Верховна Рада ратифікувала Стамбульську конвенцію: що це означає для України і її прагнення в ЄС

Верховна Рада 20 червня підтримала ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, більш відомої як Стамбульська конвенція.

Про це повідомляє Європейська правда.

“За” проголосували 259 народних депутатів, проти – 4, утрималися – 25.

Від фракції “Слуги народу” надійшло 193 голоси, від “Європейської солідарності” – 9, від “Голосу” – 10, від “Платформи за життя і мир”, “Довіри” й “Відновлення України” всі депутати, які проголосували, дали голоси “за”, від “За майбутнє” – 2 голоси. Від “Батьківщини” утрималися всі 13 нардепів, які голосували.

Ратифікація Стамбульської конвенції вважається гарним сигналом напередодні саміту ЄС щодо готовності України впровададжувати необхідні реформи, оскільки для держав-членів ЄС це є своєрідним “маркером цивлізованості”. 

Це рішення, що відкладалося багато років – зокрема через позицію Всеукраїнської ради церков – було особливо важливими для Нідерландів та Швеції, двох країн-скептиків, які зрештою погодилися підтримати статус кандидата для України. 

Текст заяви можна прочитати на сайті ВР, але ключовими видаються такі фрази:

“Україна не розглядає жодне з положень Конвенції як таке, що зобов’язує її до зміни Конституції України та Сімейного кодексу України, інших законів України щодо інститутів шлюбу, сім’ї та усиновлення, а також таке, що втручається в право батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань… Україна заявляє, що застосовуватиме Конвенцію відповідно до цінностей, принципів і норм, визначених Конституцією України”

Гендер розбрату

Стамбульська конвенція – дуже молодий документ. Цього тижня у Страсбурзі святкували 10 років від її підписання першими державами-членами Ради Європи, а набула чинності вона ще пізніше – у серпні-2014. Відтоді її підписали 45 держав, але ратифікували лише 34.

Ще 11 “застрягли” дорогою до ратифікації, причому деякі, як-от Україна, лишаються на роздоріжжі з 2011 року.

Причому сама по собі ідея цієї конвенції ні в кого не викликає заперечень – хто ж виступатиме на підтримку домашнього насильства? Чи хто заперечить, що з цією проблемою необхідно боротися, і до того ж робити це системно? А саме це є суттю документа, що випливає з його назви (Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству).

Втім, проблемою виявилися кілька формулювань, передусім те, що у документі кілька разів вживається слово “гендер” та похідні від нього замість слова “стать”. Конвенція, зокрема, декларує, що вона має на меті боротьбу з “насильством стосовно жінок за гендерною ознакою”. А в одній зі статей вона каже про заборону дискримінації за “ознакою статі та гендеру”, немов підкреслюючи відмінність між цими термінами.

Іронія долі полягає у тому, що насправді для цілей конвенції такий наголос на гендері не є потрібним.

Там взагалі не йдеться про права ЛГБТ (тема важлива, але вона регулюється іншими документами!), немає зобов’язань переносити термінологію конвенцію (зі словом “гендер” у ній) у національне законодавство тощо. За великим рахунком, ті країни, де уряди та парламенти опираються визнанню одностатевих партнерств тощо, могли би замінити усі згадування слів “гендерні ознаки” на “жінок” – і це жодним чином не підважило би суть та зміст документа для їхніх держав. Але змінити конвенцію неможливо.