраз зачепили наступне питання — чому вирішили додавати інструменти.
Галина: Так, але ми не зупиняємось. Ми хочемо ще додати діджей-сети. Це постійний пошук. Це завжди про творчість.
Дар’я: Ми вже навіть пробували — у нас був виступ із діджеєм, і це було дуже прикольно. Аранжування також дуже важливі. Якщо за інструменти відповідаю я, налаштовую, то дівчата шукають звучання з діджеєм, працюють з бітами. І це теж частина нашого пошуку.
– Наскільки важливо вам поєднувати традиційну музику з новими сенсами й форматами? Наприклад, виступати на модних подіях чи колаборувати з артистами як Круть?
Дар’я: З Круть була дуже цікава колаборація. Вона дала нам багато досвіду. Зокрема — це був перший досвід співу з вушними моніторами. Неочікуваний…
Софія: Це справді специфічна штука — коли ти себе чуєш по-іншому, ніж зазвичай. А ще той момент: репетиція — і за пів години вже виступ. Внутрішньо було складно, бо не було впевненості, чи я справді добре звучатиму, якщо чую себе саме так. І чи я правильно це роблю. Це був такий собі бар’єр: коли ти себе чуєш не так, як звик, то важко відчути себе впевненою. Але досвід дуже важливий і цінний.
Галина: І це був найбільший зал, у якому ми виступали на той момент — Жовтневий палац у Києві. Дві тисячі глядачів і просто неймовірна акустика. І Круть професійна артистка, яка вміє працювати із залом щиро, співати, джемити, взаємодіяти.
Софія: Репетиції були колосальні — чесно, одна з наших улюблених частин цього процесу. Ми ще й працювали з мультиінструменталістом — це теж був дуже крутий досвід. Бачити, як усе збирається, звучить, як це може бути професійно — це надихає.
Галина: Так само в нас був виступ на модному показі у Львові, де ми вперше наживо виконали “Колосочок”. Це був вже зовсім інший челендж. Ми стояли на сцені трохи подалі одна від одної, а звикли співати зовсім по-іншому — ближче, коли відчуваємо одна одну. Було незвично. Та ще й дуже багато людей — трохи переживали, звісно. Але це теж був важливий досвід.
Софія: Після виступу до нас підійшов блогер і каже: “А як ви називаєтесь? Я просто боявся підійти, думав, ви якісь дуже важливі”. (ред. сміються)
– Чи плануєте використовувати у своїй творчості народні пісні з Прикарпаття?
Галина: Я — бойко. На нашому сольнику у Львові буде гуцульська пісня. Вона дуже красива, дуже жива, і там буде справжній джем із музикантами.
Мені здається, нам ще потрібно збагачувати репертуар саме бойківськими піснями. Бо зараз у нас переважно лемківські.
Дар’я: У нас навіть є пісня з Херсонщини — її записав мій викладач із музичного училища, і я просто знайшла її в інтернеті. Побачила його прізвище як записувача і вирішила: 100% має бути в репертуарі.
Галина: Було б класно організувати якийсь внутрішній тімбілдинг — поїхати в експедицію на Прикарпаття, до бабусь. Послухати їх. Бо коли ми вивчаємо народні пісні, то зазвичай це — записи. Є, наприклад, крутий проєкт “Поліфонія”: там просто мікрофон, бабця, її голос, все дуже природно.
Софія: І ми вчимося просто з цього аудіо — “співаємо з бабцею”. Там навіть файли підписані — окремо “мікрофон”, окремо “бабця”. Це дуже зручно для вивчення, бо матеріал уже структурований.
Галина: У мене був досвід, коли я поїхала на Верховину й знімала будиночок у бабусі. Вона знала багато народних пісень. Ми співали разом. Це було дуже особливе відчуття.
Дар’я: Загалом, народний спів мені дуже близький. У ньому є особистість, індивідуальність, твоя унікальність. У академічному або оперному співі цього, як на мене, не вистачає — там усе “під лінійку”, усе стандартизовано. Саме тому, мабуть, у мене завжди були проблеми з викладачами в музичній академії. Вони хотіли, щоб ти співав точно так, як написано, і не відхилявся ні на сантиметр.
Галина: А в народному співі головне — твоє звучання. Саме та темброва особливість, що робить твій голос впізнаваним. Бо можна вивчити техніку, але коли ти просто слухаєш бабусю, яка в житті не бачила нот, а співає “між нотами”, — це звучить магічно. У цьому стільки сили й правди. Не дай Боже, хтось би спробував її виправити — і все, пісня втратила б душу.
– Чи складно сьогодні просувати етноформати в музиці? І як на вашу творчість реагує аудиторія?
Софія: Насправді ми дуже хочемо, щоб нашу музику почула ширша аудиторія. Але поки що, здається, нас слухають переважно ті, хто вже до цього цікавився етномузикою.
Галина: Так, не масовий слухач. Але це те, що нам відгукується найбільше. Можливо, ми свідомо “знішуємося” — і це окей. Але ми тільки на початку. Думаю, етно зараз дуже актуальне в Україні. Це як повернення до коріння. До витоків. Бо зараз нам, як ніколи, потрібне відчуття зв’язку з землею, з предками, з собою.
Дар’я: У мене, наприклад, на Херсонщині, в селі, де я народилась, до мене жило сім поколінь моєї родини. І тепер я по-справжньому розумію: ці люди були круті. Вони мали свої традиції, свою силу, свою енергетику. І це варто знати, вивчати, нести далі.
Мене, наприклад, виховували не родина, а вулиця, школа, місто. І все навколо говорило: “Село — це село. Там нічого цікавого. Потрібно переїжджати в місто, розмовляти російською, бути як усі”. А традиційна музика дала мені поштовх до повернення. Це наче Back to roots — до себе справжньої.
Це повертає гордість за своїх предків.
Галина: Ми циклічно проживаємо ті самі речі. Можливо, нарешті почнемо більше дослухатися, щоб не повторювати помилки минулого, а навпаки — вчитися з досвіду предків. Бо в тому є багато мудрості.
Софія: А я, наприклад, зі Львова, і в мене зовсім інший досвід. Я виросла буквально на гаївках у Шевченківському гаю, з дитинства співала, і батьки це дуже плекали. Це завжди було десь поруч — природно, органічно, не треба було шукати.
Дар’я: І класно, що зараз є багато артистів, які працюють з етно у дуже різних формах: етно з регі, з фонком, з іспанськими мотивами — все, що завгодно. І кожен може знайти те звучання, яке йому близьке.
– 10 серпня у вас перший сольний концерт у Львові. Що готуєте і чого чекати слухачам?
Дар’я: Ми зосередилися на тих піснях, які нам найбільше подобаються. І водночас — на пошуку цікавих рішень у вже знайомих піснях: і в плані аранжування, і з погляду музичної ідеї, і навіть у відкритті нових сенсів у словах.
Галина: Ми почали глибше в них вслуховуватись — і ніби чуємо щось інакше. Трохи більше театральності буде. Десь — просто біт у мікрофон. Десь — імпровізація, джем. Деякі моменти з’явилися випадково, але так органічно зайшли, що залишилися. Ми дуже чекаємо цього концерту. І запрошуємо всіх! Уже зробили, напевно, 60% програми — і зараз активно “добиваємо” решту.
Це буде така… цукерочка. І для тих, хто давно слухає народні пісні, і для тих, хто тільки починає знайомство з цією традицією. Ми хочемо, щоб було щось адаптоване — щоб зачепило, зацікавило. Щоб виникло бажання дізнатись більше, додати щось у плейлист, погуглити текст чи історію пісні. Це така маленька культурна провокація.
Софія: У нас також є ідея: кожна з нас заспіває пісню зі свого регіону. Бо ми всі з різних частин України: Бойківщина, Херсонщина, Галицько-Волинського регіону… У мене дідусь із Волині. Ми хочемо показати, наскільки різна і багатогранна українська пісенна традиція.
Галина: Буде і мерч! Ми сьогодні якраз це обговорювали. Хочемо зробити щось справді особливе — не просто те, що можна купити на базарі. Плануємо крайки, футболки. Може, навіть мініаукціон влаштуємо з нашим авторським мерчем, щоб віддячити нашим захисникам.
– А коли «Шепіт» завітають до Івано-Франківська?
Галина: Дивіться, ми зараз відіграємо концерт у Львові — і зразу готові їхати в тур (ред. сміється).
Дар’я: І у Херсоні будемо. Не зараз, але будемо.
Галина: Моя співацька кар’єра почалася ще в садочку. Я це пам’ятаю навіть по фотографіях. Це було в Долині, перед будинком культури. Я там стояла — не співала, а кричала, але це було емоційно, трушно. І я дуже хочу закрити свій гештальт та виступити там у дорослому віці. Думаю, точно хтось би прийшов на концерт. Колись моя мрія збудеться — я дам концерт і “відгримлю” в Долині.
– Незабаром на нас чекає ваша фіт з Катериною Павленко з Go_A, які представляли Україну на Євробаченні. Якщо можна, то розкажіть, що це буде за проєкт?
Дар’я: Це конкурс від “Радіо Сільпо” і музичної премії “Музвар”. Дуже цікавий був конкурс.
Софія: Насправді це була дуже неочікувана перемога. Ми намагаємося поширювати свій гурт і долучаємося до різних ініціатив. І от якось так сталося, що ми зголосилися на цей конкурс. Ми обійшли у півфіналі, як мінімум, 100 учасників, вийшли якраз в півфінал. І так, вийшли в трійку. У нас там просто такий шок.
Галина: Дуже сильні круті конкурсанти були, від яких ми прямо були в захваті. Люди з великою аудиторією, а ми такі: “Та ми просто прийшли, для нас це досвід”.
Софія: У нас з цієї десятки найменша аудиторія взагалі, бо там люди мають там 50 000 підписників, 10 тисяч, а ми такі…
Галина: Але в нас якось повірили. Катерина вибирала нас, і вона захотіла нас побачити і щоб ми поборолися у трійці. У нас не супер чисельна аудиторія, але вона дуже активна, і завдяки цій аудиторії ми виграли, і ми маємо можливість записати фіт із Go_A.
Дар’я: Наші слухачі дуже вболівали за нас. І ми відчули вселенську хвилю підтримки.
Галина: І от коли ми виграли, реакція подвійна була: з одного боку це була ейфорія, з іншого — хвилювання, бо перед тобою зараз буде артистка, з якою ти будеш мати співпрацю. Ми маємо написати ймовірно оригінальну пісню або зробити супер оригінальне аранжування народної пісні. І ми у передчутті, як ми себе проявимо.
Софія: І дуже класно, що взагалі такі ініціативи існують і вони дають можливість маловідомим музикантам якось себе проявити і сказати: “Добрий день, ми тут є, ми існуємо і ми робимо класну музику”.
– І наостанок: якою ви бачите роль музики під час війни? Чи може вона бути своєрідною зброєю або ж ліками?
Софія: Я б сказала, що музика — це не просто мистецтво, це те, що об’єднує. Вона допомагає нам зрозуміти, хто ми є, де наші корені, і нагадує, що боротьба за свободу триває не одне століття. Це не просто війна останніх десяти років — це довга історія спротиву, у якій були й наші предки.
Дарʼя: Музика для мене — це ліки. Коли нервуєшся, коли важко, приходиш додому, сідаєш, і раптом приходить пісня. Починаєш співати — і стає легше дихати. Вона допомагає проживати емоції.
Софія: Навіть якщо ти не співаєш — достатньо просто увімкнути традиційну пісню в навушниках. Вона може стати тією останньою краплею, яка дозволить тобі розплакатись і звільнитись від напруги. Бо дуже часто ми просто не можемо цього зробити.
Галина: Це також наша зброя. Пісня — це захист, емоційна броня. Вона показує, що ми на своєму шляху. Кількість української музики після 2014 року, а особливо після 2022-го, зросла в рази. Ми почали більше чути себе, своє. Це потужне культурне зрушення.
Дарʼя: Мені дуже подобається одне порівняння: українська музика — це ніби національний кешбек. Купуєш українське — відчуваєш внутрішню гордість. Слухаєш українське — краще розумієш, хто навколо тебе, хто твій сусід, з ким стоїш у черзі. І виявляється, що ці люди — неймовірні. Це створює зв’язки, відчуття спільного. І цей “кешбек” повертається любов’ю, підтримкою, єдністю.
Галина: Коли українська музика витісняє російську — це вже перемога. Бо війна — не тільки фізична.
Софія: Це також культурна війна. І якщо ми виграємо в музиці, мові, пам’яті — то обовʼязково переможемо і в усьому іншому.
Дарʼя: Це відчуття, що ти — частина чогось великого. Не просто крапля в морі, а сила потоку, який несе вперед. І цей потік — український.
Розмовляла: Тетяна Зелінська
Фото: Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
