“Кожен день на фронті наближає нашу перемогу”: Михайло Січка про шлях від керівника “Просвіти” до офіцера у війську (ФОТО)
Ще донедавна Михайло Січка очолював Івано-Франківське обласне об’єднання “Просвіта”, а тепер служить у Збройних силах України. В інтерв’ю “Галці” він розповів, чому змінив просвітницьку роботу на військову форму, як війна змінила його погляди та чому навіть на фронті залишається місце для книжок, культури й пам’яті про дім.
Сьогодні Михайло Січка — лейтенант, командир взводу у 91 окремому протитанковому батальйоні. Він працює з розвідувальними безпілотниками на Покровському напрямку, на межі Дніпропетровської та Донецької областей. Його робота — бути очима тих, хто тримає фронт: бачити рух ворога, знаходити цілі, передавати інформацію.
Але до цього рішення він ішов не один день.
“Комусь же потрібно захищати державу“
Михайло зізнається, що однієї причини, яка привела його до війська, немає. Рішення, яке з боку може здаватися різким поворотом — від керівника громадської організації до офіцера, — насправді складалося з багатьох маленьких думок і відчуттів.
Передусім — відповідальність. Відповідальність перед державою, суспільством і самим собою. Відчуття, що якщо є можливість захищати країну, то хтось має зробити цей крок.
“Тут є особисті моральні причини відповідальності перед державою, відповідальності перед суспільством і відчуття, що я чоловік, все ж таки, хто ж має захищати країну, як не я”, — так він пояснює це тепер.
Була й інша складова — особиста. У “Просвіті” Михайло працював із ветеранськими проєктами, але поступово почав відчувати межу між собою і тими, про кого ці проєкти були.
Він допомагав ветеранам, працював для них, але сам залишався по інший бік досвіду.
“Ми в «Просвіті» реалізовували ветеранські проекти і завжди було відчуття, що ти там не свій, що ти, напевно, чужий”.
Тому військо стало не лише відповіддю на зовнішній виклик, а й спробою перевірити себе — зрозуміти, що означає бути там, де вирішується найважливіше.
Рішення, яке чекало свого часу
Насправді рішення піти до війська Михайло прийняв ще в перший день повномасштабного вторгнення.
Він пішов до військкомату, вистояв чергу. Наступного дня людина, яка відповідала за офіцерів запасу, сказала йому залишатися в цивільному житті. Мовляв, поки що він може бути кориснішим тут. Якщо виникне потреба — з ним зв’яжуться.
І життя справді дало йому роботу. У “Просвіті” почалися великі проєкти за підтримки ООН. Організація допомагала внутрішньо переміщеним людям, і Михайло відчував, що його присутність там потрібна. Роботи було багато, відповідальності — ще більше.
Та війна змінювалася. Поступово підтримка ВПО стала частиною системної державної політики, до неї долучилися великі програми та організації. Волонтерська діяльність тривала, були технологічні проєкти, робота з дронами та РЕБ, але відчуття потрібності вже було не таким гострим.
“Але все одно було відчуття, що я не наскільки потрібен тут. В школі це називають «комплексом відмінника», коли ти завжди хочеш все виконувати якнайкраще. І, напевно, в той час в мене було якесь відчуття, що я щось недоробляю, що роблю замало”.
Рішення визрівало кілька місяців. Найважче було сказати про це тим, хто залишався вдома: сімʼї, родині, колегам у “Просвіті”, усім, з ким було пов’язане його цивільне життя.
“І потім в один момент зібрав речі і поїхав в військову частину. Там ще місяць сидів, чекав, чесно кажучи, було бажання зібратися і поїхати назад, бо довго оформляли документи”.
Але не повернувся. Так почалося життя “до” і “після”.
Очі на Покровському напрямку
В армію Михайло прийшов не без підготовки. Він уже мав певне уявлення про те, як працюють безпілотники, тому вибір напрямку був для нього очевидним.
Вакантна офіцерська посада знайшлася у розвідці.
“Так, я перейшов до розвідувальних БпЛА і досі працюю з ними. Ми намагаємося бути очима наших збройних сил, бачити переміщення ворогів і наводити на цілі”.
Авторитет, який не дають разом із погонами
На початку командувати людьми було непросто. Частина його підлеглих мала значно більший бойовий досвід. Дехто прийшов у військо добровільно задовго до нього, хтось уже пройшов через важкі бойові ситуації.
І тут перед Михайлом постало просте питання: що він може дати людям, які бачили війну більше за нього?
“Командир взводу – це одна з найнижчих офіцерських посад, тому я теж брав участь в бойовій роботі. Я постійно залучений до бойової роботи”.
Згодом це питання для нього відійшло на другий план. Він сам постійно був залучений до бойової роботи: пережив прильоти артилерії, КАБи й касетні боєприпаси, не раз доводилося ховатися від ворожих FPV. Війна поступово давала йому той досвід, якого на початку служби ще бракувало. І, мабуть, саме тоді він зрозумів: командувати людьми — це не про те, хто з них більше бачив війни. Це про відповідальність за своїх людей і готовність бути поруч із ними в найскладніший момент.
Для офіцера, який колись тільки ставив собі питання, чи має він право командувати досвідченішими за себе людьми, це було більше, ніж формальність.
Війна змінює масштаб речей
Війна, каже Михайло, не може не змінити людину. Навіть якщо вона переконує себе, що залишиться такою самою. Змінюється саме відчуття відповідальності. У цивільному житті вона могла стосуватися роботи, майна, певних рішень. На війні ціна помилки зовсім інша.
“Тут відповідальність за життя побратимів, за своє життя. І, якщо про більшу ціль, розумієш, що якщо не будеш справлятися, то просяде весь фронт. А якщо просяде в одному місці — далі просяде в іншому. Тому відчуття відповідальності дуже сильно зростає”.
А разом із відповідальністю приходить побратимство. Відчуття, що поруч люди, від яких буквально може залежати твоє життя. І тому довіра до них перестає бути абстрактним поняттям.
Змінюється й ставлення до матеріального. Гроші, автомобілі, речі — усе це втрачає колишню вагу. Матеріальне стає лише інструментом для збереження головного — життя.
“Дім має бути з традиціями“
Цікаво, що досвід “Просвіти” не залишився десь за воротами військової частини. Навпаки — він приїхав сюди разом із Михайлом.
Знання про людей, навички комунікації, досвід роботи з різними соціальними групами допомагають йому й у війську. Адже армія — це не лише бої, стрілянина та вибухи. Це щоденне життя, організація, логістика, технічне забезпечення, навчання і люди — зі своїми характерами, історіями, звичками та слабкостями.
Михайло багато читає. Тому одного дня вирішив, що книжки потрібні й там, де він зараз служить. Він домовився з ініціативами, які передають літературу військовим, і на командно-спостережному пункті організував невелику бібліотеку.
Книжки не залежалися. Їх розібрали. Виявилося, що серед військових чимало тих, хто читає.
Для Михайла це не просто спосіб провести вільний час. Культура в його розумінні — частина того, за що стоїть український військовий.
Не лише за територію. Не лише за державний кордон. За мову, культуру, традицію. За право називати свій дім своїм.
“Дім має бути з традиціями, має бути з культурою, з оберегами”, — говорить він.
Ідентичність, яка стала зброєю
На його очах змінюється й саме ставлення українців до власної ідентичності.
“Ми бачимо, наскільки змінилася індустрія музики, літератури, наскільки це все отримало величезний поштовх”.
Українські назви з’являються на військових пристроях, дронах, елементах спорядження. На формі — нашивки, прапори, символи. Синьо-жовті та червоно-чорні кольори, згадки про князівську добу, козаків, українську історію.
На війні історія перестає бути лише сторінками підручника. Вона стає частиною того, ким людина є тут і зараз.
Михайло помічає це і в побуті. Військові купують футболки з українською символікою, носять речі, які говорять про їхню приналежність. Наче кожна така деталь допомагає відповісти на просте питання: за що саме ми стоїмо?
Коли тил втомлюється
Коли мова заходить про підтримку війська у його словах більше втоми, ніж докору.
Він бачить, як змінилося суспільство за роки великої війни. На початку здавалося, що весь тил живе одним ритмом із фронтом. Люди приносили допомогу, віддавали останнє, волонтерили.
Тепер такого відчуття вже немає. І військові це відчувають. Є втома, образа, відчуття, що фронт дедалі більше залишається сам на себе.
“Дуже часто здається, що ми покинуті самі на себе, бо збори стоять”.
Михайло говорить і про гроші. Сума, яка з цивільного боку може здаватися великою, на фронті швидко зникає. Заправити автомобіль — десятки тисяч гривень. Потім потрібні деталі, ремонт, дорога, пальне.
Війна має властивість перетворювати великі суми на маленькі рахунки, які приходять один за одним.
Тому сьогодні, на його думку, підтримка потрібна не лише у вигляді аптечок, бронежилетів чи продуктів.
Є потреба в ремонті автомобілів, у пальному, фахівцях робітничих професій, людях, які можуть швидко полагодити машину, що щодня їздить дорогами фронту.
Іноді найкраща допомога — не та, яку придумали за військового, а та, про яку його просто запитали.
Після війни — знову до “Просвіти“
“Напевно, мрія кожного — щоб війна, чим швидше закінчилася. Теж іноді, не знаю, чим все закінчиться: перемогою та миром, чи це буде просто перемирʼя, і треба буде готуватися до наступного етапу”.
А потім доведеться повертатися. Не лише додому — у суспільство.
Михайло переконаний: це буде непросто. Після років війни повернуться люди з іншим досвідом, іншими уявленнями про справедливість, відповідальність і забезпеченість. І суспільство має бути готовим їх прийняти.
Між тими, хто воював, теж можуть виникати суперечки: хто був на штурмах, хто працював із безпілотниками, хто служив у штабі, хто провів на фронті п’ять років, а хто — один.
“Держава має думати, як забезпечити майбутнє військових. Насправді буде не так просто повернутися у суспільство. Ми всі стикнемося з великими викликами”.
А якщо відкинути всі складні прогнози, то особисто для себе Михайло бачить дорогу назад до “Просвіти”.
Він хотів би знову працювати з культурою, освітою, ветеранською політикою.
“Я, насправді, дуже любив цю роботу, вона надихає. Це те, що спонукало мене піти в армію, бути корисним українському суспільству”.
Один день ближче до дому
Коли запитуєш Михайла, що допомагає не втрачати віру, відповідь виявляється напрочуд простою — сімʼя та друзі, які чекають і не забувають про нього.
Іноді достатньо звичайного “Привіт. Як справи? Чи в тебе все добре?”. Бо сам факт, що хтось згадав, що хтось пам’ятає, що десь далеко є люди, які думають про тебе, — уже підтримує.
Сили дає і робота — успішна бойова місія, повернення всіх побратимів живими, професійне зростання людей поруч, розуміння, що підрозділ робить свою справу і приносить користь армії.
“А також надихає розуміння, що з кожним днем закінчення війни на один день ближче. Що залишилося одним днем ближче до повернення додому”.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
