Що ми знаємо про Угорщину, нашу сусідку по той бік Карпат? Це досить приваблива країна в плані архітектури, гастрономічних особливостей, водних курортів, природи, музики і традицій, для українців – передусім туристична мрія. Попри те, нам важко скласти про неї уявлення: для більшості це Будапешт, де багато хто побував під час мандрів або навчався в Центральноєвропейському університеті, Дунай, озеро Балатон, слива угорка, вино, танок чардаш та автобуси Ikarus.
Хоча славетний угорський виноградний напій можна спробувати й в Україні, а саме на Закарпатті, наприклад під час фестивалю «Червене вино» в Мукачеві, де свою продукцію пропонують місцеві виробники, здебільшого етнічні угорці. З історії, хоч як це дивно, найчастіше згадують «румунський бренд» Дракулу та придушення повстання 1956 року, про яке багато говорили за часів Перебудови. Ще одна з асоціацій – дуалістична імперія Габсбурґів.
Справді, про Угорщину в Україні відомо порівняно мало, особливо на тлі інших європейських держав і культур. Серед письменників, мабуть, найбільш знаним є поет-революціонер Шандор Петефі, ім’ям якого названо площу в Ужгороді. Є пам’ятник йому і в Києві. Дуже багато говорили про Угорщину в 1990-ті. Тоді відкрився феномен її раніше забороненого в СРСР кіно, зокрема стрічки Іштвана Сабо «Полковник Редль», «Гануссен» і «Мефісто» (за останню він 1981 року отримав «Оскара»). Пізніше, після розпаду Союзу, інший угорський кінорежисер – Тамаш Тот поставив у Москві фільм «Діти чавунних богів», що мав великий розголос, але позиціонувався як російський. Тим часом його батько Янош Тот був послом Угорщини в Україні.
Про політичне життя сусідньої держави до нас доходять уривкові відомості, хоча нині через спрямовану проти ЄС скандальну політику націоналістичної праворадикальної партії «Йоббік» (Рух за кращу Угорщину), а потім правоцентристської ФІДЕС (Угорського громадянського союзу) вона й перебуває в центрі уваги європейських ЗМІ.
Чому наші країни так мало пов’язані між собою, ми рідко замислюємось. Напрямок активності Угорщини, подібно до Румунії, скерований не на Київ, а на прикордоння – Закарпаття. Зрештою, в столиці України ніколи не було численної угорської меншини зі своїм представництвом, товариством тощо.
Чимало закарпатців перетинають кордон мало не щодня: займаються бізнесом чи шопінгом, відпочивають, лікуються, навчаються, відвідують різні культурні заходи. Багато жителів області (до речі, різних національностей) прекрасно розмовляють угорською. Сусідня держава підтримує і всіляко заохочує поширення своєї мови та культури на Закарпатті, сприяє наданню статусу закордонного угорця, преференцій для навчання у своїх вишах студентам із цього регіону, а також щедро роздає паспорти. Є фінансова допомога під низку проектів: культурних, освітніх, екологічних тощо. Це знову ж таки має і свій темний бік, адже в певний момент може стати приводом для різних маніпуляцій на ґрунті етнічної належності, прав нацменшин, історично-політичних претензій.
У відносинах Будапешта з Києвом, на жаль, часто переважають зверхність, відчуття вищості, здається, ще залишилися прихильники ідеї «Великої Угорщини» із претензіями на закарпатські території. Частина угорців живе колишньою славою, претендуючи також на землі Словаччини й Румунії.
Дуже слабкі інформаційні контакти двох країн і в культурній сфері. У нашій столиці немає угорського культурного центру. Однак є історичні зв’язки. Аскольдова могила раніше називалась Угорським урочищем, адже колись, 898 року, тут було поселення мадяр. Тому 1997-го в цій місцині за сприяння посольства Угорщини з нагоди річниці було встановлено пам’ятний камінь на честь їхньої зупинки під час переходу з Поволжя на терени сучасної Угорщини. Утім, здається, угорські племена йшли південніше, степами, звідки Арпад через Карпати вивів їх на Дунай. Певно, саме тоді ми запозичили в них такі близькі українському серцю слова «хата» й «хутір».
Є в історії Києва й цікаві угорські сторінки. Скажімо, поїздка сюди змінила долю відомого композитора Ференца Ліста. Він закохався в Кароліну Сайн-Вітгенштейн (дівоче прізвище Івановська) з роду Потоцьких за материнською лінією. Ситуація виявилася складною, бо жінка була заміжня й не могла отримати дозвіл на розлучення. Батько її чоловіка був генералом і мав зв’язки в почті царя Ніколая І. Врешті Кароліна втекла до Ференца. І лише через 20 років завдяки покровителям шлюб було анульовано у Ватикані. Однак вони не одружилися. На Контрактовому будинку в Києві на Подолі є меморіальна дошка, де композитор виступав і познайомився зі своєю майбутньою коханою.
Геть незрозуміла українцеві мова відділяє нас від угорців зачарованим колом й утверджує їхній образ диваків. Утім, самі вони з неї кепкують. Мовляв, звертається іноземець до двох угорських поліцейських: «Do you speak English? Parlez-vous français? Sprechen Sie Deutsch? Говорите по-русски?». Правоохоронці не реагують. Турист у відчаї біжить далі. І тоді один поліціянт усміхається до другого: «От скажи, ну що йому дало вивчення іноземних мов?».
Насправді угорці не чекають, доки хтось наважиться опановувати їхню мову, й самі штудіюють іноземні, тож із ними завжди можна порозумітися. Пам’ятаю, наприкінці 1990-х у Будапешті в готелях, ресторанах, кафе й навіть кіосках та касах в центрі дуже добре розмовляли італійською. А на Балатоні – німецькою. Зрештою, нині скрізь у країні чути англійську. Причиною є попит. Італійці за часів соціалізму їздили туди на полювання й охоче відвідували столицю, а німці воліли відпочивати на озері.
Узагалі складність угорської мови – міф. Та саме через цей міф люди не наважуються її вивчати. У ній 10% слов’янських слів, а граматика практично без винятків. Слід просто призвичаїтися до особливостей іншої, неіндоєвропейської мови. От і дивуються наші сусіди, коли володієш нею хоч трохи.
Колега розповідав, як одного разу угорці на агропромисловій фірмі в Києві спілкувалися між собою. І раптом один зі співрозмовників, що знав мого приятеля, зауважив жартома іншим: «Обережно при ньому по-нашому. Він усе розуміє». Жарти жартами, але після того чоловіки стали озиратися на колегу. Певно, щось-таки погане казали, хоч насправді він усього й не втямив. А колись він геть налякав угорців на фуршеті після конференції, заговоривши з ними по-їхньому. Ті, почувши рідну мову, спочатку не зраділи, подумавши, що геть перепили й уже марять. Адже годі сподіватися зустріти угорськомовну людину за кордоном!
Зрештою, частіше в центрі нашої уваги опиняються факти так званого угорського сепаратизму й зовсім випадають яскраві культурні зв’язки між нашими країнами. Глибший пошук виявляє багату перекладну літературу. Ще в 1930-ті роки почали публікувати українською митців революційного спрямування: Шандора Петефі й Мате Залку (на честь якого названо вулицю в Києві), а також Белу Іллеша та Шандора Барту. У повоєнні роки українською вийшли твори Мора Йокаї, Деже Костолані, Яноша Араня, Імре Мадача, Жиґмонда Моріца. Чимало перекладів побачили світ і в 1980–1990-ті роки, зокрема казок і творів для дітей. Варті уваги «Історія угорської літератури» Андраша Ґерембеї та «Коротка історія Угорщини» (1997). А 2004-го завдяки українсько-угорській співпраці вийшов публіцистичний твір археолога Нандора Феттіха про його перебування в нашій столиці під час Другої світової війни «Київський щоденник (3.ХІІ.1941–19.I.1942)».
Можливо, перестановка акценту на вивчення історії, літератури й мистецтва допоможе нейтралізувати суспільно-політичні непорозуміння та упередження і зрозуміти угорську душу. Культуру та історію сусідів, а також мову неодмінно потрібно вивчати. По-перше, знання особливостей національного характеру й державництва відкриває шлях до порозуміння й добросусідства. А по-друге, культурний обмін збагачує нас самих.
ФОТО ТИЖНЯ
