Юрій Андрухович у гостях Радіо НВ розповів, що заважає українським письменникам отримати Нобелівську премію, чому на Донбасі важливо читати твори українською мовою та що нас чекає на Книжковому Арсеналі.
Читайте також: Роман Юрія Андруховича відзначив літературний канадський фонд імені Пітерсона
– Один знайомий, розповідаючи мені про каталонців, сказав: “Ти знаєш, це справжня дуже древня нація, у них є література”. Наскільки це важливий аргумент? Є література – є нація. Це дуже важливий маркер. Свого часу ви написали, аналізуючи стан суспільства про те, що “про яке суспільство йдеться, чи не те, в якому 90% не читає зовсім, а з тих, що все таки читають, 90% не читають українською, а з тих, що все ж таки читають українською, 90% не читають поезії”. З того часу ви реєструєте якісь зміни? Щось змінюється?
– Так, бо те, що ви зацитували, це 93 рік, це 25 років тому. Якби за чверть століття у цьому сенсі нічого не змінилося, то можна було би вже і застосувати суїцид якийсь. Я трішки перебільшую, драматизую. Насправді змінювалося, може, не так швидко, як хотілося би мені, але в той же час ця позитивна динаміка для мене очевидна. Просто те, що виник такий прошарок, клас людей, які читають, які читають постійно, які читають переважно українською, які читають поезію, цей відсоток, мабуть, не зашкалює, але він значний.
– На собі ви це відчуваєте? Наклади ваших творів зростають, є надходження від продажів?
– Так. Можу це засвідчити, що навіть живучи і працюючи в Україні, можна жити з творчості. Ну, не кожен з моїх колег може це підтвердити, але, наприклад, у мене, водночас у продажу близько 7 книжкових позицій, різних років видання, всі вони потроху продаються. Крім того є переклади, вистави йдуть в театрах.
В результаті виходить так, що це вже не так жахливо, не так трагічно. Тобто є підтримка суспільства, яке згідно заплатити.
– Вистави ідуть, книжки продаються, а в напрямку кіно дивитеся? Тому що і ця індустрія розвивається
– Я дивлюся в напрямку кіно, але кіно чомусь не дивиться в моєму напрямку. Та, об’єктивно кажучи, якщо мою скромну особу згенерувати, то мене дуже тішить те, що ситуація в нашому кінематографі змінилася настільки, що ми просто цікавимося, хочемо ходити на українські фільми, цікавимося, що там нового з’являється, це тішить.
– Може, ми розвінчуємо зараз ваші цитати, але, говорячи про український культурний простір, ви казали, що “він був колись роздертим на шматки і розрідженим”. А зараз він вже став насиченим?
– Він все одно ще далекий від такої насиченості, якої би мені хотілося, тому що я все ж таки, буваючи за кордоном, маю з чим порівнювати. І у цьому сенсі за інтенсивністю культурних подій ми ще далекі від наших європейських сусідів. Натомість, можливо, ця розрідженість має якісь свої плюси, тому що окремі поодинокі культурні події у нас можуть зібрати набагато більше публіки, тому що просто альтернативи немає. А якщо в один і той самий вечір 20 або 25 подій одного класу і в одному і тому ж місті, як це буває у Берліні, в Кракові чи у Відні, то зали залишаються незаповненими.
– Що нам потрібно зробити, щоб ми стали актуальними для світового контексту, щоб читали активно українських авторів за кордоном?
– Писати не гірше, ніж інші, ми вже навчились. Але є ще один момент, який не від письменників в першу чергу залежить, а залежить він, можливо, від якогось об’єктивного розвитку нашої держави в цілому. Тобто нам все таки до сьогодні ще катастрофічно не вистачає перекладачів у різних країнах світу, які би достатньо володіли українською, щоб перекладати оригінальні твори українських авторів з мови оригіналу. Тобто це велика проблема, наприклад, з Нобелем. Тому що це шведська премія, вона глобальна, вона міжнародна, але, здається, там винятково самі шведи в комітеті. Вони прочитають і англійський переклад, можливо, хтось німецький, хтось французький, але без шведських перекладів в нас шансів небагато.
– Принаймні, ви розумієте, що потрібно робити.
– Я думаю, що тут просто українська держава вже могла б потроху створювати передумови для того, щоб люди за кордоном хотіли вивчати українську мову для перекладацтва саме нашої літератури. Вкладати кошти у стипендії, в якісь курси, семінари. Щоб були кафедри україністики в закордонних університетах.
– У вас був не так давно тур на Донбасі. Ви сформулювали свої ідеї стосовно війни в Україні, стосовно ситуації на сході?
– Я не просто так їздив з якимись своїми книжками. Ми з творчою групою возили мультимедійний проект. Ми його називаємо мультимедійна лекція-колаж за мотивами Енеїди Котляревського і включаємо в це дійство саму Енеїду, уривки з неї, мої власні тексти і включаємо потужний насичений відеоряд і багато музики, яка виконується наживо. Тобто меседж там, звичайно, передусім, про базову самодостатність української культури від її класичних витоків і до сьогоднішнього дня. Я думаю, що цей меседж дуже непогано прочитувався в тих складних містах і складних аудиторіях, де довелося виступати.
– Люди збиралися?
– Люди збиралися і майже завжди це була повна зала.
– Вам вдалося встановити контакт з мешканцями сходу України, поєднати схід і захід?
– Усюди це було і взагалі були якісь просто зворушливі моменти. І якщо я з заходу, то наша група загальноукраїнська. База її у Києві. Наприклад, коли ми виступали у Сіверодонецьку, то на нас спеціально приїхала ледь не вся школа з самої Станиці Луганської, це фронт, лінія фронту. Їхали вони, напевно, годин 4, якщо не 5, тому що дороги там убиті. А наша вистава відбувалася о 12 годині дня в тамтешньому музичному училищі, і ці люди, вони десь о 6 ранку вставали для того, щоб їм не запізнитися і потім їм знову ще стільки ж часу треба було повертатися назад. Тобто це один такий яскравий приклад. Насправді в кожному з міст було по-своєму цікаво. І це страшенно важливо, хочеться так думати, для людей, які там живуть, але я дізнався ще інше. Я дізнався, що це страшенно важливо для мене. Безвідносно навіть, чи чекають на мене там люди, чи ні.
Проїхати цими убитими дорогами, побачити ці якісь абсолютно не земні, а місячні ландшафти зруйновані, десь поспілкуватися трохи з нашими військовими. Не те, щоб це така героїчна акція з нашого боку, просто хоч трошки доторкнутися до того, що там насправді є.
– Колись ви сказали: “Священних корів в нас більше, ніж індусів”, хто є зараз нашою елітою? Чи є в нас еліта? Якою вона є? І чи впливаємо ми на неї?
– Мабуть, ми можемо говорити про еліту в прямому сенсі, тобто людей, які перебувають при владі, політичній владі.
– А як ви розумієте його?
– Вони автоматично стають елітою, коли вони досягають певних державних посад. Вони приймають рішення просто. Це еліта. Але є також якась еліта культурна, є еліта спортивна, є еліта серед модельок, мабуть, і серед безхатьків є своя якась еліта.
– Схоластичне питання вам: хто ж кого має тягнути на вищий рівень? Тому що тут суперечки не вщухають. Коли люди звертаються до політиків, кажуть, що “ви погані, тому що ви корупцією займаєтеся”. Політики у відповідь кажуть: “А ви подивіться у дзеркало, хто ви такі”.
– Так, ми єдиний організм, у нас такі політики, які і ми, влада цілком віддзеркалює суспільство.
– Але в цьому замкненому колі хтось має взяти на себе ініціативу.
– Це коло не зовсім замкнуте, бо воно все ж таки має окремі якісь елементи, де вже відбулися якісь прориви. І якісь моменти цього загального суспільного прогресу ми все ж таки можемо спостерігати.
– Зовсім скоро відкриття Книжкового Арсеналу. Чого ви очікуєте, яких нових тенденцій? Що ви самі туди привнесете і що би ви хотіли побачити?
– Я дуже радію з того приводу, що в нас уперше побуває в гостях видатний європейський, світовий письменник сучасності Сьйон (Сігурйон Біргір Сігурдссон, ред.), з яким у мене буде навіть окрема творча зустріч. Це ісландський письменник. Що ми знаємо про Ісландію? Гейзери. Недавно здивувала всіх футбольна збірна. Крім того, там страшенно мало населення і, здається, високий матеріальний рівень.
– А там футбол – це шкільна дисципліна. Ось, і наслідок.
– Я так думаю, що в них і поезія – це шкільна дисципліна. А це, виявляється, ісландська фішка – їх поезія, їх література ще з Середніх віків. Ми чули про якихось скальдів, про саги. Це VIII-XIX сторіччя, це вже Старша Едда. Тобто ми доторкнемося до великого культурного простору, незважаючи на те, що в цьому культурному просторі якісь, може, навіть не 100 тисяч людей в середині цієї мови і цієї культури. Додам, що Сьйон напряму дотичний до такого явища ісландської культури, як Бйорк. Він є автором багатьох текстів тих пісень, які знає весь світ. Тобто, це культурне явище глобальних масштабів, яке створюється абсолютно невеликою за чисельністю, але дуже продуктивною нацією.
– Ваш особистий фірмовий стиль письма – гумор і провокація. Ви його будете продовжувати і надалі? Ви будете тут збільшувати свої зусилля?
– Ну, гумор, він часом перестає бути гумором. Він тільки тоді гумор, коли приходить і дається без зусиль. Тобто з ним ніколи не вгадаєш. Натомість, провокація, так, може бути і залишатися якоюсь такою визначною лінією, тому що інакше мені нецікаво писати. Якщо я своїм писанням не доводжу нікого до лютості, до злості, до розпачу, то навіщо тоді це робити?
– Що наступне ми прочитаємо з вашої творчості, можливо ви відкриєте свій невеличкий авторський секрет?
На початку цього року вийшов мій найновіший роман Коханці юстиіцї, я його тепер називаю КЮ, тобто Q. І це означає, що я почав працювати над наступним. Але про нього нічого більше скажу.
Джерело – Новое Время
ФОТО ТИЖНЯ
