Посмішка після фронту: як ветеран “Літун” повертає собі право на нормальне життя
Життя Станіслава Альошина з позивним “Літун” — це справжній сценарій фільму. Від трагічного дитинства до запеклих боїв на Донбасі. Його шлях сповнений випробувань, які загартували волю, але залишилися глибокі сліди на тілі й здоров’ї. Станіслав поділився з «Галкою» своєю історією — про війну, про відновлення і про те, чому навіть здавалося б дрібні деталі мають значення для повернення до нормального життя.
Від боксерського рингу до лав “Едельвейсів”
Станіслав народився, як він сам каже, “на болотах” — туди його мама поїхала на заробітки, бо вдома заробити було важко. Дитинство закінчилося рано: мама загинула, а шестирічного хлопчика забрав до Івано-Франківська дідусь — колишній військовий авіатор. Але випробування на цьому не скінчилися: у 13 років хлопець опинився в інтернаті.
“В інтернаті я займався всією єрундою, був дуже нечемною дитиною. Але мене знайшов тренер з боксу. Спорт мене витягнув і зробив із мене адекватного чоловіка”, — пригадує Станіслав.
Саме тоді загартувався характер майбутнього воїна. Він зізнається: тягу до людей відчував завжди — «можливо, це наклалося через те, що мама загинула».
Коли почався Майдан та події в Криму, він рвався на фронт, але в той час вагітна дружина вмовила почекати. У 2018 році, коли донька пішла до садочка, Станіслав приєднався до Сил оборони. Дружині сказав, що служитиме в тилу — насправді мав інші плани.
“Я не хотів сидіти в тилу, я хотів “рубатись””.
Коли йому запропонували десантні війська, він відповів із гумором: “Я і десантники? Я важу як пірʼїнка” — і врешті приєднався до 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
Кордон, Донбас і засідка
24 лютого 2022 року батальйон Станіслава стояв на кордоні з Білоруссю — прикривав Волинь. За тиждень вийшов новий наказ: висуватися на Житомирщину, пробивати логістичний коридор на Іванків та Прип’ять, яким росіяни перекидали техніку й боєприпаси. 7 березня колона потрапила в засідку.
“Ми тоді думали, що взагалі капець — багато кого втратили. Але потім людей позбирали, витягли”, – згадує Станіслав.
Після бою військові повернули техніку, окопалися й почали витісняти окупантів із Кухарів, Тетерівського та Жереви. На початку квітня росіяни відступили.
“Пам’ятаю, як вони просто “лапті в зуби” – і додому. Ми заїхали в Іванків, а їх уже не було”.
Місцеві зустрічали українських військових виснаженими — були майже без їжі й води, але все одно ділилися останнім.
“Вони обіймали, дякували, кликали переночувати. Ми дуже раді були, що повернули населений пункт”.
Перепочинок тривав недовго. За два тижні батальйон вирушив на Донецький напрямок. Дорогою ворог ударив по ешелону ракетами — загинули двоє військових. Але наказ не змінився.
“Там був невеликий прорив фронту в Донецькій області, і його потрібно було стримувати”.
Далі — важкі бої за посадки на стратегічних висотах під Покровськом. Одну з них так і не змогли взяти: на підкріплення ворогу прийшли “вагнери”. Саме там Станіслав втратив ще кількох побратимів. Серед них — однокласник сестри.
“Зустрілися просто у посадці. Сфотографувалися, надіслали фото сестрі. А тепер та його фотографія стоїть на меморіальній алеї”.
Під Соледаром воїн отримав перше тяжке поранення: міна впала поруч і фактично розірвала руку. Після 17 операцій лікарі спромоглися врятувати кінцівку.
“У мене була війна. Я не мав часу робити зуби”
Здавалося, важке поранення, довга реабілітація – фізична та психологічна. Але є проблема, яку всі замовчували, але з нею зіткнувся Станіслав. У період відновлення він відчув болісний громадський суд — невидимий, але відчутний.
Через стрес і важкі умови служби в нього виникли серйозні проблеми зі зубами. Коли він дав інтерв’ю другу — журналісту Мар’яну Кушніру з «Радіо Свобода» — це відразу помітили в коментарях.
“У мене були проблеми із зубами, вони виглядали негарно, були чорнуваті. І люди почали писати, що я наркоман. Було неприємно… Вибачте, у нас війна, бойові завдання, ми майже не спали. Я не мав часу робити зуби”.
Коли настав час вирішення цього питання, Станіслав знайшов стоматологічну клініку в Івано-Франківську і потрапив до лікаря Фаді Аль Таріфі. Йому запропонували цирконієві імпланти — довговічне рішення на все життя.
«Коли я прийшов до лікаря Фаді ще зі своїм апаратом на руці, лікар відразу сказав: «Сідай, усе зробимо». Моє питання про гроші він навіть не хотів слухати. Він надзвичайно лояльно і з великою повагою поставитися до воїнів» , – з усмішкою згадує Станіслав.
Друге поранення. І знову — посмішка
Після лікування та відновлення захисник повернувся у стрій, працював із швидкими дронами. І знову отримав поранення: поруч вибухнув російський FPV-дрон. Ногу розірвало, зачепило ребра, щось влетіло в око.
“Нога — не страшно, заживає. А з оком біда — залишилося 30% зору. І прикро, що вибило кусок тих зубів, що я щойно зробив”.
Але цього разу Станіслав точно знав, до кого звертатися. Швидкий зліпок, кілька днів очікування – і “Літун” знову посміхався на повну.
Він переконаний: стоматологія — це не про естетику. Це про повноцінне соціальне відновлення.
“Якщо ти не можеш посміхатися і нормально їсти — страждає весь організм. Ти постійно перебуваєш у пригніченому стані. А коли не можеш їсти — організм виснажується”.
Сьогодні Станіслав Альошин із посмішкою розповідає, як легко їсть горішки, стейки й улюблені страви — без болю та дискомфорту. І ще раз наголошує: реабілітація ветеранів — це комплексний підхід, де кожна деталь має значення.
Реабілітація: що за кадром
Сьогодні в Україні багато уваги приділяється відновленню ветеранів. Пріоритетами державної підтримки визначено психічну та фізичну реабілітацію, інтеграцію в суспільне й економічне життя. Публічний дискурс активно говорить про протезування, відновлення після поранень кінцівок, ПТСР, психологічну підтримку. І це — безумовно важливо.
Але є тема, яка досі лишається в тіні: стан зубів у бойових ветеранів. Проблема, яку не видно, на перший погляд, — але яка глибоко впливає і на здоров’я, і на відчуття власної гідності після повернення з фронту.
Лікар-стоматолог клініки «Нью Дент» місто Івано-Франківськ, Заслужений лікар України Фаді Аль Таріфі, який особисто опікується лікуванням захисників, каже про це відверто:
«Ми добре розуміємо масштаб цієї проблеми, бо постійно спілкуємося з військовими, які повертаються з фронту. Хронічний стрес, зневоднення, порушено режим та нормальне харчування також неможливість стежити за гігієною — усе це руйнує зубну емаль і тканини. Але справа не тільки в показниках здоров’я. Коли захисник знову може посміхнутися, нормально, не соромитися своєї зовнішності — він повертає відчуття повноцінності. А це — невід’ємна частина справжньої реабілітації».
Історія «Літуна» — це не просто розповідь про війну чи медицину. Це історія про незламність і про те, як важливо вчасно протягнути руку допомоги тим, хто тримав над нами небо. Повернути ветерану посмішку — означає не лише вилікувати тіло, а й відновити справедливість, подарувавши людині віру в те, що її внесок і стійкість були не марними. Адже право на нормальне, щасливе життя та щиру посмішку — це саме те, за що наші захисники воюють на передовій.
ФОТО ТИЖНЯ
