В скарбничці відомого івано-франківського мандрівника Вадима Войтика вже 95 відвіданих країн. Як він сам каже, весь вільний час та всі кошти витрачає на подорожі. І ні краплі про це не жалкує. «Моя колежанка по поїздкам слушно сказала: перед смертю ми згадуємо не матеріальні цінності, а враження та емоції», – філософствує Войтик. А мандри, на його думку, саме й дарують неймовірні враження. Останні з них – з його подорожі до розташованої на північному заході Африки Королівства Марокко.
Читайте також: Мандрівник з України Костянтин Ліорек став другим українцем, який відвідав всі країни світу (ФОТО)
– Наскільки легко потрапити в Марокко і чи потрібна українцям віза для поїздки в цю країну?
– Віза потрібна. Королівство Марокко чомусь не скасовує візові обмеження для України (і це при тому, що в’їзд росіянам безкоштовний). Навіть навпаки: додає нові вимоги для видачі візи. Так нещодавно посольство почало вимагати довідку про несудимість. Добре, що вона тепер оформлюється в електронній формі.
Взагалі, пачка паперів доволі солідна. Та й завітати у посольство, що в Києві доведеться як мінімум двічі. Потрібні бронювання квитків, готелів, копії паспорта і так далі. Коштує віза біля 600 грн. Весь процес займає біля трьох тижнів.
Набагато легше туди потрапити фізично. Марокко – чи не єдина африканська країна, куди літають європейські і вже знайомі нам авіакомпанії Ryanair та Wizzair. Причому літають вони в кілька марокканських міст: Касабланку, Марракеш, Фез, Танжир, Агадір і це не весь список. Аби летіти зі Львова потрібна пересадка в одному з аеропортів Німеччини чи Польщі. Головне – аби не Лондона, бо туди як відомо українцям потрібна віза і вас просто не посадять на літак.
Квитки можна знайти по ціні від 30 євро в один бік. І це при тому, що чистого польотного часу біля семи годин!
– Для чого взагалі їхати в Марокко?
– Арабський світ чималий, рахуйте від Аравійського півострова до західної Африки. Це більше 20 країн поєднаних спільною мовою та релігією. І при цьому чимало з них – доволі самобутні та несхожі на сусідів. Скажімо я уявляв Марокко таким собі зеленішим Єгиптом. Але з тою самою арабською нав’язливістю, суцільним базаром, безкінечним шахрайством (як ви зрозуміли про Єгипет я не кращої думки).
Як виявилося, взагалі не так. Люди геть інші, доброзичливі, привітні. Фотографування не заперечують. За руку ніхто тебе не хапає. Ну і розводять нашого брата-туриста не більше, ніж в принципі по світу.
Сама країна виявилася надзвичайно різноманітна природніми ландшафтами. Навіть гори чи пустелі кардинально змінювалися кожні 50-100 кілометрів шляху. Буквально: їдеш – все навколо червоне, раптом бац – і вже гори сірі, потім – зелені.
Я думав, що мало не вся країна то пустеля. Натомість проїжджав і густими лісами, і широкими зеленими полями. Звичайно є тут і морський відпочинок. Пляжні курорти розташовані на середземноморському узбережжі, а також берегом Атлантичного океану. Одним словом, природні красоти – цілком вагома причина відвідати цю країну.
– А як там з мовою? Англійської достатньо аби порозумітися?
– Марокко – колишня французька колонія. Тож люди спілкуються або арабською, або французькою. Але базовою англійською цілком можна порозумітись. Особливо в туристичних місцях. На півночі країни активно послуговуються ще й іспанською.
– Чим цікаві марокканські міста?
– О, це головна фішка країни. Чи не кожне місто має колоритний «даунтаун» – медіну. Це як правило мереживо вузеньких вуличок, іноді більше схожих на гірську стежину, шириною в метр-півтора. Будинки мають два-чотири поверхи, які часто ще й зближуються нагорі, тож перехожим видно лише вузеньку смужку неба. Для гарячої пори року, а тут може бути і плюс 50, це дуже доречно.
Вулички криві, часто-густо тупикові. Сучасні навігаційні засоби в таких умовах «глючать». От цим і користуються нахабні юнаки-хелпери.
Вас нібито зі щирого бажання намагаються провести до потрібного місця, а в кінці всіма способами, часом і криком та погрозами вимагають гроші. Власне лише це і є «темною стороною» туристичного Марокко. Хоча ні, ще є продавці гашишу та маріхуани, яка в мусульманській країні доволі поширена.
– Напевне, там діє «сухий закон»?
– Та ні, особливої строгості я не побачив. Алкоголь є в барах, ресторанах, продається пиво, в супермаркетах, а точніше в окремих магазинах поруч є алкогольні відділи.
– Де можна зупинитись туристу?
– Це ще одна фішка Марокко. Туристи зупиняються в ріалах. Це з часів середньовіччя постоялі двори. Влаштовані вони так: з вулиці глуха стіна і так само глухі двері, без вікон. Власне так майже всі будинки медіни виглядають. Двері ведуть у внутрішній дворик-колодязь. В цей двір виходять двері та вікна помешкань, до яких ведуть галереї та вузесенькі сходи. На даху – неодмінна тераса.
Кожен ріад відрізняється, на видноті всякі тарілочки, антикварний хлам, килимки, які нагадують наші гуцульські. На сніданок – незмінно кілька варіантів хліба, джеми, масло, мед, і кому хліба мало, ще й млинці.
– Як ціни? Взагалі, Марокко – дорога країна?
– Ні, ціни українські. Не можу згадати нічого особливо дорогого. Скоріше навпаки – є ряд продуктів, які суттєво дешевші. Наприклад, апельсини. Вони там взагалі мішками продаються.
З речей цікаві шкіряні вироби. Араби на цьому знаються. В старовинному місті Фес є легендарні кожум’яцькі майстерні. Виглядає це таким чином. Кривими вуличками, а потім і проходами ви спускаєтесь в долину, де на невеликій площі розташовані чани з фарбами, природніми рідинами, якими майстри вичищають, обробляють та фарбують шкіру.
Все натуральне і має специфічний, а комусь і нестерпний запах. Тож при вході вам видають гілочки м’яти, які слід засунути в ніс.
Але безпосередньо в робочий «цех» ви не потрапляєте, бо довкола тих чанів набудовані будинки-маркети з готовими виробами. Сходами можна зійти на майданчики для огляду процесу, а потім ви мусите пройти випробування шопінгом. Нічого не вподобали? То пожертвуйте гроші старенькому при вході, інакше ніяк.
– Наскільки країна безпечна?
– Чисто по відчуттям – абсолютно безпечна. Тут слід зауважити, що при всій оцій патріархальності, Марокко – сильний гравець у своєму регіоні, має потужну армію. За подорож я не раз бачив пересування військової техніки. На півдні країна межує з Західною Сахарою, яку Марокко окупувало ще в 1970-х роках. На цій території діють повстанці чи сепаратисти, як з якого боку дивитися, а отже і безпековий фактор там є важливим чинником. Поліції не видно, але на дорогах патрулі є.
Марокко – монархія. Тож портрети короля є всюди, влада його абсолютна, але сам король, пишуть, доволі демократичний. На відміну від свого батька, який з одного боку закріпив незалежність країни, а з іншого – тримав її в лещатах диктатури. Втім, знову ж таки пишуть, що корупція та утиски ЗМІ та опозиції ніде не поділися.
Стикатися з нічим подібним не довелося, хіба традиційне арабське «намахування», коли паркування може вартувати будь-яку суму, ще й подяка на виїзді. Ну тобто ти заплатив перше власне аби заїхати, а потім, ще раз, аби виїхати. Така от міні-корупція.
– У яких ще цікавих місцях країни вдалося побувати?
– За вісім днів я проїхав більше трьох тисяч кілометрів. Звісно що це галоп, але так хотілося побачити побільше. Біле місто Тетуан, синє місто Чефчауен, червоне місто Марракеш, старовинні міста-фортеці казби в передгір’ях атласських гір. Там, до речі, є цікавинка – кіностудія, де роками будують декорації до різних епічних постановок. Можна походити місцями, які ми бачили в голлівудських блокбастерах «Царство небесне», «Гладіатор», «Перлина Нілу», «Мумія» та навіть «Гра престолів».
Касабланка – взагалі як якась Ніцца, французька архітектура сильно відчувається. Також там попередній король Хассан збудував величезну мечеть, одну з найбільших в світі. А в курортному місті Агадір вдалося відвідати крокодилячий парк. Вперше бачив десятки якщо не сотні рептилій, ще і так близько.
– Ви іноді возите групи туристів за своїми авторськими маршрутами: по Італії, Іспанії, Балканами, в Азію. Плануєте запросити до Марокко?
– Ближчим часом ні, чесно кажучи візові клопоти все ж марудні. Але з огляду на непогане та дешеве авіаційне сполучення, та й близькість Канарських островів, які теж можна захопити у подорожі, то колись може й так.
Розмовляв Роман Турій. Фото Вадима Войтика.
ФОТО ТИЖНЯ
