“У небі немає ні звань, ні посад”, – командир авіаційної ескадрильї франківської бригади Іван “Смерека” Смеречанський

Автор: Соня Грейда

16 Жов, 2024 12:39

Поділитись публікацією
“У небі немає ні звань, ні посад”, – командир авіаційної ескадрильї франківської бригади Іван “Смерека” Смеречанський

Командир авіаційної ескадрильї 114 бригади тактичної авіації, підполковник Іван Смеречанський, на позивний «Смерека», розповів про службу, життя та польоти.

Про це пише Галка з посиланням на Укрінформ.

– Коли на свята вітаємо друзів, знайомих, родичів, завжди бажаємо мирного неба, особливо останніми роками. З чим у вас асоціюється небо, зважаючи на те, що це ваше робоче місце?

– Коли я малим ходив з батьком на аеродром і бачив літаки, в мене була мрія стати льотчиком. І ось я вже більше ніж 10 років літаю. Небо до повномасштабного вторгнення – це було для мене так: хмаринки, сонечко, з висоти пташиного польоту все дуже цікаво, воно у тебе захоплює дух. Але тепер ти розумієш, що це і дуже небезпечно. 

– Де навчалися та служили до 2022 року?

– Я закінчив Харківський університет у 2016 році, потім мене направили служити до Івано-Франківська в 114 бригаду тактичної авіації, де я тепер командир авіаційної ескадрильї. Прийшов я туди простим льотчиком-лейтенантом і так поступово «доріс» до командира авіаційної ескадрильї.

– Пілотами народжуються? Чи це все ж таки виснажлива робота над собою?

Якоюсь мірою, так, дійсно, треба народитися льотчиком. Усі хочуть літати, але це не всім дано. У нас були такі випадки з курсантами, коли людина і зі здоров’ям, і зі знанням, відмінник, але не вдавалося керувати літаком. 

– Найперший ваш виліт – пам’ятаєте його, який він був?

– Так, звичайно, всі перші польоти, самостійні запам’ятовуються. Перший політ запам’ятовується, коли ти піднявся в небо, навіть з інструктором, а інше відчуття –  коли ти сам, без інструктора, тобто сам керуєш бойовою машиною чи навіть хай небойовою. Ще на 1–2 курсі там легкомоторні були літаки, але все одно – ці емоції пережити, що ти керуєш сам, тобто на тобі вся відповідальність, і потім тобі треба посадити літак… І в нас в льотних традиціях таке є, що ти коли приземлюєшся, тебе зустрічають твої товариші, потім підкидають тебе, б’ють об борт літака… Ці дні та ці моменти закарбовуються на все життя.

– Одну традицію ви вже назвали, розкажіть більше про прикмети й забобони – знаємо, що це є в льотчиків.

– Так, ми таки забобонні, не можна голитися перед польотом і фотографуватися. Не знаю, хтось каже, що це неправда, але я дотримуюсь цих забобонів.

– І щодо талісманів? У вас є ведмедик?

– Так, є ведмедик, мені подарували його друзі ще в 2018 році. Як почалася ця історія з ведмедиком… Оксанченко, який, на жаль, загинув, виступав за кордоном у пілотажній групі, і вони проходили митний контроль, якраз в Івано-Франківську, через нашу бригаду. І я якось випадково побачив цього ведмедя – йому за кордоном подарували, у нас такого тоді важко було знайти. І на мій день народження приходить посилка – і там він. Вони  ж літали з цим ведмедиком, і це мій талісман, він зі мною і медкомісію проходить, і всі польоти. Я навіть так жартую, що він мені в польоті підказує, коли я щось не так роблю.

Було раз забув – то таке відчуття, що чогось не вистачає. І вже з повномасштабного вторгнення я його беру в кожен бойовий політ.

– Про початок повномасштабного вторгнення і про те, як змінилося ваше ставлення до роботи… Розкажіть, будь ласка, про момент, коли небо перестало бути безпечним? 

 

– Застала мене повномасштабна війна в Харківській області, був якраз у літаку, нам дали готовність, я побачив на власні очі, як почали бомбити Харків. Я спершу думав, що це якийсь сон, що зараз прокинуся – і все буде добре, але, на жаль, так не сталося. Коли я піднявся в небо, це була десь 4 година, я вже навіть точно не пам’ятаю, то побачив, як все горить, як бомблять аеродроми, просто мирне цивільне населення, і я зрозумів, що дійсно почалася війна.

– Якими були ці перші дні, які у вас були завдання?

– Харків дуже бомбили, ми вивели літаки з-під удару на інший аеродром і звідти виконували завдання на Херсонщині, коли вони почали наступати, і на Київ теж літали з того аеродрому, він так розташований, що, в принципі, діставали ми і туди, і туди.

– Російська авіація тоді летіла потоком, так?

– Так.

– Як, на вашу думку, вдалося відбити цю атаку?

– По-перше, вони летіли потоком з надією (я не знаю, що їм там наговорили: що в нас немає ніякої протиповітряної оборони, потім їм розказали, що всі аеродроми наші вже не боєготові, тобто вони можуть спокійно працювати). Але, як виявилося, в нас і протиповітряна оборона була, і вони відбили, і дуже багато, ви знаєте, в перші дні збивали їхніх літаків, і льотчики їхні не розуміли, що це відбувається, і відповідно у нас була живучість.

Основний фактор був – це те, що ми вмотивовані, тому що це в нас на генетичному рівні, і ми просто захищаємо своє. У них не було такої мотивації, їм просто дали наказ: ось туди, ось туди треба стріляти, бомбити їх. А в нас мотивація така, що на тебе вдома чекає родина, сім’я, тому ти однозначно повинен захищати її, і ти будеш іти до останнього.

– Так, і тоді ж озброєння було менше, не кажучи вже як сьогодні, в багато разів?  

– Так, в багато разів було менше, у нас не було західного озброєння, яким нам допомагають наші партнери, але, бачте, я ж кажу, була мотивація, був великий супротив.

– Знаємо, що ви брали участь і у звільненні Херсонщини і, зокрема, перший застосували авіабомби?

– Херсонська операція, скажімо так, була дуже розголошена на весь світ. Коли було дуже багато літаків, ми застосовували протирадіолокаційні ракети HARM, дуже успішно, вони не очікували від нас такого. І ми знову ж таки не очікували, що настільки західні партнери адаптують своє озброєння під радянські літаки. А наступна операція – це я застосовував керовані авіаційні бомби, це був східний напрямок, і потім показували результати, що бомба прилетіла туди, куди потрібно, і там були ворожа техніка і ворожий особовий склад.

– Розкажіть про сам процес, як для людей, що дуже далекі від цього, як це відбувається? І ви ж, певно, перебуваєте якийсь час у зоні ураження ворогом?

– Саме так. Просто нам ставлять завдання, конкретно який район, коли і з якої висоти потрібно застосувати озброєння, скинути бомбу, і далі ти вже продумуєш, дивишся на зони поразки, ризики, плюс в тебе є ще так зване прикриття. Тобто ще один літак, який тебе прикриває і бере, у разі чого, на себе теж якийсь удар.

Уже в сам момент скидання навіть перед цим маневром перебуваєш у зоні поразки противника та їхніх комплексів, і в цей момент дуже страшно, тому що в будь-який момент тобі із землі кажуть, що по тобі пуск ракети, і тобі потрібно маневрувати. Ти ось вже наче скидаєш бомбу, але тобі в цей момент кажуть: ні, по тобі – пуск, потрібно відвернути, відійти, а може бути й таке, що повернутися на аеродром. Операція не пройшла, ти не скинув ту бомбу, повертаєшся, потім тебе дозаправляють і ти йдеш на повто. А бувають такі операції, що одразу з першого разу ти прийшов, спокійно скинув бомбу і повернувся на аеродром. Потім тобі показують результати саме цього ураження – і ти бачиш, що дійсно бомба попала в ціль.

– Це дуже складно уявити, коли вам повідомляють, що ви зараз в зоні ураження і ворог по вас цілить, як ви стримуєте себе і виконуєте свою роботу?

– Коли ти чуєш, що по тобі – пуски, спочатку йде страх, адреналін, – це нормальне явище. Це трапляється кожен раз, бо ти розумієш, що реально по тобі – пуск, і ти знаєш характеристики тих ракет чи того озброєння, яке вони можуть застосовувати, вони досить точні й маневрові. І цей адреналін, цей страх ти просто повинен перебороти і з холодною головою виконувати маневр, щоб ця ракета чи будь-який снаряд, який по тобі летить, в тебе просто не попав. І буває таке: дивишся в дзеркало, думаєш, зараз побачу, але розумієш, що насправді це можуть бути частки секунди – і все, вже по тобі прийде ракета.

– Але завжди є ведмедик?

– Але завжди є ведмедик, так, який тебе врятує, і ти спокійно повернешся на аеродром.

І ще одне: коли ми працювали, наприклад, з нашим озброєнням, то ти хоч би знаєш, як воно сходить, та ракета чи той снаряд, а із західним озброєнням – вперше. Ти не знаєш, як себе літак поведе, чи зійде вона, чи раптом може статися, що вона там під крилом може підірватися. Але ми тепер бачимо, що західні партнери так все роблять, що воно працює точно.

– Це застосування перше – як воно в подальшому змінило хід на полі бою?

– Війна – це ж завжди зміна тактики, зміна стратегії, вони вчаться у нас, ми вчимося у них. Вони змінюють тактику часто, і ми змінюємо тактику, тому що отримуємо якесь новіше озброєння. І вони відповідно починають пристосовуватися, щоби нам протидіяти. Тому, коли ми застосовували в перші рази, для них це було неочікувано, тому що вони не знають, що у нас є і що воно може, – от тоді найбільший ефект. А потім ти просто починаєш вже якось придумувати інші стратегії, щоби вразити знову ж таки ціль і щоб по тобі не було ніяких пусків, щоб ти щасливо повернувся додому.

– Як ви оцінюєте з професійної точки зору російських пілотів, адже багато з них навчалися у наших військових вишах, бо вважали їх одними з найкращих, а тепер вони де-факто воюють проти своїх однокурсників.

– Почнімо з елементарного. У 2014 році, коли почалася війна, я був курсантом, і тоді запропонували у нас на курсі тим, хто з Криму, повернутися в свої домівки. Для нас це було неочікувано, і дуже багато людей повернулися назад у Крим, стали там теж військовими льотчиками. І якщо на першому курсі ми спали в одній казармі, то тепер вони воюють проти нас. І те, що вони говорять, що ми не знали, що там цивільне населення, повірте, це неправда. Ти добре знаєш, коли готуєшся до польоту, куди будеш скидати, координати, куди ця бомба прилетить. 

– Наразі ви командир ескадрильї. Яким ваш шлях був від пілота до командира, і коли саме взяли на себе командування?

– Перед повномасштабним вторгненням я був заступником командира ескадрильї, а коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже багато, на жаль, було втрат побратимів, і вище керівництво побачило в мені, що я потенційний командир ескадрильї. Вже рік, я як керую ескадрильєю.

– Як ви сприйняли це призначення, які постали перед вами виклики як перед командиром?

– По-перше, відповідальність, тому що на тебе рівняються молоді льотчики, які тільки прийшли. Кожен командир має бути теж на полі бою, і я це розумію, щоб не підвести нікого, щоб про тебе не казали, що ти не воюєш, або ще щось в такому плані. 

Колись навіть говорили, що в повітрі немає ні звань, ні посад, там ми всі рівні. І я завжди кажу, що ракеті противника все одно, хто там у кабіні, скільки в нього бойових польотів і хто він за званням – ми всі рівні.

А щодо командирства, тут я звернув би більше увагу на тому, що коли тебе призначають старшим, є таке поняття, старший на якомусь оперативному аеродромі, де ведуться бойові дії. І старший, скажімо, групи, вирішує, хто буде йти на той чи інший бойовий політ. Тобто тут треба ухвалити важливе і правильне рішення, хто піде, хто зараз дійсно готовий, а в кого вже сьогодні, наприклад, був бойовий політ і йому потрібно відпочити. У роботі командира це важливі моменти. Раніше тобі просто казали: іди готуйся, ти вилітаєш, а тут тобі вже треба ухвалити рішення, і дуже важливо ухвалити правильне рішення.

– Чим ви керуєтесь в ухваленні цього рішення?

– Не знаю, мабуть, інтуїцією, все приходить з часом. Просто чим більше в тебе бойових польотів, бойових завдань, ти аналізуєш, і по людині видно, чи вона готова зараз, чи краще їй відпочити, хай інший сходить, а завтра – цей.

– Скільки у вас було бойових польотів?

– Наразі у мене понад 200 бойових польотів.

– Тобто за день могло бути по декілька?

– Так, тут теж дуже багато факторів впливає, от влітку гарна погода – більше завдань. Коли осінь або зима, то, ви самі розумієте, це і туман, і дощі, і погана погода, ми не можемо виконувати завдання через те, що в тому чи іншому регіоні погана погода, і це небезпечно, ти просто не бачиш землю, тому інтенсивність зменшується. А влітку, коли дуже багато роботи, переважно один політ в день, два, якщо вже три, скажу зі свого досвіду, – це дуже важко. Ще два польоти ти нормально витримуєш, коли три, чотири буває навіть, ти вже морально просто втомлюєшся, тому що кожен політ – навантаження на організм фізичне, моральне, і це важко.

– Власне, щодо навантаження. Зрозуміло, що не кожна людина взагалі й один виліт може витримати, а на вас як це впливає конкретно, як ви з цим справляєтеся?

– У перші дні повномасштабного вторгнення, взагалі не йшлося про це, там могло бути і чотири, і п’ять, і шість польотів. Ми розуміли, що це конкретне вторгнення, конкретний напад на нас, і нам потрібно захищатися. Там ти не думаєш ні про сон, ні про їжу, ти розумієш, що потрібно боротися. Тепер уже, коли більш-менш стабільно стає, скажімо, два польоти ти ще витримуєш. Якщо треба, звичайно, ми ніколи не відмовляємося. У нас завжди запитують: ви готові сходити ще раз? Я завжди питаю підлеглих, чи готові ще раз піти, бо там наші наземні побратими просять, такий-то район, бо там тепер гаряче. І ми розуміємо, що там треба допомагати, бо без нас вони не можуть прорватися або вночі тепер спокійно поспати. Тоді  ми ухвалюємо рішення і летимо на третій-четвертий політ. Просто потім потрібно відпочити.

– Чи ведете ви підрахунок збитих цілей?

– Вів раніше, тепер вже, чесно, ні. Дуже  багато було таких цілей, є підтверджені цілі, є непідтверджені цілі. Ми як винищувачі повинні збивати повітряні цілі («шахеди», ракети), а ми тепер і авіабомби скидаємо, тобто це не робота винищувача. Але, бачите, війна вносить свої корективи. Я ніколи не міг подумати, що я буду як винищувач скидати авіабомби, але в житті так і є. Якщо ми говоримо про такі цілі наземні, то кожен політ, бомба прилітає, – це також ціль. «Шахеди» теж збивав, і підтверджували.

– Кожен виліт для вас – це несподіванка, яким він буде? Чи все ж таки можна прорахувати?

– Ну, все до дрібничок ти не прорахуєш, ти продумаєш собі, як будеш діяти в тій чи іншій ситуації, але бувають дуже різні фактори. Тобі кажуть: там спокійний район, там нічого не буде, а тут – по тобі пуски, ти просто готуєшся, налаштовуєшся до гіршого. Просто головне – настрій перед цим польотом.

– Розкажіть про свій літак, якщо є такий. Чи доводиться робити вильоти на різних?

– Спочатку був один, а тепер ми пересідаємо з одного літака на інший, і це нормальне явище.

– Чи було в нього ім’я? Ми казали про прикмети, забобони, чи є таке?

– Просто підходиш до літака, погладив його, сказав: «Не підведи!». А потім, коли вже приземлився, то просто подякував, сказав: «Ми молодці!», і все.

– Щодо кількості пілотів. Чи вистачає їх? Адже, якщо кажемо про рекрутинг, мобілізацію, там зрозуміло. А от стосовно пілотів, яких треба і навчити, яка ситуація з цим?

– Набагато легше підготувати танкіста, чи кулеметника, чи артилериста, ніж навчити літати. Тому що це дійсно велика робота, це великий обсяг часу, якого а нас, на жаль, немає, тому що війна іде, іде, і ворог наступає, тому нам потрібні кадри. 

– А як щодо адаптації, інтеграції західної зброї в Україні та відповідно до цього інфраструктури? Як оцінюєте цей процес?

– Я скажу тільки зі своєї точки зору: те, що ми бачимо, те що я говорив раніше, наскільки вони адаптовують свою зброю під наші літаки. І ми бачимо, що бомби попадають у ціль, гарно летять так само в ціль. Тобто вони стараються дуже сильно, і ми бачимо, що результат є. 

– Чи є у вас якась курйозна цікава історія, якою ви з радістю ділитесь із друзями, родиною? Таке, що можна буде колись загадати?

– Є, звичайно… Коли приходить молоде покоління, наприклад, ми кажемо: ну все, ти найменший лейтенант, у нас така традиція була – передавати кеди, я не знаю, чому так. Нам  передавали. Ми не розуміли, чому саме кеди. Тому що молодий, має постійно бігати: то в магазин, то за добавкою, то кудись щось віднести. Тому тобі дають кеди, навіть якщо вони тобі не підходять. Але це така традиція, і кожному лейтенантові, що приходить, кеди передають, вони передаються з покоління в покоління. Тобто сьогодні він лейтенант, через рік, через два він передає наступному кеди.

– Це скільки років кедам?

– Я не знаю. Наприклад, ті, що мені передавали ще в 2016 році, то казали, що вони з 2007 чи 2008 років. Тепер я не знаю, чи це ще ті кеди, чи, може, вже інші. Є ще таке: коли ти виконуєш перший самостійний політ, викладаєш зі сигарет свій позивний, ну, побратими твої, тому що ти зараз в повітрі, – вони викладають твій позивний на столі, і всі, хто бажає, йдуть курити. Вони переживають, бо ти в повітрі, щоб з тобою було все добре, щоб ти приземлився. І після того як ти вже приземлився, тебе, як я говорив, підкидають, вітають. Ти йдеш до інструктора, даєш всім по пачці сигарет тим, хто тебе випускав у політ, ну і сам викурюєш. Але я не курю, то воно дуже важко. А традиції є традиції, потрібно їх дотримуватися. 

– Згадували також сьогодні про вашого батька і знаємо, що він вийшов на пенсію, але повернувся, розкажіть про це. Я так розумію, щоб бути ближче до вас і для вас. Наскільки це підтримує чи навпаки?

– Батько з перших днів, коли дізнався, що це все почалося, сказав: я не можу сидіти дома, – він авіаційний технік, він готує літаки до польотів. Нам насправді рідко доводилося зустрічатися на оперативних аеродромах під час бойової роботи, але дійсно так: коли ти знаєш, що тебе батько проводжає на той чи інший бойовий політ, з одного боку, якби воно спокійніше, ти розумієш, але насправді ти знаєш, що він ще більше переживає, тому що він безпосередньо ось тут проводжає і до останнього має надію, що ти повернешся, спокійно, як то кажуть, приземлився і вийшов з кабіни. Тому тут такі двоякі відчуття: хочеш, щоб менше батьки нервувалися, менше знали, тому що не треба, вони вже й так стільки всього пережили в своєму житті. А коли ще він, як то кажуть, проводжає в політ, я розумію: йому ще важче, тому ми намагаємося менше перетинатися саме на одному оперативному аеродромі.

– У вас є родина, дружина і донечка. Наскільки ви відчуваєте їхню підтримку, як вони вас підтримують?

– Насправді дуже відчувається підтримка, особливо коли ти в ротаціях на оперативному аеродромі. У нас є традиція: дружині завжди телефоную до польоту й після нього, щоб вона почула мій голос до, як вона каже, важче почути після, чекає, щоб я спокійно зателефонував, сказав, що я на землі, все добре. Сьогодні ХХІ століття, по телефону в камері ти бачиш, як донечка росте, як вона, тато, коли ти будеш, і ти розумієш, заради чого, заради кого ми боремося.

– Яким ви бачите майбутнє української авіації, і чи може розвиток БПЛА замінити пілотів?

– Насправді, на жаль, нам ще дуже далеко до того, щоб просто літали БПЛА без пілотів, як у всіх країнах світу літають,.. і ми бачимо, що розвиток до цього ще не дійшов. Майбутнє української авіації… я бачу, що нам потрібно якнайбільше більше нової техніки західної, більше пілотів, щоб ми мали велику перевагу в повітрі, – це однозначно, це єдине, що нам тепер потрібно.

– Недосвічені водії плутають педалі. А як щодо недосвічених льотчиків?

– Якийсь перемикач, наприклад, не включити, може бути і таке.

– Найбільший страх льотчика?

– Катапультуватися.

– Чи є у вас літак мрії?

– F-35.

– Три слова, якими б ви описали свою ескадрилью…

– Гумор, бойові побратими і велика сім’я.

– Про що ви не забудете ніколи?

– Смерть побратимів.

– Що не можна пробачити?

– Війну.

– Найкраща порада, яку ви отримали в житті?

– Ніколи не здаватися і бути впевненим у собі.

– Улюблене місце в Україні?

– Дім і моя сім’я.

– Що перше зробите, коли закінчиться війна?

– Мрія моя така – щоб після закінчення війни об’їхати всі, на жаль, могили побратимів.

– Що для вас перемога, і що для вас буде означати перемогу України?

– Перемога – це коли сусід, який нам не сусід, просто зникне з карти Землі.

Читайте також: “Я не можу вийти на балкон, бо боюся висоти”: прикарпатський льотчик “Смерека” про службу, озброєння та його шлях до авіації (ВІДЕО)