Тут якось по-особливому “вдома”: переселенка з Луганщини про життя та волонтерство на Прикарпатті

Валентина Ходус родом з Лисичанська. Вона була у рідному місті під час окупації у 2014 році. Після його звільнення жінка почала активно займатися волонтерством. Через проукраїнську позицію їй погрожували. У Лисичанську Валентину застало і повномасштабне вторгнення Росії. Евакуювалася, коли про це попросили військові. Прихисток жінка знайшла на Прикарпатті, яке стало для неї другим домом.

З Лисичанська жінка у складі групи з 14 осіб виїхала сьомого квітня. Евакуюватися порадили українські захисники, пише “Галка” з посиланням на 24 канал.

“Вирішили їхали, коли хлопці-військові нам сказали: “Дівчата, ви вже в місті нам заважаєте”. Після цього ми зібралися і поїхали. Я зателефонувала всім, кому могла. У когось батьки залишилися, це я про хлопців, які пішли у тероборону або воювати. Активісти-пенсіонери в місті також були. То ми разом і зібрали групу”, – пригадує Валентина Ходус.

Дорога зайняла десять днів. Ходус ділиться, на Прикарпаття приїхала до друзів, тож освоюватися було не надто складно.

“Так склалося, що за 8 років ми з дітьми зі сірої зони об’їздили пів України. У мене склалися дружні стосунки з активними людьми з різних областей. Я завжди для себе знала, що поїду за потреби або на Івано-Франківщину, або на Тернопільщину. Тут дуже відкриті та прості люди”.

Відтоді вже була і в Карпатах, і в друзів на полонині. Там 8 кілометрів йшла вгору. Я взагалі не дуже люблю ходити, а тут зі задоволенням подолала ці кілометри. Ми там 3 дні провели. Карпати – це щось.

Але так інтегрувалися тут не всі. Багато людей так і залишилися в розгубленому стані. Гадаю, що треба працювати ще над психологічною підтримкою та особливими умовами.

Із зони бойових дій ми нормальними не виїхали. Ми всі психологічно травмовані, лише кожен по-різному.

Над цим ще треба працювати й працювати. Так, як потрібна реабілітація для військових, так само її потребують і ті, хто був змушений втікати з дому.

Валентині вдалося відновити діяльність волонтерської організації.

Я знову підтримую військових, співпрацюю з місцевими волонтерами, намагаюся підтримувати переселенців. Налагоджую нові зв’язки.

Шукаю людей, з якими ми будемо відновлювати Луганщину. Активно шукаю.

Бо варіант, що Луганська область не повернеться під контроль України, я навіть не розглядаю.

Жінка додає, у багатьох місцях відчуває себе як вдома. Але на Прикарпатті – по-особливому.

“Друзі наполягали, щоб я їхала саме сюди. Так і живу в них. Але не сама, а зі своїм зоопарком – котом і собакою”.