Актор Івано-Франківського драмтеатру Юрій Вихованець — один із тих митців, які поєднують класичну сцену з активною діяльністю на ТВ. За останній рік він працював над кількома театральними та телевізійними проєктами, зокрема роллю в оновленій постановці “Наталка Полтавка”, зйомками у серіалі та створенням авторського дуету “Солідні люди”.
У розмові з “Галкою” актор ділиться тим, як поєднує роботу в театрі та кіно, як з’являються ідеї для його відео, чому гумор вважає частиною щоденного діалогу з глядачем, а також розповідає про особисте — родину, творчі виклики та підтримку.
– Почнемо з першого питання, яке накипіло в усіх за цей тиждень. Нещодавно ти разом зі своїм кумом — хто не знає, Віктор Абремюк — це кум Юрія Вихованця, також актор драматичного театру — створили дует «Солідні люди». Правильно?
– Є таке, так.
– І нещодавно ви презентували нову пісню «Колєґа». Розкажи, як виникла ця ідея?
– Та як зародилась? Спонтанно, як зазвичай бувають усі геніальні ідеї. Не було якогось масштабного збору чи якихось мислень. Я дуже часто згадую всякі штуки з дитинства, з застіль, з якихось подій. Люблю їх собі зберігати. Навіть, якщо маю якийсь ґудзик із тієї події — тримаю його, бо знаю, що це було тоді й тоді.
Я подзвонив до Віктора й кажу: «Вікторе, є ідея створити таку штуку — солідну. Щоб нагадувати людям той, як зараз кажуть, вайб». Якщо жити тільки теперішнім, то тож можна (ред. з глузду зʼїхати). Залишається згадувати і надіятися.
– Я бачила твої сторіс, що ви готуєте нову пісню. На що нам чекати?
– Тільки два дні тому записали — знову про ностальгію. Про те, що не треба забувати: поруч є друзі, кращий колєґа, кум, подруга, коліжанка. І навіть коли немає часу — все одно візьми, набери. І все буде добре. А далі буде ще більше.
– А «Солідні люди» планують концерти?
– Та будуть слухати — будуть і концерти. Ми собі заплануємо концерт, прийдемо, самі заспіваємо і підемо.
– Якщо дивитися, то люди дуже поширювали останню пісню.
– Так, це дуже приємно. Не скажу, що неочікувано. Очікувалося, хотілося більше. Але така увага, і те, що зацінили — це дуже круто. Значить, людям цього треба. А це важливо — робити те, що людям справді потрібно. Особливо зараз.
– Паралельно ти ведеш свій блог. І доволі активно. Ти щодня викладаєш сторіси — їдеш на роботу, щось розповідаєш. Це такий лайфстайл-блог, ділишся моментами з сімейного життя. І він злетів з моменту, коли з’явилася рубрика «Мама».
– Так.
– І коли дивишся ці відео, розумієш — це таке своєрідне висміювання стосунків між мамою і сином. Правильно?
– Ну, давай трохи проясню. Я не думаю, що це висміювання. Це більше іронія. Там є глибша штука. Я не робив це з якимось спеціальним сенсом чи метою “копнути”.
Але вийшло так, що багато людей побачили в цьому щось своє. І почали інтерпретувати: «От бачите це, то треба пропрацювати свої травми». А я чесно ненавиджу ці терміни — «пропрацюйте», «ретріт», «я не в ресурсі». Для мене це катастрофа.
Для мене найкращий психолог — це мій кум, колєга, дружина. Сісти, поговорити по-людськи — і стає легше. Це моя суб’єктивна думка. І з мамою так вийшло — закинув одне відео, друге. Люди почали ділитися. Бо є такі, що, не дай Боже, скажуть слово «курва» десь в інтернеті — і вже катастрофа. А є такі, що дивляться і кажуть: «Боже, як це прекрасно, що хтось про це говорить! Це ж правда».
– Але в реальному житті твої стосунки з мамою — схожі на ті у відео?
– Взагалі нічого спільного.
– А тоді звідки ідеї?
– З життя. Я дуже багато спостерігаю. І маю такий гріх: ходячи до церкви, більше грішу — бо стою, розглядаю людей. Слідкую. І щось для себе черпаю. Ну, така в мене професія. Що я зроблю?
Просто роблю в кайф. Хоча я дуже лінивий у цьому. Мене важко змусити щось записати. Але коли люди починають питати: «А як там мама?». І я такий: «Господи, а й справді — як там мама?». І тоді повертаюсь до цього. Бо дуже часто не помічають дійсно важливих речей через це, то що я хочу сказати. І це трохи спрягає. Але якщо людям від цього легше — значить, ітимемо цією дорогою. Так що все буде. Не переживайте.
– Тобто, загалом, останній рік для тебе дуже плідний. З одного боку — «Солідні люди», з іншого — блог. А ще — «Наталка Полтавка» в драмтеатрі. А тепер розкажи мені про неї, чи стала ця роль улюбленою?
– Наразі, напевно, так. Вона зараз зайняла велику частину мого життя, ця вистава. І так склалося, що в мене були великі накладки із зйомками в Києві, тож довелось трохи «розірватися».
Це новий досвід — і в плані співу, і музичних номерів, і постановки танців одночасно з вокалом. А я раніше не мав змоги настільки активно брати участь у подібному. Є “Шаріка”, але там не все так активно. А тут просто такий драйв, можна “рвати”. Ще й стиль такий, який мені подобається – рок.
– Тобто це — та роль, яку ти хотів зіграти?
– Не можу сказати, що я прям сидів і хотів. Але коли вона з’явилася — я такий: «О, так, це круто!» І я радий. Дякую за цю можливість. Я пробалдів повністю і намагаюсь, щоб люди робили те саме.
– А як проходила підготовка до ролі?
– Процес був дуже цікавий. Половину репетицій я провів у готелі в Києві, потім вже допрацьовував тут. У Києві вчив тексти на зйомки на наступний день, а після того розкладав перед собою тексти до “Наталки Полтавки” і вчив їх. Щоб приїхавши до Франківська, вже ставили все на ноги разом із балетмейстером Дмитром — і вокальні номери, і сценічний рух. Щоб я ніде не відставав.
Було тяжко, але я прокачав свої скіли — особливо пам’ять. Вона в мене і так фотографічна, а тепер я просто дивлюсь на текст — і одразу можу його говорити. Це такий приємний бонус.
І вокально я відчув себе краще, у плані орієнтації у просторі на сцені. Бо дуже багато людей задіяні — і кожен має своє завдання. І ти маєш виконати своє, не загубитися. Я, напевно, просто кайфую від своєї роботи. У цьому вся справа.
Може, важко пояснити цей стан. Бо коли я дивлюсь відео зі залу, то все виглядає зовсім інакше – це просто “вау”, а зсередини – це все зовсім не так.
– Ти згадував, що паралельно вчив два тексти. Не було такого, що ти приходиш на знімальний майданчик у Києві й починаєш говорити текст із “Полтавки”?
– Ой, та де! Ні, такого не було.
– Тобто все спокійно в цьому плані?
– Абсолютно. Це такі дуже шаблонні речі, які деколи питають люди. Ну типу: «А як ти все запам’ятовуєш?» Та ніяк! Ти просто переключаєшся. Може бути таке, що ти їдеш на зйомку, а та “Наталка Полтавка” не вилазить тобі з голови і ти собі повторюєш текст. Це вже підсвідомо. А потім тебе переключають на інше завдання — і аж легше стає.
– Про зйомки у Києві, якщо не помиляюсь, ти граєш працівника СБУ. Коли ми вже побачимо серіал, і що це за амплуа?
– Так, роль — працівник СБУ. Але я не буду спойлерити. Хай буде трохи загадки. Скажу, що мене буде багато. Майже кожна серія. Серіал планують випустити у жовтні на каналі ICTV2, якщо мене пам’ять не підводить.
І в мене вже стартують зйомки ще одного серіалу, який також вийде восени.
– Як ти готувався до ролі працівника СБУ?
– У наших реаліях українського виробництва на знімальному майданчику не дуже є час на те, щоб готуватись. Ти приходиш на знімальний майданчик і тебе там вчать. А про фізичну підготовку маєш подбати сам, а якщо у тебе її не було до того – “вибачай”. У мене з цим проблем, на щастя, нема.
Деякі нюанси по зброї мені поправили. Але, наприклад, трюки з вибухами я робив сам, бо я можу. Був момент, коли я мав вилітати з дверей після вибуху. Каскадер дивиться на мене: «Точно?» Я кажу: «Точно». І я зробив. Декілька дублів, до речі.
– І тобі ця роль сподобалась?
– Так. Не скажу, що я хотів би постійно це грати, бо сама професія вимагає певної сухості, черствості. Нецікаво грати персонажа, якому відкрити всі двері і можливості майже невичерпні.
– Але загалом, якщо глянути на твої ролі — то видно, що ти більше граєш таких «поганих хлопців», бунтарських, сильних. Це те, чого ти завжди хотів?
– Та я хлоп. Я хочу грати чоловічі ролі. Я так себе відчуваю — і тому хочу це показувати.
– А не пропонували тобі щось м’якше? Наприклад, “хлопчика хорошого”, чи романтичного героя?
– Було. Але одразу було видно, що з того нічого не буде. Хоча я намагався справитися, бо було цікаво. Може, колись прийдеться десь себе зламати в інший бік, але я не зовсім розумію, навіщо. Є актори, яким це властиво. І хай вони це роблять.
Я не люблю грати протагоністів. Позитивні головні персонажі, то не моє. Я ніколи не мріяв зіграти Ромео, наприклад. І, слава Богу, не грав. Я граю Тібальта — і це те, що мені треба.
– Ми вже поговорили про твою карʼєру, але давай трохи й про особисте життя. Всім відомо, що в тебе є дружина — Ірина Вихованець (Фіїнка). Як жити двом зіркам під одним дахом?
– Прекрасно. Ідеально. Я не уявляю життя з іншою людиною, з іншої професії. Маю на увазі — не з творчої. Повне, тотальне взаєморозуміння у всіх планах: від роботи до якогось внутрішнього стану вдома.
– Ти дуже її підтримував, особливо на Євробаченні.
– Та я кожен день її підтримую.
– Це круто. Бо часто буває так, що пари, де обоє — актори чи співаки, починають конкурувати. А у вас — ідилія.
– Як ми кажемо, все йде в одну хату.
– А як ви познайомились?
– В інституті мистецтв на вступних іспитах. Сиділи поруч. Я щось там на гітарі грав. Був колись гурт — «Тостер», панковий. У них була така пісня — «Скінхед Вася на мопеді». Дуже непопулярна, але я її чомусь дуже любив. Почав її набринькувати, а вона починала підспівувати. Я такий: «Що? Ти знаєш цю пісню?!» Ну і якось так…
Але це не була любов з першого погляду. Вона взагалі пів року думала, що я Андрій. Ми просто спілкувалися, потім я зрозумів, що з тою дівчиною щось не те… і почав копати. Довго копав, але докопався.
– Я чула, що у вас була цікава історія освідчення. Поділишся?
– Так, вона є в YouTube, хто хоче — подивіться. Називається «Перстень долі».
Вона завжди казала, що не хоче, щоб це було в піжамі. Хотіла бути красивою у той момент, з багатьма людьми, щоб усі пораділи за неї. Ну, то я намотав це на вус. А як ми актори, то придумав зробити пропозицію у форматі зйомок. “Знімав” тоді це Саша Литвиненко, зараз він на фронті. Я написав сценарій, він надіслав Ірі: мовляв, приїхала пропозиція з Польщі, короткий метр.
Іра прочитала, погодилася. Ми зібрали знімальну групу з одногрупників. Але за годину до зйомки ресторан відмовився, бо я сказав, що буде зброя. Хоч вона була на пістонах. Я їх благав — усе пояснив. Слава Богу, вдалося домовитися. Все відбулося, як годинник.
Єдине — я ледь не спалився. Я ж лишив курити, але у той день так нервував, що купив сигарети. Вона помітила: “Ти ж кинув?”. А я кажу: “Та щось так… нервуюся через зйомки…”.
Я такий сів, а в голові: мені зараз робити пропозицію, але мені ще й грати роль потрібно, а я текст не памʼятаю, а вона все так вивчила. А вона така: «Та зберись уже! Що з тобою?» І я такий: «Та-та, зараз…».
– А тепер невеличка гра. Я кажу початок речення — ти завершуєш. Кожного разу перед виступом я…
– Молюся.
– Найбільше чого я боюся — це…
– Себе.
– Мій улюблений напій — це…
– Негроні.
– Людина, якій я вдячний — це…
– Ірина.
– Я ніколи не забуду, коли…
– Я не знаю чого, але перше, що прийшло в голову – народився.
– Моя перша мрія була…
– Священником стати я хотів.
– Країна, яку я хочу відвідати, називається…
– Перу.
– Коли я хвилююся, то…
– Телепає мене.
– Я б ні за що не…
– Прийшов вчасно на якусь подію. У мене великі проблеми з пунктуальністю. Сьогодні — це просто якесь диво.
– Моя улюблена тварина…
– Пес.
Читайте також: Стартували зйомки серіалу “Служба 112”, де головну роль грає франківський актор Юрій Вихованець
ФОТО ТИЖНЯ
