Що і хто є візитівкою нашого міста? Варіантів не так і багато: Urban Space, Промприлад, драмтеатр, Марцінків, який вважає, що гей не може бути патріотом і… “Франківськ, який треба берегти”! “Галка” в рамках нашого відеоподкасту “Франківські теревені” поспілкувалася з авторкою цього проєкта, активісткою і волонтеркою Марічкою Козакевич.
– Коли починали цю ініціативу, цілилися, що це буде загальнонаціональний масштаб?
– Найпершим завданням було пізнати себе, тому що я виросла за п’ять хвилин від Ратуші, а досліджувати місто почала під 30 років, коли в мене вже троє дітей. Для мене це було відкриття, що в нас таке красиве, класне місто.
Коли почали з дітьми заглядати в різні під’їзди, а там і плитка, і розписи, неймовірні ковані сходи й ліхтарі – і я думаю: “Нічого собі, я цього не знаю”. І я зрозуміла, що багато людей не знають.
Якщо щось добре – то роби, щоб було добре франківцям, а якщо буде добре їм, то люди, які приїжджають до нас в гості – вони теж це зацінять.
Взагалі, тема спадщини й пізнання себе для українців зараз особливо актуальна, тому вона, мабуть, так всіх і зачепила. Дуже багато місто почали приїжджати до нас – від Ужгорода до Маріуполя. Якісь міста у нас тут реставрували двері, наприклад, торік в Черкаську музичну школу, зараз троє дверей з Луцька тут. Дехто знаходить у себе майстрів і реставрує на місці, але приїжджають надихатися й ми консультуємо, бо коли ми починали, нас фактично не було з ким порадитися – виїжджали на щирому бажанні. Реставраційна справа була доволі нова для України й ми, як першопрохідці, деякі алгоритми мусили винаходити.
Я зрозуміла, що двері ж є усюди й нехай це буде своєрідна фішка Франківська, але насправді, відкриваючи двері, кожен, повертаючись потім у своє місто, починає помічати у себе не лише двері, а й інші елементи. Мета ж у нас не саме двері – двері не є самоціллю – це скоріше інструмент для набагато більшої й глибшої мети.
Ми не просто двері реставруємо чи відновлюємо – ми реставруємо історичну пам’ять містян і відновлюємо їхню відповідальність за місто. Взагалі, найцінніше для кожного міста – це свідомий, розумний, начитаний, освічений містянин. Роблять ремонти в під’їздах, ставлять світло, зараз навіть є історії з реставрації фасадів – навколо все змінюється. А двері – це такий приємний поштовх, муза.
– Як Ви це плануєте? Спершу збираєте гроші з меценатів й тоді беретеся за роботу чи спершу оцінюєте ціну питання, берете в роботу і вже потім шукаєте гроші під це?
– Найперше, обираємо двері: або вони нам подобаються, або активні мешканці самі звертаються, може бути важлива установа, в якій хочеться зробити двері, наприклад, в медуніверситеті чи в Ратуші. Тоді спілкуємося безпосередньо з мешканцями і якщо вони за, якщо вони розуміють, що готові фінансово підтримувати – можуть оплатити повністю, а деколи ми можемо допомогти: шукаємо меценатів, пишемо грантові заявки. Аби зробити кошторис, проводиться огляд дверей, складається реставраційно-відновлювальне завдання і з цим кошторисом ми шукаємо вже всю суму.
Переважно реставрація триває від двох до чотирьох місяців. У цей час ставляться тимчасові – з фанери, на яких написано “Франківськ, який треба берегти”.
– Чи є якісь певні норми? Адже були думки, що ця діяльність не по ГОСТу, не за наукових стандартах.
– В Україні діє Закон про збереження спадщини й за будь-якої реставрації максимальне завдання – зберегти по максимуму старовинного.
Не варто плутати реставрацію і відновлення. Якщо двері все ж збережені, то вони реставруються.
Звичайно, є елементи більше пошкоджені або менше, наприклад, дуже трухлявий низ, тому що постійно замокало, дощ, сніг – й ми цю частину просто змушені відрізати, бо береш в руки й воно кришиться. Звичайно, що це потрібно поміняти, адже ми розуміємо, що двері – це річ, яка має бути надійною та якісною, це оберіг внутрішнього від зовнішнього. Є якісь елементи, яких може не вистачати, наприклад, який листочок з решітки відлетів і звичайно. що ми можемо його відновити.
Інший вид – це відновлення, коли двері повністю втрачені. Це та сама Ратуша, де двері зроблені за архівними кресленнями, та сама медакадемія, де двері так само були зроблені з нуля – за історичним зразком згідно зі збереженими старими фотографіями. Ситуація, коли двері є, а ми з них робимо копію… ну який зміст?
Якісь речі робляться з нуля, наприклад, вітражі або засклення, тому що до нас такий крихкий матеріал не доходить. Але ми знаємо, яке саме скло характерне для тих часів, історичного періоду, архітектурного стилю й тут ми дозволяємо собі робити нове, але в тому історичному стилі.
З іншого боку, якщо є пошкодження якісь незначні, невеличкі вм’ятинки, подряпини – то я завжди порівнюю їх до старшої людини, у якої з часом на руках зморшки з’являються. Так само й двері, їхня текстура, коли ти просто підходиш, гладиш й торкаєшся історії. Так, вони вже не ідеальні, адже їм за сто років і двері після реставрації не можуть виглядати як новенькі. Вони виглядають як столітні двері, які пожили, які багато чого бачили, перед якими дві світові війни пройшли – тому ці всі сліди на них, ми їх можемо прочитати.
– Як до Вас прийшла ідея з екскурсіями і як Вам вдалося запустити цей проєкт?
– За час війни я провела вже понад 80 екскурсій, тому що коли до нас почали приїжджати люди з усіх куточків України, я зрозуміла, що є велика потреба цим людям допомогти, створити відчуття доброти й гостинності. За цей час я познайомилася з фантастичними людьми й сама собі дякую, що наважилася на проведення екскурсій.
Я й раніше їх проводила, просто не регулярно. Потім зрозуміла, що людям, по-перше, потрібно просто орієнтуватися в місті, а по-друге, дуже багато людей просто розгублених було – так само як і я. Коли ти загружаєш себе роботою на повну, то тоді вже маєш відчуття втоми під вечір, але розумієш, що не дарма цей день прожив й ти корисний для нашої майбутньої перемоги.
На екскурсіях було різне, я навіть плакала сама, бо, за великим рахунком, ми не просто говоримо про Франківськ, двері, історію – ми взагалі говоримо про відчуття дому.
– Як побудовані Ваші екскурсії?
– Традиційно ми починаємо від Urban Space, субота-неділя о 12:00. Маршрутів є близько чотирьох, оскільки дверей є багато й показати всі за раз неможливо. Є люди, які проходять ці маршрути по декілька разів.
Ще створимо карту, чекаємо, поки художниця домалює. Про кожні двері написала історію, тексти й самостійно можна буде погуляти, подосліджувати.
Люди, коли бачать фотографії до реставрації й порівнюють з тим, що після неї, то кажуть, що це якась магія. Називали мене й феєю, діти жартували, що у мене в сумці якась чарівна паличка є. А я кажу, що магія в тому, що ми любимо свою роботу і поважаємо своє місто.
За великим рахунком, бути феями й чарівниками для свого будинку може бути кожен – варто просто захотіти, докласти зусиль, знайомитися з сусідами, складати списки дрібних справ: посадити квіточку, встановити лавочку, перебілити стіни, зробити світло.
З одними з дверей, які ми відреставрували під час війни, нам допоміг меценат з Харкова. Він харків’янин, його дівчина з Івано-Франківська і він вирішив на день народження їй подарувати відреставровані двері. Ми зупинилися на дверях на вулиці Грушевського. Сказав: “Я хочу зробити цей подарунок – це перша мотивація, а друга – я просто бачу, скільки зараз Франківськ прийняв харків’ян й таким чином хочу подякувати місту за гостинність перед моїми земляками”.
Від наших дверей тому і йде таке світло, бо там багато емоцій, дуже багато любові, дуже багато поваги.
Нам просто потрібно ще більше себе полюбити, поважати свою історію й довідуватися про себе дуже круті речі, які в нас є, але, на превеликий жаль, наш горе-сусід постійно нам заважав, переписував історію, знищував людей, вивозив експонати. Але це все наслідки, це все почалося з того, що ми дуже круті й це першопричина. Ви можете вивезти тисячу експонатів, але творці тут знаходяться і їхній дійсно козацький дух. Ця воля, я навіть дивлюся на своїх дітей, вона вже в малесеньких українцях.
Ми зробили перших десять дверей. Я зібрала наше управління архітектури, мера, всіх реставраторів і кажу: “Дивіться, все-таки можна це зробити, є вже десять дверей, є майстри, ініціатива сама шукала фінансування. Все ж у міста є бюджет, давайте на постійній основі зробимо систему, як у Львові, де 70% дає місто, 30% – мешканці”. Ну і не пішло…
– То чому системна робота не вийшла з нашою владою?
– Ми намагалися співпрацювати й для мене це теж дивно, бо коли ми починали, у міста дійсно було багато грошей, завдяки децентралізації бюджет був наповнений. І ці люди, які ходять щодня на роботу, вони ж мають виконувати свої обов’язки: у них є повноваження, є кошти – а воно чомусь не виходить. Значить не вистачає відповідних цінностей, вмінь, бажання.
Як показує практика, якщо громадська ініціатива шість років працює, чотири десятки дверей відреставрували, про Франківськ, завдяки дверям, знає вся Україна, переймає приклад – а міська влада чомусь не може перейняти.
– Зараз немає жодної підтримки?
– Немає.
– Скільки вони долучалися? Співпраця ж якась була?
– Шість чи сім дверей вони профінансували, але вже такі були складні, натяжні стосунки, реставратори дуже довго отримували кошти: пів року, рік, а то й більше. Вже двері могли стояти відреставровані, а коштів не було, постійні нерви, нерозуміння. Я знаю, що вони пробували з якимись іншими столярами реставрувати двері, але щоб не виглядало, що я дуже критикую, скажу просто, що коли я дивлюся на ті їхні двері, мені хочеться одразу їх перереставрувати.
Я вірю, що в кожній справі потрібно вкладати душу і тоді це дуже відчувається. Багато разів чула, коли люди казали: “Ваші двері світяться”. Бо ми трусимося над кожною деталлю, вивчаємо, досліджуємо, радимося, думаємо – це цілий консиліум з усіх майстрів і результат відповідний. Тому люди й приходять сфотографуватися, помилуватися, приїжджають за купу кілометрів, аби подивитися. Це своєрідний дверний феномен в Україні. А ті – не світяться, щось воно не спрацьовує.
Чесно зізнаюся, перших п’ять-десять дверей ми реставрували своїми силами – мешканців не залучали. Казали: “У нас немає зараз можливості фінансової”. Ну немає, значить немає – і ми шукали самі: гранти, меценати й так далі. З часом я зрозуміла, що обов’язково потрібно залучати мешканців, тому що коли люди дали навіть кілька своїх гривень – абсолютно інше відношення: більше цінують, бережуть.
– Ви критикуєте владу. Можливо, у цьому й причина, що не на системному рівні?
– Співпраця ж не починалася з критики. Мова йде не про ініціативу певних людей чи владу і певних людей – мова йде про те, що і влада, і громадськість мають працювати на благо міста. Кожен з нас має вболівати за те, щоб ті проєкти і та діяльність, яка тут відбувалася – відбувалася якісно, розумно, естетично привабливо, стратегічно продумано, щоб приносило користь місту.
Можна деколи й дебати проводити, покритикувати, адже в суперечках деколи, навпаки, краще може щось викристалізовуватися. Але коли ти і ще купа людей кажуть, що так правильно, а влада не чує і не хоче з розумними людьми співпрацювати… Ми ж не єдина громадська ініціатива, з якою вони не співпрацюють. Я взагалі не знаю, з якими місцевими незалежними ініціативами вони співпрацюють.
Мені здається, що наше місто більше відоме саме завдяки громадським ініціативам: “Франківськ, який треба берегти”, “Тепле місто”, “Д.О.М” тощо. Абсолютно самодостатні ініціативи, які просувають кожен в якомусь своєму певному напрямку хороші речі й розумна влада мала б це підтримувати. Але включаються якісь політичні амбіції і це неправильно, навпаки, має бути синергія.
У мене є досвід співпраці по кількох проєктам, які або відбулися не так, як мали відбутися, або не відбулися взагалі. Це і розкопки Тисменицької брами, яку копала ініціатива за допомогою архіологів і влада ніби спочатку підтримувала, але здулася, це заснування музею, який пів року попрацював і потім вони попросили (вийти- ред.) з того приміщенні й три роки там нічого немає. Це проєкт, коли знімали фільм “Віддана”, який мали знімати у Франківську й потрібна була підтримка міської влади – не зробили.
Обіцяв наш мер призначити мене директором департаменту. Для мене це була дуже велика відповідальність, я розуміла, що треба буде відпахати купу років і була готова. Але якби я йшла, то пропонувала б змінити команду людей, адже щоб дійсно були суттєві зміни, потрібно мати біля себе однодумців – їм ця ідея не сподобалася.
Метою було зробити щось хороше для міста. З тим самим мостом: скільки чоловік мій задіював спеціалістів, пояснювали, розказували…
– Кажуть, Козакевичі піаряться. Для чого? Ви самі плануєте йти у політику, хтось вас фінансує? Про це говорять люди, але вони не мають відповіді.
– Я багато теж про це чула і є люди, які рахують, скільки ми на дверях заробили – це все смішно й викликає у мене посмішку. Я це завжди говорю: “Я займаюся громадською діяльністю, я не заробляю на реставрації дверей”. Часом сама даю певні кошти, коли бачу, що чогось не вистачає і ніколи про це не говорю й фактично я одна з меценатів – кожен судить по собі.
Для мене моя зарплата… Мені це приносить радість і я тоді почуваюся самодостатньо. Йду містом й дивлюся на двері – мені приємно. Приходять молоді люди, фотографуються, маленькі дітки впізнають на вулиці й кажуть: “Це та тьотя, яка в музеї розказувала, що треба місто любити й берегти”. Приїжджають люди з інших міст й про наше місто говорять у позитивному ключі – це ж класно, це кайф. Це слід в історії, як би це пафосно не звучало, але ти не дарма прожив життя. Тобі вдалося змінити щось фізично, а найперше – мислення людей: вони більше люблять своє місто, вони ним захоплюються, вони в нього закохуються – це ж круть і це і є моя зарплата.
– Чому ви не думаєте трансформувати це і йти в депутати, скажімо?
– Я поки що себе самодостатньо почуваю. Я думаю, що у своїй громадській діяльності надзвичайно ефективна, деколи, мабуть, навіть більше, ніж багато наших депутатів разом взятих. Тому що за мною, за ці шість років, стоять конкретні справи.
Я можу і красиво розмовляти, розказувати і це вміння мені допомагає популяризувати спадщину. Перш за все я піарю не Марію Козакевич, а піарю збереження спадщини, піарю Івано-Франківськ. У нас на кожних відреставрованих дверях є малесенька табличка, яка не кидається в очі, на якій написано “Франківськ, який треба берегти”, там не написано “Марічка – молодець”.
– Повернімося до історії, коли Вам пропонували очолити архітектуру, потім мер зіскочив і виявилося, що йдеться лише про відділ, а не цілий департамент. Як все закрутилося, чи мали Ви особисті розмови з мером? Ви вже згадували, що йшли до нього й казали, що хочете йти з командою. Очевидно, ви принесли йому список тих людей і він йому не сподобався чи він навіть не хотів говорити на тему, що Ви будете заходити з командою?
– Були пункти, що ми хочемо змінити, були розмови про те, що ми хочемо набрати команду й мабуть, воно це не вписалося в їхній погляд на речі.
Скажімо так, той, хто з власною думкою їм не дуже потрібний – потрібні люди, які більше прислухаються до них, тому співпраця не склалася. Але я думаю, для міста це був би крутий поштовх, тому що зараз збереженням спадщини не займається фактично ніхто.
– У нас є профільний відділ (зі збереження архітектурної спадщини – ред.). Наскільки Ви бачите ефективність такого органу, що в місті вдалося зберегти? Чи, навпаки, ми більше втратили?
– Ви бачите окрім дверей щось? І я не бачу.
Робилися якісь фасади, але вони облазять, зверніть увагу: вулиця Курбаса, вулиця Мазепи, вулиця Шевченка. Коли реконструювалися вулиці Станіславська і Тринітарська, хотіли трилінку викинути й ми ходили, пояснювали, розказували, що це автентика і її треба зберігати. Тоді знайшлися адекватні люди і її зберегли. Потім ця традиція перекинулася на вулицю Донцова, Грюнвальдській.
Коли ж реставрувати Павлика, Гнатюка – ми спілкувалися і мер обіцяв, і підрядник – не лишили, десь викинули й поставили сучасну бруківку. Ми ж пояснили, навели аргументи, здається, це настільки очевидне, але якісь речі переважають у них над збереженням спадщини і над збереженням історичного вигляду міста.
– Музей Івано-Франківськ – він як і спалахнув дуже швидко, так і зник. Чому він зник, це також якесь особисте питання – не захотіли, аби він існував, бо Ви причетні до цієї історії?
– Найперше, хочу сказати, що туди було вкладено дуже багато праці й любові. Думаю, кожен, хто туди заходив – відчував, що це був дім матеріальної і нематеріальної спадщини міста. Ми буквально за два місяці зробили його з небайдужими волонтерами, вимили – бо фактично він виглядав як заброшка. Наповнили життям, експонатами, інтерактивами і хай там не було світла, води й облізлі стіни, але там було цікаво, сучасно, інноваційно для Франківська. І людям дуже сподобалося, я чула багато відгуків від батьків, коли вони “жалілися”, що не можуть звідти своїх дітей забрати – це ж якийсь певний показник. І дорослі так само його потребували.
Пів року роботи і така велика кількість людей, і черги в музей – вони говорять, що він має існувати. Це логічно, що кожне місто, як себе поважає, має мати музей історії самого себе.
Різні у нас були розмови, зокрема на тему пошуку іншого приміщення, і ніби й мер міста проти не був, але одна справаговорити… Міська влада умудрилася майже все комунальне майно розпродати. Але я надії не втрачаю, експонати є і навіть перед війною у нас була одна задумка, але сподіваюся, що після війни вона відновиться. Я розумію, що від нього буде величезна користь – як для містян, так і для туристів.
– Скільки за шість років вдалося відновити дверей, вікон, об’єктів?
– Зараз вже є 40 дверей відреставрованих і відновлених і є ще в нас досвід з віконечками в казковій вежі в дитячій бібліотеці – там 17 віконечок з вітражами. Але тут варто сказати, що є багато прикладів, коли люди реставрують і двері, і вікна уже самі, навіть не звертаючись до ініціативи, або ми радимо тих майстрів, з якими ми працюємо, або вони знаходять когось іншого, або часом навіть самотужки.
Це дало поштовх і створило культуру бережного відношення до спадщини, до всіх архітектурних елементів. Люди розуміють, що це цінно, міняти на пластик ні в якому разі не потрібно.
– Чи є у Вас список перед очима, що ще відреставрувати?
– Роботи ще є. Але ж є не тільки двері: є балкони, є вікна, є ліхтарі, розписи. Наприклад, стель розписаних і світлових ліхтарів залишилося буквально по п’ять-шість і це унікальні для міста речі, й треба швидше це робити, бо з кожним роком воно обсипається, б’ється.
За сприяння у зйомці вдячні кав’ярні КУРЗЕМЕ.
https://www.instagram.com/kurzeme_if/
Адреса: площа Міцкевича, 5, Івано-Франківськ
Читайте також: У Франківську запрошують спробувати себе у професійному відеоблогінгу, аби підтримати ЗСУ
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
