Мар’яна Ілюк — волонтерка та стоматологиня з Івано-Франківщини, яка не змогла залишитися байдужою під час війни. Самостійно виховуючи сина, вона взялася допомагати переселенцям і організувала підтримку українських військових. Зокрема, каже, саме вона ініціювала виплати для військових з Франківського бюджету у розмірі 50 тисяч гривень, чим тепер звітує міський голова.
Її історія — це шлях від допомоги постраждалим до боротьби з власними труднощами під час повномасштабного вторгнення. Про свій досвід та виклики вона розповіла у розмові з “Галкою”.
– Що спонукало вас займатися волонтерством?
– Я почала волонтерську діяльність у березні 2022 року. Допомагала тихо, без розголосу. Із збільшенням переселенців зосередила увагу на матерях з дітьми. Мій перший візит був до внутрішньо переміщених осіб, які тимчасово проживали у дитячому садку в селі Пороги. Допомога була спрямована виключно переселенцям, однак стався один неприємний випадок — у списку потреб вказали «крем проти зморшок». Після цього я вирішила зосередитися на допомозі військовим.
На той момент 102-га бригада з Івано-Франківська вже була відправлена до Запорізької області. І з того дня я почала допомагати виключно військовим. Згодом військові передавали мій номер один одному. Після першого збору, як люди побачили звіт, відтоді почалися активні збори.Так волонтерська діяльність стала розвиватися природним шляхом.
– Як часто ви буваєте на фронті? Чи є у вас історії, якими ви могли б поділитися?
– Фактично кожні два тижні. Дорога в один бік займає приблизно 12-14 годин, все залежить від погодних умов і кількості зупинок. Я зазвичай їду вночі, адже маю дозвіл про переміщення Україною в комендантську годину.
Що стосується історій, то можу згадати, як під час повернення з однієї з позицій нас застала засідка FPV-дрона. Ми чули, як він працює над нами, але велика перевага була в тому, що ми були під деревами. Дрон міг заплутатися в гілках і не спрацювати. Бачила, як падають КАБи, “гради”…
– Чи співпрацюєте ви з якимись волонтерськими організаціями?
– З якимись конкретними організаціями — ні. Якщо потрібні машини, я просто збираю кошти й звертаюсь до фонду “З Покликом у Серці”, і вони допомагають з пошуком автівки та доставкою в Україну. В основному люди самі допомагають. Щодо співпраці з організаціями, то не було конкретних пропозицій. Звертаєшся в фонд — у кожного є свої запити, тебе можуть відкинути в останню чергу. Часу немає чекати.
– Які зараз найбільші потреби у військових? Якими запитами звертаються до вас найчастіше?
– Останні збори були спрямовані на забезпечення РЕБ, автомобілів, екіпірування та касок. Особливо гостро стоїть потреба в приладах нічного бачення, РЕБ та автомобілях — це те, про що найбільше запитують.
– Як ви справляєтесь з емоційними та психологічними труднощами?
– Я мала панічні атаки, які найчастіше виникали під час сирен повітряної тривоги. Зараз намагаюся слухати музику, щоб не чути звук сирени. Зверталася до невропатолога, психолога та психіатра, які призначили лікування. Потроху справляюся і навчилася контролювати свої емоції.
– А як вдається поєднувати роботу та волонтерство?
– Мені важко морально, не так фізично. Але на моєму шляху з’явився мій наречений, який мене повністю підтримує.
Поєднувати роботу та волонтерство важко, але я розумію, що моя робота допомагає мені закривати збори й закриває запити.
– Знаю, війна дала вам кохання. Можете, розповісти більше про вашого нареченого?
– Він служив у 35-й бригаді морської піхоти, сам бойовий медик. Пройшов Мар’їнку, Авдіївку, Старомайорське, Урожайне і закінчив Кринками. Зараз він у 103-й бригаді, командир взводу. Наразі також на фронті та отримав відзнаку президента за оборону України.
– Чи маєте поради для людей, які хочуть займатися волонтерством?
– Не варто займатися волонтерством, якщо не відчуваєте цього серцем. Якщо все ж таки вирішили почати, запасіться заспокійливими засобами. Найважливіше — слухати своє серце і не братися одразу за великі збори. Почніть з малого, вірте, що все вийде, і не засмучуйтесь, якщо збір триватиме довше, ніж очікувалося.
Потрібно бути готовими до того, що після закриття збору і передачі допомоги може прийти новина про втрати тих, на кого був збір… Не завжди вдається стримати емоції, іноді я виходжу до людей зі сльозами на очах, і це нормально.
Люди мають бачити реальну картину, а не прикрашену. Важливо не створювати ілюзії, що в нас усе добре, бо це далеко не так.
Розмовляла Софія Кучерук
Фото з архіву Мар’яни Ілюк
ФОТО ТИЖНЯ
