“Тут розумієш, що ти не один”: як у Франківську ветеранів навчають підприємництва через виготовлення виробів зі шкіри (ФОТО)
П’ятниця, вечір. У місті вже повільно згасає денний шум, а в майстерні навпаки — життя тільки набирає ритму. Лампи світять теплим світлом, на столах розкладені заготовки, металеві пряжки тихо дзенькають одна об одну. Сьогодні тут роблять ремені.
В Івано-Франківську ветерани та їхні половинки зібралися не просто на курс, а на спробу почати власну справу. Їх навчають шити вироби зі шкіри і водночас — будувати щось більше, ніж ремесло. Цей курс започаткували громадська організація “МІЖ ІНШИМ” разом із брендом “SHUFLIA” за підтримки ґрантової програми Urban Space 100.
У цьому матеріалі “Галка” розповість про те, як ідея стає брендом, а руки — інструментом незалежності.
“Спробувати. Помилитися. І знову почати“: з чого все почалося, і чим планується закінчитися
Світлана Тарахкало очолює організацію з 2025 року — відколи попередній керівник пішов служити. Каже, війна змінила не лише їхню команду — змінила сам сенс роботи.
“Ми починали як волонтери в просторі «МріяДія» в обласній лікарні. Просто хотіли зрозуміти, з чим стикаються поранені військові під час реабілітації“, — розповідає вона.
З часом це «просто хотіли зрозуміти» переросло в конкретні дії. У 2025-2026 роках команда вже запускає пілотні проєкти. Ідея курсу народилася разом із Мартою Кондрин — співзасновницею «SHUFLIA». Вони вирішили, що будуть не просто навчати, а проведуть людину через увесь процес — від першого дотику до матеріалу до навичок у підприємництві.
“Якщо ти сам не працював зі шкірою, ти не зможеш керувати таким бізнесом, — пояснює Світлана. — Треба пройти всі етапи. Спробувати. Помилитися. І почати знову“.
У цій майстерні помилки — частина навчання. Майже кожен учасник уже мав невдалу спробу у започаткуванні власної справи. І тепер цей курс для них, як тренажер: ще одна спроба, але вже з підтримкою і знаннями.
Курс складається з десяти занять і поки що є пілотним. У групі — 11 учасників. Відбору не було — прийняли всіх, хто наважився.
Спершу знайомилися — з організацією, майстернею, історією бренду. Потім почали з простого: відчути матеріал. Далі — перші вироби: картхолдери, гаманці, тепер — ремені.
Між практикою — розмови про маркетинг, фінанси, просування. До занять долучаються фахівці, які пояснюють, як працює бізнес у реальності, а не на папері.
“Це не суха теорія, — усміхається Світлана. — Ми одразу робимо руками те, про що говоримо“.
Попереду — фінальний етап: кожен учасник створює вироби зі шкіри від початку до кінця і паралельно — навчається підприємництву. Ідея в тому, щоб вийти звідси не лише з навичкою, а з чітким баченням, що робити далі. Бо насправді цей курс не тільки про шкіру.
“Війна — це виклик, у якому ми живемо, — каже Світлана. — І є дві важливі речі. Перша — це підтримка для партнерок військових. Коли ти не знаєш, як вплинути на ситуацію, важливо мати спільноту, де тебе розуміють. Друга — це ветерани. Повернення до цивільного життя — це теж виклик. І ми хочемо зробити цей перехід трохи простішим”.
У майстерні це відчувається особливо. Тут говорять мало, але розуміють багато. Іноді достатньо просто сидіти поруч і шити — і це вже працює.
Проєкт підтримала грантова програма Urban Space 100. Координаторка Оксана Кобилецька каже, що за 11 років вони підтримали вже 191 проєкт.
“Для нас важлива сталість. І тут ми побачили потенціал — не просто навчання, а результат, який залишиться після завершення фінансування”.
За її словами, 60% ветеранів хочуть після повернення займатися власною справою. Водночас 80% бізнесів не переживають перший рік.
“Такі ініціативи — це шанс змінити цю статистику. Це про можливість знайти себе знову або у власній справі, або в ремеслі, або просто в чомусь, що дає опору”.
Вона додає, що соціальне підприємництво в Україні лише формується, але культура відповідального бізнесу вже є — і саме зараз вона особливо відчутна.
У майстерні тим часом закінчують черговий виріб. Хтось обережно проводить рукою по шву — перевіряє рівність. Хтось усміхається. Вийшло.
Можливо, це лише ремінь чи гаманець. А можливо — перший крок до чогось більшого.
“Ці заняття допомагають зблизитися“: як подружжя з Прикарпаття разом проходить шлях адаптації
Курс триває десять занять — щоп’ятниці, після роботи, коли, здається, сил уже обмаль. Але саме тут вони з’являються.
Кожна зустріч — інша тема та інший виріб. Ми потрапляємо на п’яте заняття. Сьогодні учасники власноруч виготовляють ремені.
Богдан уважно схиляється над шкірою. Рухи ще обережні, але вже без вагання.
Він служив у 102-й бригаді, згодом — в одній із київських. Піхота, розвідка, Запорізький і Донецький напрямки.
Додому повернувся у 2023 році після того як дізнався про те, що брат, який теж воював, зник безвісти.
“Найважче після фронту — це адаптація“, — каже він.
Про курс дізнався випадково — через фахівця із супроводу ветеранів. Каже, навіть не думав довго, одразу подався разом із дружиною.
“Хотів спробувати щось нове“, — усміхається.
Поки говорить, мигцем поглядає, як інші учасники починають робити заготовки.
“Коли працюю, то якось випадаю з часу. Не усвідомлюю, котра зараз година“, — ділиться Богдан.
У цьому зануренні щось більше, ніж ремесло. Можливо, тиша, якої бракувало. Можливо, спосіб зібрати себе докупи.
До війни Богдан пробував відкрити кав’ярню з другом. Не вдалося.
“Ми були молоді. Нам ніхто нічого не підказав“, — згадує.
Тепер знову думає про власну справу.
Поруч із ним дружина — Альона.
“На курс чоловік запропонував піти разом”, — каже вона.
Вона тут насамперед для того, щоб підтримати чоловіка.
Після фронту повернення до звичайного життя — це процес для двох. І такі вечори в майстерні стають ще одним способом бути разом.
“Ці заняття допомагають зблизитися”, — додає тихо.
“Ми маємо пам’ятати, завдяки кому живемо”: як майстрині допомагають ветеранам опанувати ремесло
Упродовж курсу поруч із учасниками — майстрині. Вони не лише показують, як тримати інструмент чи вести шов — вони проводять через процес.
Світлана Гураль працює в майстерні. Каже, до шкіри повернулася після довгих пошуків себе.
“Я завжди була творча, добре малювала. Вчилася працювати зі шкірою і хутром, але потім життя повело трохи в інший бік. А тепер — повернулася”.
Раніше вона працювала з матеріалом, тепер — з людьми. І це, зізнається, складніше.
“Це хвилюючий але дуже цінний досвід. Такі ініціативи дуже важливі. Ми маємо пам’ятати, завдяки кому живемо”.
Її чоловік — військовослужбовець. Вона теж чекає. І тому добре розуміє тих, хто приходить сюди.
Поруч — Ольга Джурило. Їй 19. Вона працює тут лише другий місяць, але зі шкірою — вже п’ятий рік. Вчиться у Косові, на художніх виробах.
“Мені завжди подобалось не просто малювати, а створювати речі”, — говорить вона.
“Заняття тут відволікають та наповнюють“: дружина ветерана Людмила про навчання у майстерні
У майстерні вже не так голосно, як на початку заняття. Розмови стихають, натомість чути рівний ритм роботи: шурхіт шкіри, легкі удари інструментів, скрип нитки, що проходить крізь щільний матеріал. Кожен зайнятий своїм виробом.
Людмила Лучин сьогодні особливо усміхається. Перед нею — ремінь, той самий, про який давно мріяла.
“Це була моя мрія — зробити собі ремінь зі шкіри, — каже вона. — І саме сьогодні я його роблю”.
Вона тут як дружина ветерана. Її чоловік воював ще з 2014 року, був у Вовчанську, пройшов довгий шлях війни.
Для Людмили робота руками — не новина. Вона координує проєкт «Замаскуй воїна», де разом з іншими створюють маскувальні костюми. Але шкіра — інша.
“Здається, що це просто. Але насправді дуже багато тонких процесів, про які сам не здогадаєшся. Шкіра — це живий матеріал. Теплий. З ним дуже приємно працювати”.
Про підприємництво поки не думає. Але знання, які дають на курсі, каже, працюють навіть у волонтерстві.
“Це про організацію, про людей, про розуміння процесів. Воно всюди потрібне. Заняття дуже відволікають. Наповнюють”.
“Щоб людина не відчувала, що вона нікому не потрібна”: історія ветерана Романа, який шукає новий шлях
Роман сидить за швейною машинкою — обшиває свій ремінь.
Він ветеран 92-ї бригади. Пішов служити у 2022-му. Восени отримав важке поранення. Після лікування повернувся до цивільного життя, але не до попередньої роботи.
“Я 16 років працював із паркетом. Це був і бізнес, і хобі. Але після поранення зрозумів — вже не зможу працювати як раніше”.
Довелося шукати щось інше. Менш фізично складне, але таке, що буде «для душі».
“Тут цікаво дивитися, як кожен робить по-своєму. Один і той самий виріб — а підходи різні».
Теоретичні заняття про бізнес теж не залишаються осторонь.
“Це про те, як почати, як планувати. Думаю, щось невеличке потім зроблю. Для себе”.
На питання, чому такі ініціативи важливі, відповідає:
“Щоб людина не відчувала, що вона нікому не потрібна”.
“Місце, де ти розумієш, що ти не один”: як дружина військового Надія знаходить опору у спільноті
Надія — дружина військового, який з 2022 року на фронті, пережив поранення і продовжує службу.
“Я працюю на двох напрямках, — каже вона. — З внутрішньо переміщеними особами та ветеранами і їхніми сім’ями”.
Про курс дізналася від подруги. І одразу погодилась.
“Я намагаюся використовувати всі можливості — для розвитку, для спілкування, для себе”.
Швейну машинку, зізнається, востаннє бачила ще в школі. Тепер знову вчиться — і це їй подобається.
“Мозок ніби запускає нові нейронні зв’язки, — усміхається. — Це дуже цікаво”.
Вона робить вироби для доньки. Каже, це додає особливого сенсу.
“Це і процес, і подарунок одночасно”.
Про власну справу поки не думає — не вистачає часу. Але допускає, що чоловік хотів би відкрити щось власне після повернення.
Каже, що заняття в майстерні дуже допомагають морально.
“Це дуже важливо. Бо є відчуття відстороненості, самотності. А тут ти розумієш, що ти не один. Що хтось про це думає, створює такі можливості”.
П’ятниця добігає кінця. У майстерні поволі стихає рух. Десь між стуком інструментів і тихими розмовами народжується щось більше, ніж вироби зі шкіри. Тут поступово з’являється впевненість. І, можливо, нова точка опори.
І тихе, але впевнене розуміння, що після всього пережитого життя не зупинилося — воно просто шукає нову форму.
І, здається, знаходить її тут — у світлі ламп, у теплій шкірі під руками і в людях, які вчаться не тільки шити, а й починати спочатку.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
