Фільм “Відблиск” Валентина Васяновича презентували на Венеційському фестивалі ще у 2021 році, та для українського глядача він став доступним тільки навесні 2024.
Це історія чоловіка, котрий потрапляє у полон і повертається з неволі. Історія про налагодження соціальних взаємодій і адаптації. Головний актор Роман Луцький розповів “Галці” про роль та своє бачення українського кіно.
-“Відблиск” показали на Венеційському фестивалі у 2021 році. Створювали його ще раніше. Які смисли він тоді ніс персонально для вас?
– Я гублюсь у тому, які смисли він для мене ніс, тому що це історія, яку Валентин написав. Мабуть, у нього вона пов’язана до віку, виховання дітей, кризового моменту, коли дитина порушує питання про буття та смерть. Я, як актор, мабуть, змістив історію на полон. Тому що це те, не хотів би сказати – важливіше, але на той момент і зараз ця тема у соціумі важливіша, аніж персональна історія між батьками та дітьми.
-Чим для вас цей фільм є важливим?
-З 2014 року у нас з’явились полонені. Це в суспільстві насправді дуже гостре питання: що робити з полоненими, як їх адаптувати. Воно відкрите і досі. Після повномасштабного вторгнення ми маємо набагато більше полонених і набагато більше роботи мають психологи, психіатри, соціальні працівники. Це питання, яке є велике зараз, а після війни стане ще гостріше.
Це більше до режисера, але він ніби прочиняє стосунки між батьком і дитиною, його адаптацію після полону в мирному житті. Це привідкриття того, що чекає кожного.
У Фейсбуці я побачив пост одного актора, де він написав, що дуже боляче повертатися у мирне життя після війни. І це він не полонений. Я не буду говорити великими фразами про те, хто що знайде у цьому фільмі, як він допоможе, бо я не знаю. Можливо він налаштує глядачів і суспільство на те, з чим ми стикнулися, що в нас в суспільстві є, щоб ми відчули, що є травмовані люди і їм треба допомагати.
На щастя, у нас в країні не треба розповідати, хто добрий, а хто ні. Ми не живемо півтонами. Як одна із вистав франківського драмтеатру “Дзяди”, фільм більш на експорт, щоб показати, хто є хто. В Україні цей фільм – ретравматизація, хоч він потрібний до перегляду.
Після прем’єри у Венеції, якщо подивитись у коментарях в інстаграмі фестивалю, на якому був показ, можна було побачити: “фашисти”, “навіщо ви запросили нацистів” – боти або може і не боти це писали. Тому і через нерозуміння нас закордоном, цей фільм має бути заточений на експорт.
-Як на мене, то сам “Відблиск” складається з окремих сцен, в яких можна зчитати цілком самостійний сюжет чи наратив. Наприклад, коли машина з написом “гуманітарна допомога” є переносним крематорієм. Можу сказати, що мені це найбільш промовистий момент і можу назвати його улюбленим. Як щодо вас? У вас є такий момент?
-Я не можу виокремити, але саме ця сцена справді сильна. Тут прямо і в лоб. Це дуже точна характеризація нашого ворога: є гуманітарка, але насправді там крематорій. Я можу теж сказати, що вона моя улюблена. Але технічно, як актор, я пригадую і ціную однокадрову сцену із катуванням, десь на 13 хвилин вона.
Хочу підкреслити, як і багато інших моментів, уривок із гуманітаркою не вигаданий, тому що ми пам’ятаємо з 2014 року, коли поїхали білі камази ДНР, то там не “гуманитарная помощь” була.
-Є сцена, що давалася найважче?
-В технічному плані це ця однокадрова довга сцена від катування до констатації смерті одного з полонених. На неї, здається, був закладений один день. Мені, як актору, потрібні були внутрішні переключки, коли мене спускають до невідомості і примушують до певної роботи. Загалом ця сцена скомпільована зі спогадів і вигаданих історій. За основу взяті події з “Ізоляції”. Станіслав Асєєв розповідав як проходить струм, які м’язи зводить, як кричить і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки, то можуть зв’язки спазмувати.
В емоційному… Всі зйомки все одно треба було пропускати через себе, тому, що Сергій (головний герой – ред.) отримав потужну травму і треба було, заходячи на майданчик, згадувати стан, над яким я працював, бувши між зйомками дома. Я не дуже сильно й виходив на вулицю: забився, читав книжки, дивився відео про полон. Тому в емоційному плані, можу сказати, що кожен вихід на знімальний майданчик давався важко.
-Серед глядацьких відгуків постає питання моральності одного вчинку вашого героя, який протягується крізь весь фільм і впливає на інших персонажів. Якщо спойлерити для читача, він в полоні й вбиває іншого полоненого. Зчитується почуття милосердя, та чи для себе ви осмислювали вчинок Сергій й чи мав він на вас вплив під час підготовки й роботи над фільмом?
-Я не знаю, як би я вчинив, бувши у полоні. Сумніваюся, що людина з тилу, сидячи на комфортному дивані, може сказати правду. Вона може припустити, змоделювати якусь модель за якою вона б вчиняла, але якби людина потрапила туди, то всі ті конструкції, які ти тут собі в комфорті придумав, вони б там не працювали. Насправді ми не знаємо, які ми й на що ми здатні під час тортур, полону, війни.
Я не можу засуджувати вчинок Сергія, бо я не був у його шкурі. З християнського погляду, думаю, що церква засудить. Мені здається, що я міг би вчинити так само, та я не можу точно говорити. Коли ти дивишся і знаєш, що фільм чимось завершиться, він кудись іде, а там ти не знаєш – коли та чим завершиться полон.
-Васянович в одному з інтерв’ю сказав, що хотів робити це кіно саме з вами. Ви проходили проби за попередньою пропозицією?
-Мене запросили на проби. Але ми їх робили не у студії, а на локації, вже з дитиною. Пам’ятаю, там була сцена зі спаленням голуба. Проби були десь у червні чи липні. Мені сказали, що зателефонують, бо мав бути другий етап, але так і не подзвонили. Аж у вересні подзвонили та уточнили дати зйомок. Я був трохи здивований. Мені сказали, що мене затвердили ще після перших проб, та я цього не знав і думав, що не пройшов.
-Як поєднували надалі зйомки та театр?
-Коли були зйомки, я не грав у театрі. Майже на всіх виставах ми працюємо в парі, коли є ще хтось на ролі, крім мене. Два-три місяці я був суто на зйомках.
-Це не перший фільм, з вашою участю, де є тема війни. Для себе не порівнювали ці дві роботи?
-Їх порівнювати не можна і не треба. У короткометражці “Повернення додому” мій персонаж не пройшов полон. Він їде забирати маму, бо фронт вже дуже близько до неї. Він місцевий, тому йому легше. Він ніби їде у своє середовище. Грубо кажучи, він не вовк, але вовк їде між вовків. Щодо Сергія, то у “Відблиску” немає його біографії, але вона була. Він з Хмельниччини, працює лікарем в Дніпрі та потрапляє на Сході у полон, у рускій мір, який йому дуже чужий. Тому якості цих персонажів різні.
-Впродовж двох років вийшло багато українських фільмів. Зокрема, на стрімінгових платформах. Як ви це розцінюєте?
-Це добре. Чим більше доступного українського кіно, тим краще.
-Як щодо воєнної теми у них? Вона якісно розкрита?
-Фільми про війну знімати будуть, хочемо ми цього чи ні. Тут питання у якості: як і про що. Наприклад, той же “Список Шиндлера” вийшов не відразу. А йде війна і ми вже знімаємо кіно про Бучу.
-Ви прихильник того, що треба відрефлексувати?
-Ні. Я про те, щоб зважувати теми. Треба включати мізки, а не касовий апарат, бо ти як продюсер хочеш зробити хайп і швидко показатися на міжнародних майданчиках. Хтось багато втратив, а вже знімають. Я ставлю себе на місце місцевих, як їм дивитися.
-Це про спекуляцію на темі?
Можливо, так. Я б цього не робив, але я можу тільки не зніматися в цьому. Я інакше не можу впливати, окрім як писати про це в соцмережах, казати в інтерв’ю. Натомість варто робити якість локальні, камерні історії. Наприклад, зараз я знявся у фільмі Жанни Озірної “Медовий місяць” і там про двох людей в окупації, як вони виживали в просторі, де вона їх застала. Це просто історія двох людей в певних умовах.
Героїчні, батальні сцени – для чого воно зараз? Щоби що? На експорт? Ну вони бачать й так це в новинах, документалки є. А це ж нівелюють документалки. Там був скандал з “Юрик” на СТБ, де показували, що у Маріуполі їздила ООН, коли її там не було. Правда викривлюється. Потрібно думати перед тим, як знімати, й в чому зніматися.
-Ви ще раніше відмовлялися російською розмовляти у кадрі. Після повномасштабної у вас з’явилися ще якісь табу?
Ніби нічого з нового. Як і раніше не беруся до всього підряд і чекаю хороших проєктів. Та зовсім не зніматися – велика розкіш. Я от зараз думаю – чи йти, чи не йти. Мені хочеться зніматися в хороших, якісних історіях.
Російською я все ж таки один раз працював в “Параджанов”. Але мушу пояснити. Там всі розмовляли й кіно теж російською. Мені запропонували, щоб мій персонаж говорив українською. Така заманлива пропозиція: всі російською, а я українською. У фільмі мій герой Юрій Ільєнко має конфлікт із Параджановим і в кінці Параджанов виходить правий. Я собі склав в голові: я говорю українською, всі російською, а росіяни знімають фільми, де має бути один “хахол”, як у “Кандагар”, наприклад, він має розбалакувати про борщ, сало і хоче схитрити завжди. І в мене така думка, що всі будуть “гарні російськомовні”, в мене конфлікт і я українською доказую, але все ж таки я неправий. Того я відмовився.
І я ніколи не любив оцю мішанку, цей вінегрет. З розряду “ми же браття”, “один мовний простір”.
Але зараз це відпало, бо москалі тут не знімають і ніхто не знімає російською.
– З росіянами доводилося працювати?
-У “Параджанові” був один, який зараз знявся у пропагандистському фільмі, де він скрипаль і його в Києві “б’ють”. Була ще одна, але від неї не було заяв. Мовчать, ну й мовчать.
Я пам’ятаю той період, коли росіян ставало менше в Україні, коли нарешті запрацював хоч якийсь інститут українських зірок. Мені розповідали колеги, що після анексії Криму, сценаристи у серіальному виробництві почали переписувати сценарій і “вбивати” персонажів росіян.
З росіянином я стикався у 2019 році, коли ніби раптово стало “какая разніца?”. Дуже багато повернулися. Я дивлюся – в Києві життя вирує, знімаються, а я сиджу і ніхто не запрошує. Щось так гірко і сумно. І запросили на один проєкт. Мене попередили, що там режисер з Пітєра. Мене внутрішньо гризло, але матеріал скинули хороший і я думав спробувати, хоч не до кінця визначився, чи треба воно мені. Я приїхав на студію і єдиний говорив з режисьором з Пітєра українською. І я собі думав – а чому він приїхав знімати україномовний серіал, коли він не розуміє української? Як він орієнтуватиметься у відзнятому матеріалі? А зі сценарієм як працюватиме? Щось він там розумів, щось підказували. Я відчував, що я чужорідне тіло там. І я повернувся, а за квитки мені так і не повернути кошти.
-Український актор зараз має роботу?
-Мені здається, що зараз багато Україна робить серіалів. Українське кіно, на жаль, загнулося. Всі прем’єри, що були, зняті раніше. Через ковід, повномасштабну вони не виходили. Подивимося, що буде далі.
-А для вас є робота?
-Я відзнявся в трьох фільмах тепер: “Під вулканом”, “Медовий місяць” і “Реновація”. Це дуже багато, але тільки одне з них українське кіно.
-Яка має бути пропозиція, щоб ви від неї не відмовились?
-Хороший сценарій з живими діалогами, персонажі не пластмасові та не штучні мотиви. Що стосується українського сценарію, то щоб конструкція діалогів була добра. Дуже часто, а може ще досі так є, коли пишуть сценарій російською і перекладаються. Або пише сценарист чи сценаристка, що думають російською. Раніше я робив зауваження і намагався довести, що ніхто не говорить такими конструкціями. А робилося це так, аби при перекладі на російський ринок озвучка попадала під рух рота актора в кадрі. Я кажу про тих сценаристів, що були на конвеєрі та штампували багато всього.
-Є актори, що хочуть зіграти певну роль. Є така у вас?
-Немає такого, що я хотів би зараз зіграти Ромео, хіба в постановці, де Ромео потрібен там в таких роках. Я не прихильник мріяти зіграти. От я не мріяв Гамлета і зіграв. Мені якось простіше шукати, чекати на матеріал і працювати з тим, що приходить і вже відсіювати. Немає в мене такої потреби якось самовиразитися через якогось персонажа.
Хоча я б хотів зіграти щось страшно негативне, але в дуже хорошому, страшно хорошому матеріалі.
Читайте також: На Венеційському кінофестивалі презентують фільм з франківський актором Романом Луцьким в головній ролі
ФОТО ТИЖНЯ
