У Франківську відкрили меморіальні дошки полеглим захисникам Руслану Ганущаку та Ігорю Фільварку

13 жовтня в Івано-Франківську на фасаді ліцею №13 полеглим захисникам Руслану Ганущаку та Ігорю Фільварку відкрили меморіальні дошки.

Про це пише “Галка” з посиланням на міського голову Івано-Франківська Руслана Марцінківа.

Руслан Ганущак – автор кількох документальних фільмів, один із них — під назвою «Україна. Майдан. Перезавантаження» — присвячений подіям Революції гідності. Також був одним із операторів-аматорів документального фільму «Зима у вогні». У січні 2014 року, коли знімав бої на Грушевського, Руслан був поранений у стегно внаслідок вибуху світлошумової гранати, до якої беркутівці привʼязували уламки каміння чи металу, перетворюючи їх на осколкові. Він також знімав розгін мирної ходи 18 лютого та штурм Майдану ввечері того ж дня, початок пожежі в Будинку профспілок тощо. Усі ці матеріали Руслан Ганущак передав до Генеральної прокуратури, і вони використовуються як докази під час досудового слідства та в судах щодо злочинів, учинених під час Революції гідності. Як воєнний оператор розпочав свою діяльність у 2014 році, будучи бійцем батальйону «Азов». Він став одним із документалістів війни на Донбасі, фіксував злочини російських військових у Широкиному, Гранітному, Бердянському, Лебединському та Марʼїнці. 

3 початку повномасштабного вторгнення Ганущак як військовий кореспондент і оператор висвітлював бойові дії на Чернігівщині та Київщині, неодноразово потрапляв під обстріли. Згодом приєднався до Збройних сил України вже як солдат — водій Хамві одного з підрозділів ударних дронів у складі 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Брав участь у бойових діях на Курщині. 11 січня 2025 року загинув під час бойових дій у Курській області.

«Як чоловік він вмів все зробити. Якщо не знав рішення,  то завжди сидів думав, шукав, але все-одно він робив. Вмів робити мініатюрні зварювальні роботи, любив майструвати. І коли дома дивишся на речі, які він робив своїми руками, кожен раз Руслан стає перед очима. Він був допитливий, цікавився будовою Всесвіту. І взагалі місто його, чесно кажучи, пригнічувало, він завжди тікав в гори разом чи з дитиною, чи сам. Це його надихало, заряджало як батарейку. Останній діалог, він казав завжди: «Ти ж розумієш, що я можу в один день не вернутися». З цим треба було жити. На першому місці був захист . Я його підтримувала. Я була з ним на Майдані, я їздила з ним в АЗОВ, я була на його виставці в Маріуполі, була виставка величезна. Подавався він на фільм, отримав перше місце. Я їздила до нього на повномасштабку, я була в Костянтинівці, і Купʼянську, в Харкові, в Сумах. Останній раз була з ним в листопаді, а в січні він загинув», – пригадує чоловіка дружина Олександра Кодак.

Побратим Руслана Ганущака, Віталій Владковський, згадує про непереборне прагнення Руслана бути на передовій. Навіть, працюючи у штабі, він палко бажав перевестись у штурмову бригаду, бо вважав, що саме там принесе найбільше користі.

«На прикладі Руслана і цих людей, яких ми бачимо фотографії, ми бачимо, якими мають бути люди. Скажу про Руслана – це от як «добро робиться тихо», це якраз той випадок. Він допомагав всім, чим міг, хто до нього б не звертався. Наприклад, робив доріжки, стежки в горах, що людям було зручно ходити по горах. Чи знімав фільм до війни, після війни, щоб дати нам якусь інформацію про те, що відбувається. Це, що він лишив у фільмах, наприклад про Іловайськ і Майдан, ми трошки по-іншому побачили це все, і можемо зрозуміти до чого це йшло і як це починалось. Руслан чудова людина, це справді Герой, на яких тримається держава, фронт», – вважає ветеран війни Віталій Владковський.

Ігор Фільварок у 2014-2015 роках брав участь у зоні АТО, звідки повернувся ледь живим, виходячи з Дебальцевого. Був нагороджений почесною відзнакою УБД. Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, Ігор у лавах Національної гвардії України знову пішов на фронт. Протягом трьох років він, солдат-стрілець 1-го стрілецького відділення, ніс варту з охорони та оборони важливих державних обʼєктів. Їхня частина неодноразово направлялася на передову за бойовими розпорядженнями в Донецьку область. 27 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання, внаслідок скиду БПЛА ворогом Ігор отримав осколково-вибухові поранення, несумісні з життям. 3 27 лютого з 2025 року вважався безвісти зниклим, оскільки не було можливості забрати його з поля бою. 25 березня 2025 року побратими зуміли забрати тіло Ігоря. 31 березня 2025 року захисника поховали на Алеї Героїв міського кладовища у селі Чукалівка.

“Він був дуже добрим, люблячим батьком, в першу чергу коханим чоловіком і добрим сином. Він був справедливою людиною, яка мала свою думку і висловлювала її. Він не боявся ні перед ким висловлювати свою думку. Можливо, багато хто не любив його, бо, знаєте, справедливих і таких прямолінійних людей не люблять. Але завжди поважали як побратими, так і друзі. Бо він був дуже хорошим другом, завжди підтримував. От: “Ігор, щось треба?” – “Нема питань”. Дуже він любив свою дитину. На жаль, мама померла, не витримало серце в матері після втрати, як поховали. Я була на роботі, він до мене подзвонив і каже: “Все, Іра, їде машина по мене, заходжу на бойове завдання. Не буде тиждень, два, три, скільки там треба буде часу, не буде зв’язку, але знай, я телефон лишив, хлопці тобі дадуть знати, що все добре”. І так сказав: “Все, люблю вас, будьте сильними, в разі чого.Все…”. І тоді одразу в той час я відчула, що це вже все. Таке, як то кажуть, жіноча інтуїція. І після того мені 1 числа принесли сповіщення, що зник безвісти»”, – зі слізьми говорить дружина загиблого героя Ігоря Фільварка Ірина.

Побратим Ігоря Фільварка, Олег Горбань, пригадує його як відданого воїна, який навіть у найскладніших обставинах думав про свою сім’ю та захист України.

“Доля мене з Ігорком звела в недалекому 2022 році під час повномасштабного вторгнення. Потрапив він у наш підрозділ десь у липні, напевно, 2022 року. Виявився чуйним, вірним побратимом. Він дуже переживав, що в нього залишилась старенька мати, був один син, міг звільнитися, міг шукати легких шляхів, але не зробив цього. Був вірним присязі, любив свою Україну, і віддав життя за неї. І тому я дякую долі, що в мене був такий побратим, і що я мав честь бути з ним знайомим”, – пригадує солдат Національної гвардії України Олег Горбань.

Читайте також:

• Фотографу і військовому Руслану Ганущаку з Франківська посмертно присвоїли орден “За заслуги” ІІІ ступеня
• «Війна змусила нас змінитись, щоб врятувати Україну». Пам’яті франківця Руслана Ганущака, фотографа, документаліста, військового
• Пам’яті загиблих нацгвардійців провели турнір з тхеквондо на Прикарпатті (ВІДЕО)