Місце, де оживає казка: хто і як створює магію у Франківському театрі ляльок (ФОТО)
Коли зал затихає і світло плавно переходить у бік сцени, глядач тихо зосереджується, бо починається дійство.
Маленький Їжачок — герой, який за кілька хвилин змусить дітей сміятися, співпереживати й повірити в казку. Та перш ніж ожити перед глядачами, він проходить довгий шлях — від ескізу художника до вправних рук актора.
“Галка” зазирнула за лаштунки Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки, щоб побачити, як народжується магія, яка стає одним із найтепліших спогадів дитинства.
Місце, де оживають ляльки
За кілька метрів від сцени панує зовсім інший світ. Тут пахне деревом, фарбою, тканиною і клеєм. На полицях застигли десятки персонажів — одні вже зіграли сотні вистав, інші терпляче чекають свого виходу. У майстернях ще мовчазні ляльки поступово отримують обличчя, а за ширмою актори знову й знову відпрацьовують рухи, поки дерев’яні руки не почнуть жити власним життям.
Саме тут, за кулісами Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки, казка народжується задовго до того, як її побачить глядач.
Театр з’явився 6 березня 1945 року — у місті, яке ще оговтувалося після Другої світової війни. Тоді він носив ім’я Павлика Морозова, а вже в роки незалежності отримав ім’я української письменниці Марійки Підгірянки. Майже вісім десятиліть потому його місія залишається незмінною — через мистецтво виховувати дітей, вчити їх співпереживати, дружити, розрізняти добро і зло.
Втім, театр ляльок — це не лише про дітей.
“Театр ляльок — це не означає дитячий театр. Це театр, у якому обов’язково має бути лялька, маска чи інший елемент лялькового мистецтва. У нас були й є вистави для дорослого глядача, і ми продовжуємо їх створювати”, — розповідає заступниця директора театру Тетяна Стефінів.
Про театр вона говорить не як про установу, а як про живий організм.
“Театр — це механізм. Тут не можна сказати, що хтось важливіший. Якщо не буде прибиральниці — люди не захочуть прийти, бо буде брудно. Якщо не буде актора — не буде вистави. Якщо не буде бухгалтерії — театр теж не працюватиме. Ми всі — один механізм”.
Тут у кожного є своє місце, але головною на сцені завжди залишається лялька.
“Не сам актор виходить показати себе. Тут треба оживити ляльку. Дати їй життя так, щоб саме вона повела за собою виставу. Це значно складніше”, — каже Тетяна.
У цих словах — вся специфіка професії лялькаря. У драматичному театрі глядач насамперед дивиться в очі акторові. У театрі ляльок актор має зробити так, щоб про нього взагалі забули. Щоб дитина плакала через дерев’яного Їжачка, сміялася з Вовка або співчувала Козеняті, навіть не замислюючись, хто стоїть за ширмою. Саме тому знайти хороших лялькарів непросто.
В Україні професійних акторів цього фаху готують лише кілька навчальних закладів — у Києві, Харкові, Дніпрі та періодично у Львові. Але й там випускників небагато, а більшість із них залишаються працювати у великих містах. До Франківська приїздять одиниці.
Попри це, театру вдалося зібрати команду, якою тут щиро пишаються. Серед акторів є випускники Київського університету імені Івана Карпенка-Карого, Харківської школи лялькарства. Решта прийшли після навчання в Карпатському інституті мистецтв і вже тут освоювали нову для себе професію. Але не всі витримують.
“Деякі люди приходять із драматичного театру й розуміють, що це не їхнє. Тут головна не людина, а лялька. Не кожен готовий залишатися в її тіні”.
Сьогодні в театрі працюють тринадцять акторів. Ще двоє служать у лавах Збройних сил України. Колись трупа налічувала майже два десятки артистів, однак навіть тепер кілька людей здатні створити на сцені цілий казковий світ.
Щоб зрозуміти, наскільки різноманітним є світ театру ляльок, достатньо зазирнути до його реквізиту, де є різноманітні ляльки: тростинні, маріонетки, рукавичкові, вивідні, мапети, тіньовий театр, ростові конструкції. Кожен тип має власний характер і власну техніку керування. Одні майже невагомі. Інші важать стільки, що виставу можна вважати справжнім фізичним тренуванням.
Однією з найскладніших у театрі називають ростову ляльку Вовка з вистави “Вовк і семеро козенят”. Вона майже людського зросту, рухає ротом і очима, а для самої постановки виготовили одразу двох персонажів: перший — звичайний сірий вовк, другий — уже після того, як за сюжетом він переодягається у маму Козу, обсипавшись борошном. Попри класичний сюжет, режисерка осмислила його по-новому. Вистава розповідає дітям про довіру, безпеку і те, чому не варто відчиняти двері незнайомцям.
“Початкова школа від неї просто у захваті”, — усміхається Тетяна.
Втім, театр уважно стежить і за тим, чим живуть сучасні діти. Саме тому в репертуарі поруч із українською класикою з’явився “Їжачок-ніндзя”, натхненний популярною японською культурою.
“Ми дивимося, що цікаво дітям зараз, що вони вивчають у школі, які теми хвилюють суспільство. Людей сьогодні дуже важко здивувати. Тому постійно шукаємо нові форми”, — каже вона.
Нові форми — це не лише сучасні сюжети. Вже незабаром театр представить постановку для дорослих, де звучатимуть карпатські говірки, коломийки, народний гумор, а на сцені оживатимуть різноманітні ляльки.
За ширмою декілька акторів можуть оживити понад десяток персонажів. За лічені секунди вони змінюють голоси, беруть до рук нову ляльку, перевдягаються й повертаються до вистави. Глядач цього не помічає. Для дітей герої просто існують. Але за кожним із них — години фізичної роботи.
Тростинні ляльки потрібно довго тримати високо над головою. Інші важать кілька кілограмів, мають складні механізми, рухомі очі, рот чи лапи. Під час сорока п’ятихвилинної вистави актор майже не має перепочинку, а іноді ще й виконує одразу кілька ролей.
Саме тому за легкістю, яку бачить дитина в залі, ховається праця, що потребує не лише акторської майстерності, а й витривалості.
І все ж найважливіше для лялькаря — не сила рук. Найважливіше — змусити шматок дерева, тканини й пап’є-маше одного дня зробити те, що здається неможливим: ожити.
Від ескізу до першої репетиції
Але перш ніж лялька вперше заговорить зі сцени, вона проживає власне маленьке життя.
У театрі кажуть: вистава починається не з першої репетиції і навіть не з написаної п’єси. Спершу народжується задум.
Якщо театр вирішує створити нову постановку, насамперед шукають режисера. Один із режисерів Ігор Прокопʼяк служить нині у війську. Разом із художником вони читають п’єсу, сперечаються, вигадують характери героїв, кольори декорацій, форму майбутніх ляльок.
Іноді лише на цей етап іде два місяці.
Потім відбувається художня рада. Саме вона вирішує, чи побачить задум сцену. Лише після затвердження починається те, що у театрі називають народженням вистави.
Поки актори ще навіть не вчили текст, у майстернях уже кипить робота.
Спочатку майбутню ляльку виліплюють із пластиліну. Потім із неї виготовляють гіпсову форму. Далі — пап’є-маше, шліфування, механізми, каркас, пошиття костюма, фарбування, волосся, найдрібніші деталі обличчя.
“Навіть найпростіша лялька створюється щонайменше два тижні. Насправді простих ляльок не існує. Кожна має свій механізм, свою форму, свій характер”, — пояснює Тетяна.
Один із тих, хто відповідає за процес створення маленького світу, у якому існують герої, виготовляють декорації, ляльок, костюми та реквізит — головний художник театру Дмитро Редька.
До професії він прийшов несподівано. Вступаючи до Київського національного університету імені Карпенка-Карого, Дмитро планував стати актором. Проте під час Дня відкритих дверей випадково потрапив на презентацію кафедри мистецтва театру ляльок.
“Я взагалі не знав, що таке театр ляльок. До того майже не бував у театрі. Але побачив слово «сценографія», а там — живопис, скульптура, шиття, макети. Зрозумів, що це можливість поєднати все, чим я займався раніше. А коли побачив, як ляльки оживають у руках акторів, подумав: це ж справжня магія”, — пригадує він.
Спочатку Дмитро навчався на актора театру ляльок, але паралельно опановував сценографію разом із художниками. Згодом остаточно обрав шлях художника. Дипломну роботу ставив уже в Івано-Франківському театрі, після чого йому запропонували залишитися працювати. Сьогодні він уже чотири роки працює тут та очолює художній напрямок.
За словами Дмитра, головне завдання художника — створити окремий світ для кожної вистави.
“Кожна вистава — це окремий всесвіт. Я маю придумати образи героїв і простір, у якому вони існуватимуть. Це не просто декорації — це середовище, яке допомагає історії ожити”, — пояснює він.
Робота художника не обмежується ескізами. Після затвердження концепції він готує креслення, макети, визначає матеріали та розміри всіх елементів. Далі до роботи долучаються різні майстерні: художня, бутафорська, кравецька, столярна. Разом із завідувачем постановчої частини вони координують виробництво кожної деталі майбутньої вистави.
Макети декорацій створюють у спеціальному масштабі, щоб майстри могли точно відтворити їх у натуральну величину.
Сам процес підготовки однієї вистави у нього займає приблизно чотири місяці, хоча терміни часто змінюються через нові режисерські ідеї, які виникають уже під час репетицій.
“Ми працюємо з дев’ятої ранку і часто залишаємося до вечора. У творчому процесі завжди щось змінюється. Режисер може побачити нове рішення вже на сцені, і тоді потрібно швидко його реалізувати”, — розповідає художник.
Найбільше задоволення, каже Дмитро, приносить момент, коли задум нарешті оживає перед глядачами.
“Якщо все зроблено якісно і люди отримують ті емоції, які ми закладали, це надихає створювати ще більше. Саме заради цього і працюєш”.
Не менш важливу роль у театрі відіграє художниця-постановниця Бай Любава, яка працює тут із кінця 2019 року.
До театру вона також потрапила випадково. Закінчивши навчання у Львові за спеціальністю ілюстраторки, шукала творчу роботу в Івано-Франківську. Подруга повідомила про вакансію художника-бутафора у театрі ляльок, і Любава вирішила спробувати.
“Я прийшла на конкурс, показала свої роботи і залишилася”, — усміхається вона.
Сьогодні художниця займається створенням сценографії вистав — від перших ескізів до повністю готових декорацій і ляльок.
“Ми не лише придумуємо ідеї, а й самі їх втілюємо. Якщо я художниця конкретної вистави, то проходжу весь шлях — від концепції до готової роботи”.
Усі театральні ляльки виготовляють безпосередньо у майстернях театру. Любава показує одну зі своїх робіт — чорта із вистави «Стежечка до Святого Миколая». Спершу вона виліпила голову з пластиліну, потім створила форму з пап’є-маше, обробила її, розписала, додала волосся та одяг. Усередині ляльки встановлений спеціальний механізм — гапіт, який дозволяє актору керувати ляльокою.
На створення однієї такої ляльки може піти близько двох тижнів, а інколи й більше.
Любава ділиться, що для неї найбільш хвилюючий момент настає тоді, коли готову ляльку вперше беруть до рук актори.
“Ти живеш із цією лялькою день і ніч, а потім віддаєш її акторові. І він вдихає у неї життя. Це завжди захоплює. Раптом бачиш, що вона може значно більше, ніж ти уявляв. Це справжня магія театру”, — говорить художниця.
Чотири актори, десятки персонажів і жива магія: рецензія на виставу “Їжачок-ніндзя”
Вистава захоплює з перших хвилин. На сцені органічно поєднуються бойові трюки з палицями, пластика акторів, музика, світло та ляльки, які ніби справді оживають. Кожен рух вивірений до дрібниць, а синхронність чотирьох акторів вражає настільки, що погляд мимоволі весь час залишається прикутим до сцени.
Особливу атмосферу створюють декорації, музичний супровід, світлові ефекти, дим і мильні бульбашки. Разом вони формують справжній казковий простір, у який глядач занурюється майже миттєво.
Першою на сцені з’являється Миша, а згодом — головний герой, Їжачок. Уже за кілька хвилин забуваєш, що перед тобою лише ляльки. Завдяки майстерності акторів вони починають жити власним життям: рухаються, розмовляють дзвінкими голосами, переживають, хвилюються й радіють. Озвучення настільки природне, що дуже швидко починаєш вірити, що говорять не актори, а самі персонажі.
Водночас неможливо не помітити й тих, хто стоїть поруч із ляльками. Актори проживають кожну емоцію разом зі своїми героями, при цьому не перетягуючи увагу на себе. У театрі ляльок головним героєм залишається саме лялька, а людина лише допомагає їй ожити.
Окремого захоплення заслуговують режисерські рішення Катерини Лук’яненко. Звичайна блискуча синя напівпрозора тканина на очах у глядача перетворюється на живий струмок. Стихію повітря передають за допомогою віял і майже прозорої тканини, яка пластично хвилюється у руках акторів, створюючи ілюзію справжнього вітру. А вогонь народжується з червоних хустинок, рух яких підсилює світло, і здається, ніби полум’я справді спалахує просто на сцені — це все завдяки майстерності художниці Бай Любави.
Не менш видовищними є сцени бою. Володіння палицями, точність кожного руху й абсолютний синхрон акторів роблять ці епізоди настільки динамічними, що від них важко відірвати погляд. Кожен удар, кожен поворот і кожен стрибок точно збігаються з музичним ритмом, через що вся сцена нагадує добре поставлений танець.
Приємно дивує й використання театру тіней, який додає постановці ще більшої глибини.
Одним із найефектніших моментів стає миттєве переміщення Зайця з однієї куліси до іншої. Лялька ніби магічним чином зникає в одному місці й уже за мить з’являється в іншому. Як саме акторам вдається створити цей ефект, нехай залишиться маленькою театральною таємницею. Побачити це диво краще на власні очі.
Особливо запам’ятовується і звукове оформлення. Коли Їжачок кличе друзів, його голос відлунює по всій залі, а ехо створює відчуття справжнього лісового простору й ще більше занурює глядача в атмосферу казки.
Найбільше ж вражає те, наскільки живими стають ляльки. Вони ніби дихають, хвилюються, тремтять від страху чи радості. За цим стоїть колосальна робота акторів, які передають кожен порух, кожен подих і кожну емоцію своїм персонажам.
Фінал вистави поєднує видовищний бій на палицях із щирою мораллю про те, як важливо залишатися добрим, вірити у власні сили й не намагатися бути схожим на когось іншого.
Найдивовижніше те, що весь цей казковий світ створюють лише четверо акторів — Микола Мацьків, Діана Янчевська, Олена Семенькова та Марина Панас. У другому складі це також: Олексій Бакін, Олександр Сизонов та Іванна Попович. Саме вони протягом вистави встигають перевтілитися у різноманітних персонажів, керувати ляльками, змінювати декорації, виконувати складні трюки й водночас не втрачати жодної емоції.
Мистецтво оживляти неживе
Актор Микола Мацьків працює тут із 2013 року. До театру потрапив ще студентом Інституту мистецтв, де навчався на актора драматичного театру.
“Нас запросили сюди на виставу, ми прийшли з одногрупником, і залишилися працювати”, — пригадує він.
За словами актора, сьогодні межа між драматичним театром і театром ляльок майже стерлася.
“Колись на сцені була лише лялька, і всі емоції треба було передати тільки через неї. Тепер у виставах одночасно працюють і актори, і ляльки, тому різниця між цими професіями стає все меншою”.
До кожної постановки актори готуються по-різному. Для вистави “Їжачок-ніндзя” вони навіть проходили спеціальні тренування зі східних єдиноборств.
“Ми півтора місяця займалися з професійним тренером, вчилися володіти мечем, нунчаками, робили кувирки, багато працювали над фізичною підготовкою”.
Репетиції тривали майже три тижні і проходили щодня. Одна репетиція могла тривати до восьми годин.
У самій виставі Микола виконує одразу чотири ролі — батька Їжачка, батька Мишеняти, Зайця та Лиса. Водночас актори постійно допомагають одне одному керувати ляльками, переставляють декорації та швидко перевтілюються у нових персонажів.
Щоб зробити рухи ляльки природними, актори постійно спостерігають за людьми й тваринами.
“Нас ще в інституті вчили бути дуже спостережливими. Міміка, жести, хода людей чи поведінка тварин — усе це відкладається десь у пам’яті, а потім використовується у роботі над персонажем”.
Для наймолодшої акторки у цій виставі Діани Янчевської робота в Івано-Франківську стала першою після завершення навчання в університеті Карпенка-Карого.
Попри те, що в театрі Діана працює менше року, у її репертуарі вже близько дев’яти вистав.
Під час роботи над “Їжачком-ніндзя” актори переглядали японські фільми, мультфільми та стрічки про ніндзя, щоб краще відчути атмосферу майбутньої постановки.
“Моєю основою образу був Майстер Шіфу з «Панди Кунг-Фу». У театрі ляльок ми часто шукаємо так зване зерно образу — персонажа чи тварину, від якої можна взяти характер”.
Акторка розповідає, що після показу вистави вона відчуває величезне полегшення.
“До початку дуже хвилюєшся, під час вистави максимально концентруєшся, а коли бачиш, що глядачам сподобалося, розумієш: усе було недарма”.
Понад десять років у театрі працює акторка Олена Семенькова. Вона називає “Їжачка-ніндзя” однією з найскладніших вистав за всю кар’єру.
“Тут майже немає жодної секунди перепочинку. Якщо не працюєш із лялькою, то переносиш декорації або вже граєш іншого персонажа”.
Особливо складно було через те, що акторка не має дублерки й грає у двох складах вистави.
Для підготовки до вистави вона також займалася східними єдиноборствами та хореографією.
“Я завжди вважала себе не дуже пластичною. Було страшно, що не впораюся. Але тепер це один із найкращих досвідів у моєму житті”.
Головну роль Їжачка виконує Марина Панас. До театру ляльок вона прийшла після роботи у драматичному театрі, і, зізнається, перехід виявився непростим.
“У мені досі борються дві акторки. Драматична хоче грати сама, а в театрі ляльок головною має бути лялька. Треба постійно пам’ятати, що саме вона повинна жити на сцені більше, ніж ти”.
Марина розповідає, що свідомо не хотіла копіювати жодного персонажа у підготовці до вистави.
“Я не хотіла, щоб мій Їжачок був чиїмось прототипом. Він проходить власний шлях: від невпевненого в собі хлопчика до героя, який розуміє, що не потрібно наслідувати інших, щоб стати сильним. Потрібно залишатися собою”.
Для акторки театр ляльок — це значно більше, ніж дитячі вистави.
“Хотілося б, щоб люди перестали думати, ніби театр ляльок існує лише для дітей. Це величезне мистецтво, яке може бути цікавим і дорослим”.
Історія, яку зберігають ляльки
Та історія театру — це не лише вистави.
У невеликій кімнаті час ніби сповільнюється. На стінах розміщені — десятки ляльок, які вже давно не виходять на сцену. Одні зберегли усмішки, інші — трохи втратили фарбу, але всі вони досі мовчки розповідають історію театру. Серед них — лялька, створена ще у 1946 році.
Поруч — метелик 1947-го.
Сам музей з’явився після відкриття нового приміщення театру у 2005 році, однак у театрі мріють перетворити його на сучасний інтерактивний простір.
Тетяна уже не один рік пише грантові заявки. Вона хоче, щоб тут з’явилися мультимедійні екрани, архівні відео, історія театру, а головне — щоб діти могли побачити весь шлях народження ляльки: від першого шматка пластиліну до прем’єри.
“Я хочу, щоб це був простір мистецтва. Простір, який заохочує дітей любити театр”.
Бо найбільший виклик сьогодні, каже вона, — не створити нову виставу. Найважче — навчити дітей любити мистецтво.
“Ми втрачаємо момент виховання. Дуже багато батьків не розуміють, що дає театр. А кожна вистава виховує. Вона вчить дитину, як поводитися, як співпереживати, як виходити зі складних ситуацій”.
Мистецтво, яке допомагає пережити війну
24 лютого 2022 року театр, як і вся країна, завмер. Перший день після початку повномасштабного вторгнення працівники майже не розуміли, що робити далі. А вже за кілька днів Тетяна почала телефонувати колегам. Вона знала, що до Івано-Франківська щодня прибувають сотні дітей, які втекли від війни. І знала ще дещо — казка потрібна навіть тоді, коли навколо вибухають ракети.
8 березня театр отримав дозвіл виїхати з першою виставою до місць, де жили ВПО. Перші покази були непростими. Гучний звук лякав дітей. Разом із ними під лавки ховалися домашні тварини, яких люди вивезли із собою. Однак, були й позитивні моменти — після одного з показів до акторів підійшов літній чоловік. Його слова Тетяна памʼятає досі:
“Ви дали нам можливість сорок хвилин не думати про те, що сталося. Я забув, що почалася війна”.
Згодом театр відкрив стаціонарну сцену. Спочатку — лише для п’ятдесяти глядачів, адже не мав укриття. Сьогодні воно вже є й може прийняти понад сотню людей.
Та війна змінила не лише правила безпеки. Вона змінила й сам театр. Після початку вторгнення тут почали працювати з психологами, проводити лялькотерапію для дітей, які пережили окупацію або евакуацію. Через ляльку дітям було легше говорити про страх. Іноді вони не могли розповісти про пережите дорослим. Натомість це робив маленький казковий герой у їхніх руках.
Так з’явилася й театрально-лялькова студія, де сьогодні навчаються діти. Тут вони не лише вчаться акторської майстерності — вони вчаться керувати лялькою, слухати, відчувати партнера, не боятися сцени і поступово відкриватися світові.
Під час війни театр почав експериментувати і з новими форматами. Одним із них став проєкт “Шосте чуття”. Глядачі надягають маски на очі й проживають виставу через запахи, звуки, дотики та смаки. Першою стала вистава “Хто росте в саду“.
Згодом психологи запропонували показувати її військовим, які проходять реабілітацію. Після кожного показу відбувається довга розмова. Хтось ділиться враженнями, хтось говорить, що певний момент став тригером. Тетяна зазначає, що такі відгуки допомагають переосмислити і зробити виставу безпечнішою для наступних глядачів.
Восени театр презентує ще одну сенсорну постановку — “Зачарована Десна” за однойменним твором Олександра Довженка. Її зможуть одночасно побачити — а точніше, відчути — лише дванадцять людей.
Після того, як опускається завіса
Попри десятки прем’єр, повні зали та любов глядачів, театр живе у звичних реаліях — бракує фінансування, через що не вистачає акторів, складно знайти художників зі світла, звуку.
Тому кожна прем’єра — це не лише творчість, а й постійний пошук можливостей. Однак вона закінчується так само непомітно, як і починалася. Завіса повільно закривається.
За ширмою актори відкладають ляльок. Ті, що ще кілька секунд тому сміялися, плакали, співали й сперечалися, знову стають деревом, тканиною та пап’є-маше. До наступної вистави. До наступної дитини, яка бодай на годину повірить, що вони живі.
І, можливо, саме в цьому полягає головне диво театру ляльок — він дарує дитині історію, а разом із нею спогад, який нерідко залишається на все життя.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
