Артур Старик – військовослужбовець 50 полку імені Семена Височана Національної гвардії України. У свої 26 років він встиг побувати у кількох “гарячих” точках бойових дій – у Серебрянському лісництві та на Торецькому напрямку.
У розмові з «Галкою» захисник ділиться – де знаходить сили, щоб мотивувати не лише себе, а й інших, які моменти служби найбільше «врізалися в памʼять», наскільки для військових важлива підтримка сім’ї.
– Чому зі всіх життєвих шляхів ви обрали саме військову службу?
– З дитинства якось життя саме пов’язувало мене з армією — не прямо, але опосередковано. Я багато часу проводив із двоюрідними братом та сестрою. Чоловік сестри — військовий, служить у Збройних Силах. Через нього я й зацікавився цією темою. Мені подобались війська, техніка — на картинці це все виглядало дуже красиво. Техніка їздить, всі стріляють… Це мене захоплювало.
Хоча спочатку я хотів у поліцію. Мій двоюрідний брат працює поліціянтом у Києві, і я дуже захоплювався саме кримінальною поліцією — хотів туди. Але зрештою обрав армію. Після школи вступив до академії Національної гвардії України, навчався там чотири роки.
Під час навчання ми мали стажування, і я в 2018 році приїхав до Івано-Франківська. Тут познайомився з колективом, побачив, як усе організовано, які тут люди — мені сподобалося. Я відчув, що хочу служити саме тут. І коли у 2019-му ми закінчували академію й мали обирати місце подальшої служби, я обрав Франківськ.
– Розкажіть про свій бойовий шлях.
– Я їздив ще у зону ООС (ред. операція обʼєднаних сил). Саме там познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою ми вже три роки разом виховуємо спільну дитину.
На початку служби я працював у навчальній роті на посаді заступника командира по роботі з особовим складом.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мене перевели на посаду командира роти. Я тоді був ще зовсім молодим – мені було, здається, 22 роки. Приходжу у військкомат — стоять чоловіки такого «поважного» віку. Я виходжу до них, кажу: «Ви мені всі у батьки годитесь, але давайте будемо пробувати служити разом». Почали формувати підрозділ — я зібрав роту. Але згодом сказали, що на тому об’єкті, куди я мав їхати, буде не рота, а взвод. Тож мене перевели на командування взводом. Там пробув десь півтора року, а потім повернувся на роту.
Далі почався мій новий бойовий шлях. Коли формували новий батальйон, мені запропонували посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. Зведеною групою вирушили на схід.
Саме на Серебрянському лісництві розпочався мій активний бойовий досвід. Ми заступали на командно-спостережні пункти, постійно ходили до людей на позиції. Це дуже важливо — присутність когось з керівного складу мотивує бійців. Вони бачать, що командири поряд, що вони не лише «на папері».
Після Серебрянського лісництва ми виїхали з Кремінної, і я на деякий час повернувся додому. Відпочив місяць-півтора — і знову на фронт. Цього разу — Торецький напрямок, район Нью-Йорка. Там провели ротацію. Було набагато складніше, ніж на Серебрянському. Але наші хлопці проявили себе дуже гідно.
– Які моменти з цих виїздів запамʼяталися найдужче?
– На останній ротації, коли були на напрямку Нью-Йорка, стався випадок, який врізався в пам’ять. У нас там був один військовослужбовець, позивний «Змій». Ще до того було видно, що в нього є командирські задатки, але саме там він повністю себе проявив. Це людина, яка буквально була скрізь.
Тоді якраз точилися бої в самому населеному пункті. Будинки вже зруйновані, залишилися тільки завали, всі ховалися по підвалах. Наша сторона з одного боку, росіяни — з іншого. Ми кажемо «Змію»: противник уже підходить. А він спокійно відповідає: «Ну все, я готовий». І виходить прямо на них по вулиці. Ми відправили його тоді разом із військовослужбовцем з «Азову» на зачистку. Дорогою їх обох «затрьохсотило» (ред. поранило) скидом. Але «Змій», уже поранений, дійшов до точки, зробив зачистку і тільки тоді повернувся назад. Як на мене, це був нереальний прояв сили й витримки.
Взагалі, у нас усі молодці. Були моменти, коли лінія фронту стоїть в одному місці, а ворог заходив глибоко в тил. Наші сиділи на позиціях по два-три тижні в надреальних умовах. Всі трималися. Нема такого, щоб когось одного виділити.
З особистого досвіду — був момент, коли противник просунувся в тил, десь за пів кілометра від нашого КСП (ред. командно-спостережний пункт). Я тоді один представляв свій підрозділ від 50-го полку, і були ще троє бійців з «Азову». Ми вчотирьох екіпірувалися, були повністю готові йти в бій. Противник постійно сунув уперед — все ближче і ближче. Готувалися до відбиття штурму, але артилерія встигла спрацювати швидше — по них добре «відпрацювали», і загроза відступила.
– Де ви знаходите сили у важкі моменти, щоб продовжувати йти далі?
– Я знаходжу сили йти далі у самій реальності. Дивишся навколо — людей стає менше, мотивованих ще менше. Багатьох треба буквально змушувати, тягнути, переконувати. І в такі моменти розумієш: якщо не підеш ти, то завтра ворог буде вже біля твого дому, у твоєму місті, біля твоєї сім’ї. Це усвідомлення — сильніше за втому.
Ти не просто маєш йти сам, ти маєш ще й тягнути за собою інших, сказати їм щось, що змусить піднятися, змусить не стояти осторонь. І все це — не через накази, а через внутрішнє… Бо якщо немає внутрішньої мотивації, довго не витримаєш.
– Яка різниця між війною у 2024-му році та у 2025-му?
– У 2024 році лінія фронту завмерла. Вона нікуди не рухалася. Противник намагався пробивати нашу оборону, але частіше тиснули ми. На Серебрянському лісництві мали ресурс, ініціативу, а з їхнього боку — слабше підготовлені сили. Ми їх витісняли.
Коли був на Торецькому напрямку — там ситуація набагато напруженіша. Противник активний, штурми інтенсивні, бій триває фактично щодня.
У 2025 році змінилася сама природа війни. Якщо раніше переважала класична піхота й артилерія, то зараз — це дрони. Дуже багато дронів. FPV, гексокоптери, роботизовані платформи. Дрони тепер не просто розвідка чи удар, а ще й логістика. Бо є позиції, куди неможливо дійти — противник близько, стріляє, снайперить. А людям треба їсти, пити, зв’язок тримати.
Тому зараз гексокоптери доставляють усе — воду, мівіну, сосиски, рації, батарейки, сигарети. Якщо треба щось окреме, бійці виходять на зв’язок по рації — і вже можна передати. Ворог дуже їх боїться, бо вони можуть не просто доставити їжу, а й скинути танкову міну чи вибухівку.
– В основному ви працюєте саме з особовим складом. В чому полягає ваша робота?
– Відповідаю за особовий склад, а отже — за їхній моральний і психологічний стан, за те, щоб вони не ламалися під тиском обставин. Це постійне спілкування, іноді — просто розмова «по душах», іноді — реальна допомога. У когось захворіла мама, в когось проблеми вдома — я маю вчасно помітити це, дізнатися, поговорити, зреагувати. Якщо потрібно — телефоную до командира, прошу дати кілька днів відпустки, вирішити ситуацію.
Це про те, щоб вчасно підтримати і зберегти бійця. Підняти його мотивацію, нагадати, заради чого ми тут. Часто організовуємо культурно-просвітницькі заходи — в театр, у кіно, на розвантаження. Спілкуємося з досвідченими бійцями, які були на передовій з перших днів. Разом проводимо агітаційні зустрічі. Бо у війську важливо не тільки тримати зброю — важливо тримати людей. Це і є моя робота — не давати їм зламатися.
– Як ви готуєте військового до виходу на бойове завдання?
– Фізична підготовка — це, звичайно, база. Заняття, навчання, вправи — все це стабільно і постійно. Але справжня мотивація — це розмова. Просто сісти, поговорити з людиною.
Коли в підрозділі багато людей, вони один одного добре знають. От я, наприклад, сьогодні на позиції, збираю хлопців, і ми просто говоримо. Я розповідаю, яка зараз обстановка, спокійно, без паніки. Запитую, як справи вдома, говорю з ними, як з друзями.
Важливо бути частиною колективу, жити з ними на одному рівні — не має значення, офіцер ти чи ні. Постійно крутишся серед них, спілкуєшся. Головне — не ігнорувати їхні проблеми. Якщо комусь фізично важко, даємо легшу роботу, залишаємо в тилу, щоб не йшов на передову.
Але ключове — це розмова. Це основна робота. Говорити з особовим складом, слухати їх, підтримувати. Саме так тримається мораль і дух у підрозділі.
– Ви спілкуєтеся з родинами захисників. Розкажіть як це проходить?
– Я підтримую тісний зв’язок із родинами військових. Наприклад, був у мене боєць, який поїхав на схід і там загинув. Я й досі підтримую зв’язок з його мамою — спілкуюся, запитую, чи не потрібна їй якась допомога.
Так само бійці на позиціях залишають номери рідних, і коли ті телефонують, я відповідаю, розповідаю про стан їхніх синів чи чоловіків. Родинна підтримка для наших бійців дуже важлива — це десь 60% успіху. Адже воюють вони не просто за країну, а за своїх близьких, за сім’ю. І це дає їм силу йти вперед.
– Коли бійці повертаються з бойових дій — як їм бути в суспільстві, як звикнутися з новим середовищем?
– Коли бійці повертаються з бойових дій, вони стараються поступово звикати до нового середовища. У нас є практика декомпресії — коли військові приїжджають зі сходу, ми організовуємо їм поїздки в гори. Катання на конях, походи в гори, басейни, спортивні заходи, — все це допомагає відійти від стресу бойових дій і трохи перепочити.
В більшості випадків люди нормально адаптуються. Якщо людина зазвичай нормально поводиться і має свою позицію у суспільстві, то військовий досвід на це суттєво не впливає.
– Які зараз найбільші потреби у військових?
– На мою думку, ключовим фактором у веденні бойових дій сьогодні є дрони — близько 70% операцій пов’язані саме з ними. Це ефективні засоби розвідки та доставки боєприпасів і харчування на передову.
Ще дуже важливо забезпечувати військовим комфортні умови. Якщо людина фахівець у якійсь галузі — наприклад, хороший водій чи технік — її слід ставити на відповідну посаду, щоб вона могла працювати за профілем.
Не менш важливими є й грошове забезпечення та відпустки.
– Чи відчувається волонтерська підтримка?
– Так, відчувається велика підтримка від людей. Вони допомагають дуже активно — закуповують дрони, передають засоби гігієни, харчування, засоби обігріву. Навіть зараз, коли тепло, ці речі залишаються потрібними, особливо з урахуванням зміни погоди.
Звісно, підтримка вже не така масштабна, як у 2022 році, коли мотивація була значно вищою. Проте люди продовжують допомагати по максимуму, кожен у межах своїх можливостей.
– Як бути цивільним?
– Зараз всім потрібна військова підготовка. Якщо кожен дивитиметься на ситуацію з позиції «це мене не стосується», «я не хочу йти», «мене це не цікавить», тоді ситуація на фронті може погіршитися.
Потрібно проходити курси, розвивати навички, формувати командний дух у країні. Важлива медична та тактична підготовка. Потрібно вступати в лави, бо зараз дуже потрібні вмотивовані люди.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
