Робота військових медикинь є критично важливою на фронті. Любов Ващенко, яка займає як раз таку посаду, розповіла про те, як вступала до ЗСУ, з якими труднощами й стереотипами стикається там і в чому полягає робота медикині в зоні бойових дій.
Про це пише Галка з посиланням на Wonder Україна.
До ЗСУ хотілося піти із самого початку повномасштабної, розповідає Любов. Вона начебто відчувала, що там її місце. Раніше була волонтеркою в ГО «Бандерівський схрон». Від 24 лютого вони займалися всім на світі: медициною, тактичною медициною, аптечками, формою, спальниками, їжею, побутовою хімією, сортуванням гуманітарної допомоги, пошуком і закупівлею того, чого не вистачало. Шили постіль для шпиталів, одяг для поранених, варили тушкованку й доставляли це бійцям. Усі зупиняли жінку від вступу до армії, говорячи, що у волонтерстві вона й так робить багато. У лавах ЗСУ з початку вересня.
“У мене служили практично всі знайомі чоловіки: батько, брат, друзі. Я постійно чула про нестачу медиків. А у вересні мені запропонували місце, і я погодилася. Щодо того, чи бути медикинею, вибір навіть не стояв: я хотіла займатися цим. Крім того, раніше я навчалася в медичному. Але при першому знайомстві з начальником медичного батальйону я почула, що жінкам не місце в армії”,- ділиться Любов.
Обовʼязки жінки по-справжньому стали зрозумілими тільки тоді, коли вона потрапила в зону бойових дій, а остаточно – під час перших штурмів їх позицій.
“Коли навколо тебе хаос, поранені та загиблі, коли капаються контузії та ведеться прийом в одній малесенькій кімнаті з димною буржуйкою. Тоді всі справді роблять усе, що можуть, і видно, хто на що здатний. Усе стає на свої місця, кожен розуміє, у чому він корисний і ефективний”,- розповідає медикиня.
Труднощів у роботі військовою медикинею багато. Але перші – це труднощі, з якими жінка стикається через сексизм, поширений в армії, каже жінка. Її найбільше тривожить ставлення до неї з позиції «ти ж дівчинка» та схожі висловлювання. У її батальйоні часто говорять, що якщо ти жінка, значить, повинна займатися паперами й крапельницями.
“В армії часто знецінюють. Ти можеш чути запитання «за що?»: за що отримала звання, за що нагорода, чим ти там можеш займатися взагалі. Більшість особисто моєї роботи – це робота паперова. Тобто я не в окопі. Не в окопі – значить, що ти там робиш узагалі? Це, звісно, убиває мотивацію працювати”,- жаліється Любов.
Знецінення стосується не тільки жінок, каже медикиня: в армії часто намагаються зʼясувати, хто більший воїн, хто більше постраждав, хто потрапив під інтенсивніші обстріли. Жінку підтримує, коли хтось із бійців дякує за роботу, а не просто вказує на те, що та їм щось винна. Чи коли керівник каже: «Супер, ти зробила дуже потрібну роботу». Але чомусь слів іноді там бракує, каже Любов.
Працювати в зоні бойових дій апріорі важко, незалежно від того, медикиня ти чи ні, розповідає жінка. Відсутність вихідних протягом 8 місяців дається взнаки. Утома стає рутиною життя. Вже незрозуміло від чого саме втомлюєшся, не можеш адекватно оцінювати, що справді втомилася. Моральне, фізичне, емоційне виснаження помітні у всіх військових у погляді.
“Під час військової служби змінилося бачення людей, особливо тих, які хочуть «відкосити» від позицій у той час, коли гинуть їхні ж побратими. Змінилося ставлення до держави, до дурної системи, коли ми не можемо списати людей, яких справді потрібно списати. Ти звикаєш жити зі злістю на це, на те, що не всім можеш допомогти. Що поранені наприкінці служби часто не отримують належних виплат. Що людям із тяжкими пораненнями не виходить вибити належну реабілітацію чи звільнитися зі служби, щоб людина вже починала вчитися жити по-іншому. Ти звикаєш жити з вимушеною безпомічністю стосовно інших. З іншого боку, звикнути до цього неможливо”,- розповіла Любов.
До смерті ставлення жінки не змінилося, хоч і смерть на війні інша. Вона ніколи не буває красивою, а під час війни смерть часто просто потворна. Зазвичай цивільні не хочуть слухати про це, каже медикиня, але іноді здається, що якби всі бачили не закриті труни, а понівечені тіла, то більше усвідомлювали б, що таке війна насправді й що потрібно докладати максимум зусиль, щоби вона швидше завершилася.
“Мені подобається моя робота в тому, що тут і зараз я відчуваю себе на своєму місці. Це не робота моєї мрії, просто мені тут найбільш комфортно зараз у психологічному плані. Тут я можу зробити максимум і роблю. Поки вибір такий. Щойно я зрозумію, що десь буду ефективніша – вибір буде іншим. Робота в системі – це не моє. Поки війна і я потрібна на ній, я виконуватиму роботу. А далі я просто хочу бути щасливою“,- поділилася жінка.
ФОТО ТИЖНЯ
