«У товарняках — до Сибіру, замість дому — конюшня»: три історії прикарпатців, які дітьми пережили депортацію 1947 року

21 жовтня 1947 року радянська влада розпочала масштабну каральну операцію «Захід» — примусове виселення десятків тисяч українців із західних областей до віддалених регіонів СРСР. Серед депортованих були й майбутні мешканці Бурштина — Андрій Віщук, Марія Горлата та Ольга Шуль. Їхні спогади — про товарні вагони, сибірські морози, голод, втрату близьких і життя далеко від дому.

Про це пише Галка з посиланням на Бурштинську міську раду.

Андрій Віщук: у десять місяців — до Сибіру

Андрій Віщук народився 4 січня 1947 року. Коли радянська влада депортувала його родину, хлопчикові було лише десять місяців. Про ті події він знає зі спогадів рідних.

Родину разом з іншими виселеними привезли до Львова, де на станції Півзамче людей завантажували в товарні вагони.

«Нас зібрали з 21-го і на Півзамче у Львові пакували у вагони — товарні вагони, де не було ні вікон, нічого. Тільки одні двері, і їх там закривали», — переповідає Андрій Віщук розповіді рідних.

Дорога тривала майже два тижні. Людей перевозили під конвоєм, без належних санітарних умов та доступу до питної води. Під час зупинок пасажирам дозволяли виходити лише за командою, попереджаючи, що за спробу втечі стрілятимуть.

Ешелон прибув до Кемеровської області, у шахтарське місто Анжеро-Судженськ. Спочатку депортованих поселили в недобудованих будинках без вікон, дверей і підлоги.

«У кого що було з собою — ковдри — закривали вікна. Підлоги не було… Була можливість десь запалити якийсь вогонь, щоб зігрітися», — розповідає чоловік.

У Сибіру морози сягали мінус 40 градусів. Згодом людей переселили до землянок, які раніше використовували для зберігання овочів. В одному такому приміщенні з пічкою-буржуйкою жили близько 120–140 людей.

Спецпереселенці мусили регулярно з’являтися до комендатури для реєстрації. Залишати місце заслання без дозволу було заборонено.

У 1958 році родина Віщуків змогла повернутися в Україну. Проте оселитися одразу в рідних місцях їм не дозволили, тому спочатку довелося жити на Львівщині.

Нині Андрій Віщук мешкає в Бурштині та очолює міське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих.

Марія Горлата: «Бабусю енкаведист вдарив рушницею, щоб мовчала»

Марія Горлата зберегла спогади про депортацію в письмовому вигляді. Вона пам’ятає ніч із 20 на 21 жовтня 1947 року, коли до їхньої оселі увірвалися озброєні представники радянських каральних органів.

«В жовтневу ніч з 20 на 21 число 1947 року енкаведисти увірвалися з гвинтами до хати і зачитали указ про виселення сім’ї на Сибір. Пам’ятаю, як бабусю енкаведист вдарив рушницею, щоб мовчала. З собою дозволили взяти стільки речей і продуктів, скільки самі зуміли нести…», — згадувала жінка.

Далі був майже місяць у переповнених товарних вагонах. Люди потерпали від голоду, задухи та хвороб. За свідченням Марії, під час перевезення помирали пасажири, а їхні тіла конвоїри викидали з поїзда.

Ешелон прибув до шахтарського селища Абашево Кемеровської області. За її спогадами, місцеві жителі зустрічали депортованих вороже — кидали в них каміння та били палицями.

Для проживання людям виділили колишні гаражі для вантажівок. Усередині встановили чотириярусні нари, на яких розміщувалися цілі родини.

Дорослих відправляли працювати в шахти, а діти та літні люди намагалися вижити в умовах сильних морозів і нестачі їжі.

«Щодня проходили реєстрацію в комендатурі. Всіх дорослих оформили на роботу в шахту. Думали, що йдуть на смерть. Помирали діти, літні люди. Через величезні морози поховати було неможливо, тому трупи скидали під гараж… Навесні збирали гнилу картоплю…», — йдеться у спогадах Марії Горлатої.

З часом умови життя дещо покращилися, а діти змогли відвідувати школу.

У 1965 році Марія разом із подругою приїхала до Бурштина. Тут уже мешкало чимало людей, які також пережили депортацію. Жінка вирішила залишитися в місті.

Ольга Шуль: у конюшні народився братик, який не пережив сибірського холоду

Коли почалася операція «Захід», Ользі Шуль було п’ять років. Вона пам’ятає, як вранці 21 жовтня 1947 року її розбудила мати, яка плакала та поспіхом одягала доньку. У будинку вже перебували озброєні силовики.

Один з епізодів того ранку жінка запам’ятала на все життя.

«Пам’ять є, але я тоді нічого не розуміла. Захотіла в туалет, мене випустили на двір. Через деякий час — постріл. Мама вибігла, думала, що я хотіла втекти, а вони застрелили нашого собаку… На фірі кудись везли. Заснула, а прокинулася вже у товарняку», — розповідає Ольга.

Майже місяць родину везли залізницею. У листопаді 1947 року ешелон прибув на станцію Абашево.

Депортованих поселили в конюшні. З приміщення вигнали коней, встановили двоярусні нари та розмістили там десятки сімей.

Температура надворі, за спогадами жінки, опускалася до мінус 45 градусів. Саме в цих умовах у родині народився ще один хлопчик — молодший брат Ольги. Згодом немовля померло через холод.

Попри тяжкі умови, діти ходили до школи за кілька кілометрів. Замість теплого взуття використовували саморобні гумові чоботи без утеплення, а від морозу рятувалися хустинами.

Ольга згадує, що українські родини на засланні намагалися підтримувати одна одну. Спілкувалися рідною мовою, співали повстанських пісень і зберігали традиції.

Після звільнення із заслання жінка здобула педагогічну освіту.

У 1965 році вона приїхала до Бурштина у відпустку. Там зустріла земляків, які запропонували їй залишитися. Відтоді Ольга пов’язала своє життя з містом і працювала вчителькою.

Операція «Захід»: чому радянська влада депортувала українців

21 жовтня 1947 року радянський режим провів одну з наймасштабніших депортацій населення Західної України.

Під примусове виселення потрапляли насамперед родини учасників Української повстанської армії, членів підпілля ОУН та людей, яких радянська влада підозрювала в підтримці українського визвольного руху.

Людей забирали з домівок, дозволяючи взяти лише обмежену кількість речей. Цілі родини, зокрема дітей і літніх людей, вивозили товарними вагонами до віддалених районів СРСР.

Депортовані були змушені працювати на шахтах та інших підприємствах, жити під наглядом комендатур і пристосовуватися до суворих умов заслання.