“Тут мої душа і серце”: історія майстра зі Стометрівки (ФОТО)
В Івано-Франківську, серед постійного руху й розмов перехожих, є місце, де час ніби сповільнюється. Тут можна зустріти 65-річного В’ячеслава Романенка. Гончар розповів “Галці” свою історію — про дорогу із Запоріжжя до Івано-Франківська, втрати, переосмислення життя і довгоочікуване повернення до глини. Сьогодні він працює просто неба на Стометрівці, де його маленький столик із керамікою перетворюється на простір розмов і випадкових зустрічей.
“Розмова з глиною”: як В’ячеслав із Запоріжжя знайшов себе на Стометрівці у Франківську
На Стометрівці за невеликим столиком сидить В’ячеслав Романенко. Перед ним — горнятка, фігурки, прикраси, зроблені вручну. Кожна річ — як маленький відбиток настрою і моменту.
Йому 65. Він із Запоріжжя — міста, де пройшло майже все його життя до переїзду в Івано-Франківськ, що став новим домом три роки тому.
В’ячеслав згадує дитинство і юність, коли життя не залишало вибору. У шістнадцять він уже стояв біля заводського верстата, працював на кранобудівному підприємстві. Тоді, коли його ровесники ще шукали себе між гітарою і вечірніми прогулянками, він ішов додому втомлений після зміни. Поруч була лише мама — і обов’язок допомагати їй став першою великою відповідальністю його життя.
Після армії було ще багато доріг: робота офіціантом у ресторані, поїздки до Польщі, різні спроби знайти себе. Але десь усередині, тихо і вперто, жила інша думка — про глину. Про те, що колись він до неї повернеться.
Це сталося вже після п’ятдесяти. Без академій, без довгих навчань — лише кілька поїздок до вчителя-гончара. Після двох уроків залишилася тільки практика. У його майстерні з’явилися гончарне коло, піч, інструменти. Спершу було важко — руки не слухались, глина розліталася, нічого не виходило. Але крок за кроком усе почало ставати на місце.
Повномасштабна війна зупинила захоплення на два роки. Не було ні натхнення, ні бажання торкатися глини. Здавалося, що будь-яке творення втрачає сенс. Але без цього він теж не міг. Безсонні ночі, думки, що не відпускали, — усе зрештою повернуло його до роботи.
Сьогодні поруч із ним — не лише глина, а й нові ідеї. Його дружина, яка колись працювала майстринею манікюру, теж знайшла свій творчий шлях у малюванні. Тепер вони працюють поруч у спільному ритмі: вона — з фарбами, він — із формою.
В’ячеслава захоплюють експерименти. Нові глазурі, оксиди титану, кобальту, міді, олова, заліза — для нього це не просто хімія, а палітра можливостей. Особливо його вражає глибокий насичений колір кобальту, або зелена патина, яку дає мідь — ніби слід часу на старовинному металі.
І в цих пошуках він живе. Не як ремісник у звичному розумінні, а як людина, яка щодня намагається відкрити щось нове в знайомому матеріалі. Для нього це не серійність і не виробництво — це розмова з глиною, яка ніколи не повторюється двічі однаково.
Стометрівка тим часом продовжує жити своїм ритмом. Перехожі проходять повз, зупиняються, торкаються поглядом його робіт. І в цьому міському русі його маленький столик залишається місцем, де час ніби сповільнюється.
“Тут мої душа і серце”: шлях до кераміки
В’ячеслав прийшов до глини не одразу. Він довго рухався до неї через різні роботи й життєві зміни, поки зрештою не зупинився.
Поворотним став 2014 рік, коли все інше відійшло на другий план. Тоді він залишив свій маленький будівельний магазинчик. Не з власного бажання, а з примусу.
У його голосі з’являється різкість пам’яті, коли він повертається до того часу:
“Тоді у нас був президентом Янукович, і він “допоміг”. Він тоді малий бізнес придавив так, що вже дихати не було чим”.
Тоді В’ячеслав ніби поставив крапку в попередньому житті й обрав інше — повільніше, глибше та творче.
“Я тоді подумав — все, треба по душі вже щось робити. Все кинув і переключився повністю на глину”.
Так почався його повний перехід у кераміку — не як у ремесло, а як у спосіб життя. Він підкреслює, тут для нього головне не виробництво і не результат, а стан.
“Тут мої душа і серце”.
Він переробив свій маленький магазинчик на майстерню, яку згодом теж доведеться залишити, але цього разу вже через війну.
Разом із нею залишилися в минулому і дача, земля, звичний ритм життя. Але він не шкодує про це.
“Ми кинули все. Але ми не шкодуємо”.
І тепер робота з глиною для нього — це не нова професія, а продовження вибору, зробленого тоді, коли він вирішив слухати не обставини, а себе.
“На ранок летиш і робиш”: як народжуються роботи
У роботі з глиною В’ячеслав не розділяє мислення і дію — для нього це єдиний процес, де ідея одразу переходить у форму.
“Це синхронно”.
Нова річ завжди починається з голови. Ідея ще не має форми, але вже не відпускає — живе з ним, повертається вночі, не дає заснути.
“Коли я щось вигадую, я спати не можу. До дванадцятої, до першої, до другої години ночі думаю, як це реалізувати?”
Коли думка дозріває, він одразу переходить до роботи.
“На ранок летиш в гараж і робиш”.
Є й інший режим — спокійний, майже автоматичний, коли він відтворює знайомі форми. Тут менше творчого напруження, більше ремесла.
Але задоволення від готової роботи приходить не одразу. Він радше критичний до себе, ніж захоплений результатом. Його справжній інтерес — не в тому, що вже зроблено, а в тому, що тільки зароджується в уяві.
“Мені подобається те, що ще в голові”.
Продаж для нього — не головне. Важливіше реакція людей, момент живого контакту.
“Головне, що їм подобається. Емоції”.
Саме тому він стоїть на Стометрівці — серед міста, людей і випадкових розмов. Іноді коротка фраза перехожого стає для нього підтвердженням, що все зроблено правильно. І у цій простій реакції — найчистіша оцінка його роботи, коли глина нарешті «говорить» із людьми так, як він задумував.
“Зимою не працюю, бо дуже холодно”: про майстерню та умови роботи
Переїхавши до Івано-Франківська, В’ячеслав привіз із собою не лише інструменти, а й цілу систему життя — гончарне коло, піч, звички роботи і вперте повернення до глини попри все.
Його нова майстерня — орендований гараж, далекий від ідеальних умов. Узимку там майже так само холодно, як надворі, а сирість уже стала частиною робочого простору.
“Зимою я не працюю три місяці, бо там нуль градусів, мінус один, мінус два. Як на вулиці, так і там”.
Порівняно із Запоріжжям, де була впорядкована майстерня, тепер усе більш хаотичне і тимчасове.
Але процес не зупиняється. Навпаки — він постійний, навіть у сумнівах.
Помилки і невдалі вироби він не приховує. Навпаки — сприймає їх як частину роботи і експерименту. Для нього важливіший пошук, ніж серійність чи ідеальний результат.
І навіть у холодному гаражі, серед сирості й коробок, його робота триває — як продовження ідеї, яка щоразу набуває нової форми в глині.
“Тут тихо та спокійно”: Франківськ як новий простір для тиші і творчості
Переїзд до Івано-Франківська для В’ячеслава став не просто зміною міста, а тихим внутрішнім зсувом, після якого поступово почали змінюватися сенси його роботи. Тут, серед спокійнішого ритму і компактних вулиць, його творчість ніби отримала нове звучання.
“Я магнітики роблю. Ставлю штамп “Франківськ”. Хочу, щоб люди бачили, що це тут виробляється”.
Рішення про переїзд визрівало недовго — воно народилося з втоми та тривог.
Із кількох міст саме Франківськ виявився тим, де захотілося залишитися. Маленький, спокійний, затишний — він контрастував із великими мегаполісами.
Важливим фактором стала тиша — та, якої бракувало раніше. У порівнянні із Запоріжжям, Франківськ дав інший темп і відчуття безпеки.
“Головне, що тут тихо, спокійно”.
Тепер Франківськ для нього — це не просто нова адреса, а простір, де знову з’являється натхнення. Де глина стає мовою, а життя — поступово набуває нової форми.
Тиша Стометрівки і маленькі історії за столиком В’ячеслава
Його робочий простір на Стометрівці часто живе в тиші. Може минути кілька годин без жодного покупця.
“Я можу сидіти отак 3-4 години, і ні одна людина не підійде”.
Ця відсутність уваги іноді дає відчуття байдужості навколо. Водночас він сприймає це спокійно — як частину роботи, де не все залежить від нього.
“Я розумію, що комусь не цікаво. Але ті, хто зацікавиться, підійдуть і обов’язково куплять”.
Для нього важливі не лише продажі, а сам момент спілкування — коротка розмова, зацікавлення, жива реакція людини.
Іноді ці зустрічі тривають лише кілька хвилин, але залишають після себе маленькі історії.
Ось одна з таких сцен, що розгортається просто біля його столика.
Жінка зупиняється, уважно вдивляється в дрібні вироби, перебирає поглядом все, що розмістилося на столі.
— Ви не маєте їжачків часом? — питає жінка, бігаючи очима по брошках, підвісках та сережках вироблених із глини.
— Тільки маленькі такі сережки. — Вʼячеслав показує їй мініатюрний виріб на столі.
— Я колекціоную їжачків, — пояснює жінка.
— Це ручна робота. Двісті гривень коштують, — каже Вʼячеслав.
— Давайте мені цих їжачків, — завершує діалог жінка, забирає таки ті сережки і йде, так само швидко, як і з’явилася.
А В’ячеслав майже одразу повертається розповідати свою історію. Ніби цей короткий діалог був лише паузою в довгій розповіді, яка не зупиняється навіть тоді, коли поруч проходять люди.
Між парком і Стометрівкою: де знайти В’ячеслава
Локації В’ячеслава розкидані між двома точками Івано-Франківська.
Найтихіша з них — парк у неділю. Там він працює після обіду до вечора — з 13:00 до 18:00.
Там його зазвичай можна знайти біля кущів у формі слоників, трохи осторонь від основного потоку людей.
“У парку люди відпочивають, а у мене ніби вихідний”.
У парк він бере лише дрібні вироби — сережки, підвіски, магнітики. Усе компактне, легке, «для прогулянки».
Інша точка — Стометрівка. Тут більше руху, міста і випадкових зустрічей. Він стоїть переважно біля «Файних льодів» з 11:00 до 16:00. Приходить в залежності від того, чи сонячна погода.
“Якщо нормальна погода — неважливо який день тижня, я тут”.
Його графік не фіксований: місто, погода і стан визначають, де він буде сьогодні — на вулиці, в гаражі чи вдома.
“Коли я тут — я тут стою. Коли не тут — я в гаражі, все одно працюю”.
Після роботи він збирає речі у сумку і повертається додому. Але процес не зупиняється — ідеї продовжують жити, поки не набудуть нової форми.
ФОТО ТИЖНЯ
