Богдан із позивним “Рекс” воює проти росії з 18 років. Ще на другому курсі коледжу він підписав контракт зі ЗСУ. Пройшов службу в артилерії та піхоті у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, а тепер – в одному з підрозділів ППО.
“Рексу” 21 рік, а він вже встиг отримати три поранення на фронті. Попри свій стан боєць рветься на Донбас і надіється, що незабаром знову воюватиме на передовій.
Читайте у матеріалі “Галки”, чому “Рекс” вирішив перевестися зі служби в артилерії у піхоту, як проходили бої за Бахмут, яку ціну заплатив, щоб називати себе “українцем” та чому запізнілі зміни у законі про мобілізацію.
Далі — його пряма мова.
Перше поранення на фронті
Я завжди ставився до росіян, як до “ракової пухлини”. Спостерігав за подіями у світі та країні, і зрозумів, що потрібно готуватись до повномасштабного вторгнення. 12 жовтня 2020 року мені виповнилось 18 років, а 28 жовтня — підписав контракт.
Спочатку я був коригувальником артилерійського вогню та спостерігав за сектором під Горлівкою. Це була своєрідна романтика. Якраз перед 24 лютим проходив додаткове військове навчання, а зранку вже почув сирени. Нам видали сертифікати, і сказали: “Ви вже навчились, тепер треба відпрацьовувати здобуті навички на практиці”. Так зійшлося, що колона мого підрозділу проїжджала повз навчальний центр і я одразу долучився до команди.
7 березня на Житомирщині ми попали під нічну артилерію та авіацію, там я отримав уламкове поранення лівої ноги від “Урагану” (реактивна система залпового вогню). Я не став чекати кінця реабілітації та не проходив ВЛК — одразу повернувся на фронт.
Від артилериста до піхотинця
Після поранення перевівся до піхоти. В артилерії було б добре, якби давали більше снарядів. Дивна справа: сидіти, отримувати тягла, і стріляти лише п’ять разів на день. Під час широкомасштабного вторгнення хотів проявити себе, а в артилерії не було для цього можливостей. Я дуже задоволений тим, що свого часу перевівся у 109 окремий гірсько-штурмовий батальйон.
Під час зимового штурму росіян, нас було мало, тому оборона виснажилась. У мене був цікавий контакт з ворогом поблизу Яковлівки. Росіяни йшли через яр, а ми їх там зустрічали — це був махач. В один момент не зрозумів, що сталося — пам’ятаю вибух і все. У результаті одна дірка в лопатці, а у двох місцях правої ноги вихідні дірки. Мене успішно евакуювали побратими. Я дякую “Пікачу” і Дем’яну, які мене винесли. Трішки підлікувався, і знову повернувся у стрій.
Залишав Бахмут у вогні
Я брав участь у боях на околиці Бахмута. Згодом на одну добу нас з групою відправили у Бахмут. Це було вже у той час, коли з міста всі помаленьку виходили. 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила та 93-тя окрема механізована бригада “Холодний Яр” – це дві героїчні бригади, які робили неможливе у Бахмуті.
Ми з холоднярівцями 24 години “віддвіжували” у місті. Я вперше побачив таку кількість нічних “пташок”. Спостереження було настільки пильним, що не могли перебігти з будинку в будинок, бо одразу прилітала величезна кількість снарядів на квадратний метр. Виходили з Бахмута пішки, бо не могли заїхати навіть на околиці міста через неадекватний обстріл.
У мене зараз перед очима постає така депресивна картинка, яку важко описати словами. Ми виносимо бійця з 93-ї окремої механізованої бригади, а позаду залишаємо Бахмут у вогнях. Я впевнений, що місто ще буде наше — це питання часу, можливо, декількох поколінь.
Поранений сім годин чекав на евакуацію
Літній контрнаступ мені найбільше запам’ятався з-поміж усіх подій на фронті. На штурмі загинув мій побратим “Адвокат”, якого не змогли евакуювати через щільність обстрілу та близький контакт з ворогом.
Згодом у селищі Веселе, що на Донеччині, ми через поле “залітали” на бойових машинах у ворожу посадку. Просунулися вглиб, взяли полонених і рацію. Хотіли йти далі, але прийшов наказ чекати світанку. О п’ятій ранку росіяни спробували відбивати позиції. І тут один з моїх найяскравіших флешбеків, який досі бачу. Я стріляю, міняю магазин, заходжу у глухий поворот окопу. Виходжу, біля мене щось падає, дивлюся, а це граната. Розумію: поки вона летіла, падала, і я “роздуплився” — граната вже мала зірватись. Багато варіантів прокрутив у голові, але швидко вискочив з окопу, лише не встиг повністю забрати ногу, і в результаті сильний забій вибуховою хвилею та множині уламкові поранення ноги.
Я впав назад в окоп, ще примудрився стріляти. Мій побратим “Бах” вистрілив з “Джмеля” (реактивний вогнемет), бо ворог був поруч у посадці. Росіяни біля нас затихли, але добивала артилерія та АГС, і я отримав ще одне поранення, вже у праву руку. Лише через сім годин мене змогли евакуювати. Було боляче, але є набагато гірші ситуації, коли побратими на човнах пливуть, щоб забрати поранених. Уже в лікарні мені зробили складну операцію, щоб не ампутувати ногу.
Повернення на Донбас аби продовжити справу найкращих людей
Тепер я проходжу службу у ППО, де керую діяльністю підрозділу. На жаль, мені здоров’я не дозволяє повернутися в піхоту. Тому планую стати аеророзвідником, щоб виконувати завдання на Донбасі. Я вже подав документи на переведення, і чекаю відповіді.
Хочу повернутися на Донбас, бо чим глибше у тил, тим не комфортніше себе почуваю. Найкращі люди вже загинули, тому я можу просто продовжити їх справу. Я не великий герой чи крутий спеціаліст. Я усвідомив, що маю боротися за будь-яку ціну, інакше все було марним.
Я люблю свою дружину, і переживаю за неї, адже незабаром у нас буде донечка. Надіюсь, що вона без мене справиться. Якщо навіть я загину, то моя дитина буде знати, що це за її майбутнє. Мені буде соромно перед нею, якщо залишуся в тилу і москалі прийдуть до нас. Як я тоді гляну донечці в очі? Тепер потрібно докласти всіх зусиль на перемогу.
Тил має перейнятися війною, щоб не втратити державу
Закон про мобілізацію — це дуже нашуміла тема, яка розколола наше суспільство. Я вважаю, що цей поділ штучно створений росією. Вони стараються налаштувати народ проти армії. Я не фанат ТЦК, але якщо на людину у формі нападають — це ненормально. Таке відбувається під час війни. На жаль, нам необхідно було прийнято ряд непопулярних рішень набагато раніше. Закон про мобілізацію запізнився. Люди розслабилися та живуть у реальності, що війна десь далеко.
На мою думку, мобілізаційний вік потрібно знижувати до 21 року. Нам не вистачає фізично здорових людей, які можуть проводити штурмові дії. Запас добровольців вичерпався ще у 2023 році. У багатьох бригадах залишились люди, які воюють на ентузіазмі, але все одно їх не вистачає. Сумно, що людей треба заганяти на війну. Однак, якщо ми цього не зробимо, то втратимо нашу державу.
Українці у тилу мають перейнятися війною та усвідомити свою роль в цій історії. Не будьте спостерігачами, а станьте активними учасниками цієї історії. Кожен на своєму місці нехай добре робить свою роботу. Якщо молодий хлопець має можливість піти в армію, без жодних ілюзій — він має воювати. Зробити вдома ремонт — це не проблема. Я розумію, коли є вагомі причини не мобілізуватися, наприклад, батьки з інвалідністю. Проте, якщо чоловік просто “шариться”, і створює ілюзію своєї необхідності у тилу — це дуже сумно.
Є ще така категорія людей, яка мало того, що вигадує відмазки, а й інших звинувачує — поліціянтів, ТЦК, депутатів у тому, що вони не воюють. А конкретно ця людина буде сидіти вдома, попивати пиво й дивитися футбол.
Яка ціна свободи?
На війні я зрозумів, що за все у цьому світі треба платити певну ціну. Людина народжується з правом голосу, свободи та громадянством. Однак у майбутньому за це треба боротися. Усі насправді вартісні речі на планеті не купити за гроші. За них платиш тяжкими днями, втраченим здоров’ям, друзями, які загинули — ось це реальна ціна за те, щоб називати себе українцем.
Що таке громадянство, якщо нічого не зробив для того, щоб його отримати? Це звичайний рядок у паспорті. Коли за свою країну вбивав, то будеш добре думати, за кого голосувати на виборах, як поводитись в суспільстві, та чому вчити своїх дітей.
Для мене важливо бачити у людях готовність пожертвувати чимось заради досягнення загальної мети. Особливо під час війни. Не обов’язково жертвувати життям, можна часом, зусиллями. Я не люблю людей, які живуть тільки заради задоволення. Мені здається, вони не до кінця усвідомлюють реальну ситуацію. Вони думають, що їм нічого не загрожує. Зараз ми стоїмо на порозі Третьої світової війни. Треба задуматись, до чого приводять твої вчинки або бездіяльність.
Я точно не буду розповідати своїй доньці жорстокі та криваві деталі цієї війни. Проте буду доносити, що війна забрала найкращих людей, які були у цій країні. Вони заплатили дуже високу ціну, щоб інші могли спокійно жити — це треба пам’ятати. Я старатимусь зробити все, щоб діти не допускали таких помилок, які частково зробили наші батьки. Вони невідповідально ставились до державобудування. Тепер ми бачимо ці наслідки.
Я тепер більше на тиловій роботі, і сумно, що не з хлопцями на фронті. Мене мотивують приклади моїх друзів — живих, і тих, хто загинув. Також мотивує майбутнє України та моєї сім’ї, яке зараз повністю залежить від нас.
Авторка Юлія Варчук
ФОТО ТИЖНЯ
