«У полоні вірив – якщо вижив під обстрілами, то і це переживу» – маріупольський прикордонник, який починає нове життя у Франківську (ФОТО)

27 Mar, 2023 17:42

Поділитись публікацією
«У полоні вірив – якщо вижив під обстрілами, то і це переживу» – маріупольський прикордонник, який починає нове життя у Франківську (ФОТО)

Прикордонник з Маріуполя Андрій Г. разом з побратимами одним з перших зустрів повномасштабну російську агресію у лютому 2022. Пережив важке поранення на «Азовмаші», далі три місяці російського полону та утримання у сумнозвісній колонії Оленівці і довгоочікуваний обмін та повернення на Україну. Впродовж шести місяців чоловік проходив лікування та реабілітацію на Івано-Франківщині і тепер разом з родиною налагоджує тут нове життя.

Захисник переповів «Галці» свій бойовий досвід та дав поради, що потрібно робити, аби якомога швидше повернутися додому з полону.

– Андрію, розкажіть про себе, чим ви займалися до повномасштабного російського вторгнення і де зустріли велику війну?

– Я проходив військову службу у прикордонних військах України в  Маріуполі. За чотири дні до війни ми вийшли на локацію, яка знаходилася за 10 кілометрів від лінії розмежування з Росією. Обстріли у нас розпочалися ще 20 лютого, а 24 лютого нам прийшлось відійти в саме місто.  У Маріуполі майже одразу почалися жорсткі бої. Ми тримали позиції і захищали адміністративну будівлю «Азовмашу». Згодом, 5 квітня, через натиск були змушені відступити вглиб заводу. Тоді ворожі війська кидали на нас все, що було в їхньому арсеналі – артилерія, фосфорні та касетні бомби. Працювали танки і авіація. Ми навіть не могли бачити, звідки в нас стріляють. 

Під час одного з безперервних обстрілів 9 квітня я отримав осколкове поранення ноги. Вже тоді поранених побратимів було дуже багато – понад 300 солдатів. З яких 28 бійців повністю були лежачими і не могли самостійно пересуватися.

Нас доставили у госпіталь в бункері «Азовмашу». Їжі було дуже мало – їли стаканчик рису один раз у день. Одного дня ми пішли на прорив і намагалися виїхати з Маріуполя. Та під час виїзду наші колони розбили. Моїй групі вдалося сховатися в ангарі.

Відбувався близький контакт з ворогом і, на жаль, ми були в оточенні.  Російські солдати сказали – якщо ми не вийдемо звідти, то вони викличуть авіацію і зрівняють ангар з землею.

Старший керівник нашої групи сказав написати свої дані на папері і виходити з приміщення.  Ми були змушені вийти з білим прапором. Нас відвезли до станції Сартана. Кілька тижнів утримували в занедбаному продуктовому складі, де були одні бетонні стіни і бетонна підлога. Води на всіх не вистачало.  Потім  на автобусах відвезли в сумнозвісну Оленівку.

– Що відбувалося в Оленівці?

– В Оленівці я перебував близько місяця. І однієї ночі друзі розбудили мене і кажуть: «під тобою калюжа крові». Це в мене почалася сильна кровотеча з пораненої ноги – за три дні втратив понад літр крові.

Гемоглобін був на критично низькому рівні – і мене, без особливого бажання, окупанти таки відвезли до лікарні і зробили операцію. 

Одного дня до нас в лікарню приїхали військові і телебачення так званої «ДНР». Нам сказали, що розпочався обмін військовополоненими. Ми вже стояли з речами, сіли в автобус – увесь цей процес знімали телебачення т.зв. «ДНР». І як тільки ми від’їхали сотню метрів від лікарні – росіяни зайшли в автобус і сказали: «Україна від нас відмовилася – повертайтеся в палати. Ваші постійно зривають обміни. Ось самі бачите – ми вас везли, а українські військові  розпочали обстріли в сірій зоні – значить ви нікому не потрібні».  Цією пропагандою хотіли нас зламати. 

Те що росіяни  посадили нас в автобус і висадили – була спланована картинка для пропаганди в пресі. 

– Як до вас ставилися в Оленівці?

– Як тільки ми туди приїхали – били всіх підряд, не зважаючи, що серед нас були поранені. На жаль, стався летальний випадок – один хлопець не витримав  побиття і того ж  дня помер.

Бувало так, що хлопців забирали кудись на два дні, і коли вони поверталися, то ребра їхні були сині,  під очима синці, руки обпечені. 

До деяких відносилися не як до полонених, а як до ув’язнених – бо вони жили з їхніми засудженими зеками в камері.

Нас допитували з російської ФСБ. Ми наперед придумали, що будемо їм говорити – «ми ні в кого не стріляли, бо ми прикордонники і воювати не вміємо. Наша задача була техніку захищати». На диво нам повірили.

Загалом бойовики не хотіли тримати в полоні поранених – бо «300-ті» займають місця, їх треба лікувати і періодично робити перев’язки. Натомість шукали азовців, снайперів, танкістів, офіцерів.

У червні нас, 240 важкопоранених українських солдатів, таки обміняли – на 244 російських. Ми були всі трьохсоті, а вони були всі цілі.

– Що особисто для тебе було найважчим, перебуваючи в полоні?

– Окупанти самі не очікували того, що така велика кількість маріупольців потрапить в полон. До однієї колонії, в якій на той момент перебувало тисячу людей, і більше вони не могли прийняти, привезли ще додатково 2500.  Нам не вистачало ні їжі, ні води. Нам давали 30 літрів іржавої води на сто чоловік. Годували тільки кашами і квашеною капустою. Щоправда, хліба давали достатньо.

– Що  допомогло вижити і не зламатися ?

– Не думав про погане і вірив, що нас визволять звідти. Думав так – якщо я вже вижив під обстрілами – то обов’язково повернуся на рідну землю. Що допомогло? Напевне,  якесь везіння і  досвід. 

До війни я ходив на полювання і займався спортом. Підготовка – дуже важлива  як для кожного солдата особисто, так і для цілого підрозділу. На війні потрібен досвід. Бо стріляти по мішенях на полігоні – це одне, а коли опиняєшся в гарячій точці – то це геть зовсім інше.

– Які дасте поради солдатам, на випадок, якщо вони попадуть в полон до ворога?

– Під час постановочного «обміну» я потрапив на камеру телебачення т.зв. «ДНР». Це відео побачила знайома, відправила його моїй дружині. А вже  дружина відправила відео українським спецслужбам.  Розповіла їм, що ось  чоловік і він знаходиться в полоні. Таким чином мене внесли у список полонених.

Тож порада – не боятися потрапляти на відео при будь-яких обставинах і можливостях. Тому що це відео можуть побачити будь-хто з наших, і потім тебе буде легше знайти або опізнати та організувати обмін.

Пробувати усіма можливими способами якусь звісточку відправити, навіть якщо ця інформація пройде через п’ять людей і зі затримкою в часі. Хтось вийшов з полону і підтвердив, що бачив або лист в Червоний Хрест написати – будь-які методи треба спробувати. Треба намагатися повідомити – де ти знаходишся, в якому стані і як себе почуваєш. Якщо є підтверджена інформація про місце перебування – то вносить в список  полонених. Будь-яка підтверджуюча інформація відкриває можливість нашим спецслужбам. Бо коли всі дані співпадають – то швидше відбувається обмін.

– Які маєте плани на майбутнє?

– Я пройшов тут реабілітацію, в Івано-Франківськ перебралися мої рідні. Отримав інвалідність. Поки був в полоні, дружина допомагала вибратися звідти. Зараз з нею і ріднею потрохи відновили справу, якою займалися у Маріуполі – фотостудію та виробництво сувенірів. Маємо плани розвиватися і допомагати Україні наближати перемогу. 

Розмовляла Мар’яна Цимбалюк

Фото з архіву воїна.