До повномасштабного вторгнення росії Ілля Ільяшенко на позивний “Смурф” служив у Державній прикордонній службі України. Від лютого 2022 чоловік став на захист рідного міста – Маріуполя, отримав поранення та боронив “Азовсталь”, звідки вийшов у полон. Там він провів майже рік, а після повернення до України для нього розпочалася нова “битва”.
Про важливість підтримки військовополонених, реабілітацію, війну та мобілізацію Ілля “Смурф” розказав Галці.
– Вас недавно помітили у Франківську на мітингу для підтримки бійців “Азовсталі”, які досі перебувають у полоні. Розкажіть, чому ви долучаєтесь до таких акцій?
– Тому, що мої побратими ще там. Ну і підтримка їхньої рідні, звичайно. Для мене головне бути поруч з тими, хто потребує допомоги.
Коли рідні бачать, що ті, хто повернулися з полону, стоять разом з ними, за їхніх рідних, які досі там, то людям стає набагато легше. Тому я завжди й підтримую такі акції.
– Здалося б, де Франківськ, а де росіяни, і їхнє ігнорування будь-яких закликів від українців. Поясніть нашим читачам, чому важливо надалі підтримувати й говорити про військовополонених?
– Ну найголовніше – це те, що ці акції доходять до наших партнерів зі світової спільноти. Вони бачать, що за полонених говорять, бачать, що хлопці досі лишаються в катівнях у ворога. Тому проводяться обміни.
Головне те, що ми нагадуємо світу про те, що хлопці в полоні. Важливо кричати про це, щоб обміни не зупинялись. Не факт, що це допоможе, але якийсь певний відсоток цього є.
– А як ви сприймаєте ставлення суспільства до військовополонених? Чи достатню підтримку надають наразі цивільні?
– В принципі, достатню, але завжди є якісь нюанси. Суспільству є ще до чого готуватись: повернення хлопців з полону або з передових позицій.
І як казав Денис Квебек, то суспільство має взяти відповідальність за солдата, який повертається з полону або з передових позицій, так само як він взяв відповідальність за суспільство, коли йшов на війну.
– Зможете назвати кілька конкретних напрямів, над чим потрібно працювати суспільству?
– Ну в цілому, треба залишатись людиною. В мене вже було три ситуації за рік, відколи я повернувся, коли я побачив недбале ставлення суспільства особисто до мене. І я впевнений, що таких ситуацій багато стосовно інших хлопців.
– Можете розказати одну з цих ситуацій?
– Розкажу історію про концерт Монатіка в Києві. Мені дали безплатні білети і я вирішив піти на цей концерт. На початку концерту Монатік говорив якісь речі про війну, про державу, і мене це рознервувало, тому в мене почався нервовий тік і стало дриґатися коліно. Справа від мене сиділа жіночка, їй заважало моє коліно і вона зробила зауваження, яке я спочатку не почув.
Я до неї звернувся, запитати що сталося, тоді вона принципово відвернулась від мене і не чула. Через 10 хвилин вона знову зробила зауваження, яке я вже почув. Вона попросила зробити щось зі своїм коліном, бо воно їй заважало. Я відповів, що повернувся з полону, маю три контузії й не можу контролювати своє коліно. Тоді вона каже “То пересядьте звідси”. І я встав і пересів.
Я вважаю, що це неправильна поведінка з її сторони, і я впевнений, що військові стикаються з таким дуже часто, але ми про це не знаємо.
– Розкажіть, як проходить ваша реабілітація після повернення з полону?
– Я думаю, кожен військовий буде не один рік проходити реабілітацію. Коли я повернувся, то три тижні пролежав у шпиталі. Там провели повне обстеження та лікування, потім реабілітація в оздоровчому центрі.
Після того я повернувся до служби. Не на передову позицію, але сиджу в частині й виконую там певні завдання.
Людина, яка повертається, їй треба звикнути до спокійного життя, звикнути до людей, та й в цілому до того, що у нас в країні відбувається. А на це витрачається не день, не місяць і не рік. В мене і сьогодні є певні “флешбеки”, стосовно полону або бойових дій. Я думаю, що це – на все життя у кожного з нас.
– Ви кажете, що продовжуєте службу. Що вас мотивувало повернутись?
– Немає мотивації. В нас просто немає вибору: звільнятися або залишатись. Наразі в країні людина, яка повертається з полону, не має права звільнитися зі служби, тільки за станом здоров’я.
– Ви стали публічним, коли розповіли про історію з дуже довгим отриманням статусу УБД. Ми знаємо, що він у вас вже є, але на рівні державному, чи зрушилось якось це питання?
– Для військовополонених, які повернулися, якось легше вже з цим. Я не скажу, що все вирішилося, але після моєї історії, людям почали дзвонити з військових частин і просили приходити, подавати документи, щоб отримувати посвідчення. Це мені розповідали хлопці, вони дякували, тому що система почала працювати.
На минулій акції в Києві, на якій я був, до мене підійшов хлопець і каже “Дякую, бо мені дали УБД завдяки твоєму посту”. В мене була ціль перш за все, не тільки за себе розказати в пості, а за всіх хлопців, які повинні були отримати посвідчення.
Я ніколи не піклуюся за себе. Все те, що я намагаюсь робити, робиться в цілому для країни й для хлопців. На мою думку, вони заслуговують на все, що повинні були отримати. І вони не мають випрошувати чи кричати про це. Я вважаю, що якщо людина була у бойових діях, вона повинна при поверненні отримати все, що їй потрібно. А в нас виходить так, що людина виконує свої обов’язки, але те, що вона повинна була отримати – не отримує.
– Розкажіть, на вашу думку, в якій фазі наразі знаходиться війна?
– Ну вона сто відсотків у активній фазі. Бойові дії продовжуються, росіяни ідуть вперед, намагаються захопити якомога більше наших територій, а наші хлопці намагаються їх звільнити.
Війна йде активно, вона не заморожена і не закінчується, тому треба працювати всім нам задля Перемоги, яку ми всі так довго чекаємо.
– А які можливі перспективи розвитку цього конфлікту?
– Все залежить від того, як всі ми будемо працювати. На мою думку, якщо вирішувати все дипломатичним шляхом, то через 50 років вони знову на нас нападуть.
Я вважаю, треба йти до кінця. Який кінець буде – я не знаю. В нас зараз в державі не ті пріоритети, а суспільство втомилося від війни, втомилося донатити.
– Чи ефективна мобілізація в Україні на вашу думку?
– Наразі вона неефективна, і я думаю, що це через те, що в нас багато “броней”, які просто не потрібні.
– Як думаєте що може зменшити кількість “ухилянтів” і збільшити відповідальність громадян в цьому питанні?
– Вони дуже бояться смерті. Просто деякі громадяни думають, якщо вони будуть в армії, то це 100% вони будуть на передовій позиції.
Але насправді, в армії багато посад і люди можуть займатися ну абсолютно різними речами. Якщо ти в армії, це не означає, що ти будеш штурмовик.
– Яку можна дати мотивацію чоловікам, щоб вони не ховалися?
– Всі ми бачили ті події, які відбувалися в Бучі, в Маріуполі й інших окупованих містах. Яка може бути ще мотивація, окрім того, що ми бачили, як наших жінок та дітей вбивали й ґвалтували?
Навіщо ховатися, я не розумію? Дочекатися, коли вони постукають у двері й зроблять, що вони захочуть? Я цього не хотів би.
Тому я вважаю, у чоловіка повинна бути мотивація захищати свій дім, захищати свою дружину й родину. Так повинно бути. Ніхто не має просити про те, щоб він пішов в армію захищати своїх рідних. Наші люди звикли жити у своїй зоні комфорту, але ця зона комфорту може в певний момент закінчитися. Я кажу це, як мешканець Маріуполя.
– Я знаю, що ви зараз реабілітацію проходите в Карпатах. Які ваші враження від Франківщини? Ви вперше тут, чи бували раніше?
– Я у Франківську не вперше, але мені тут подобається. В мене, по суті, зараз немає певного місця проживання. Територіально я в Києві, але рідне місто зараз окуповане. Тому якщо мені тут дадуть квартиру, то я не проти.
Розмовляла Соня Грейда
Фото Юрія Валька
Читайте також: “Кожен військовий не один рік проходитиме реабілітацію”, – полонений Смурф
ФОТО ТИЖНЯ
