“Висоту любила з дитинства”: як кранівниця на ТЕС вже 35 років підіймає багатотонні вантажі (ФОТО)
Десятки бетонних сходів, що губляться у темряві, вузькі проходи між трубами, підлога й стіни, чорні від кіптяви, ведуть нас до робочого місця кранівниці. Тут інший звук, інше світло і зовсім інше відчуття простору. Холодне зимове повітря гуляє між пошкодженими обстрілами стінами, раніше тут панувала “літня спека”. Згори люди здаються маленькими, а багатотонні деталі — майже іграшковими.
Світлана працює кранівницею на одній з теплоелектростанцій України вже понад 35 років. Вона прийшла сюди у 18 — одразу після училища — і з того часу майже щодня підіймається на висоту, з якої видно все підприємство.
Історією своєї роботи жінка поділилася з “Галкою”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- “Це моя найкраща робота”: як перша жінка-водійка автобуса у Франківську здійснила дитячу мрію
- “Немає нежіночої роботи”: історія Анастасії Подужайло, яка кермує сміттєвозом у Франківську (ФОТО)
Кабіна на рівні сьомого поверху
Робоче місце Світлани — мостовий кран великої вантажності, розташований у повітрі на висоті близько 20 метрів (десь як сьомий поверх). Кран рухається по рейках уздовж стін. Ця робота не просто “підняти й опустити” — це ювелірна точність, адже внизу обладнання та люди.
Після питання, чи була це дитяча мрія — працювати на крані, жінка усміхається.
“Ні, мрії такої не було. Але я з дитинства любила висоту — лазила по деревах, видертися кудись повище. Можливо, це десь і залишилося в характері. А професію я обрала, можна сказати, буденно, бо мама працювала тут на підприємстві. Я вступила в Івано-Франківське училище, закінчила його, і у 18 років прийшла сюди”.
Цікаво, що тоді, на початку 90-х, професія кранівника не вважалася суто чоловічою. Світлана навчалася у групі, де було 34 дівчини. Поки хлопці опановували токарну справу, дівчата вчилися приборкувати багатотонні механізми. Бо такий був розподіл в училищі, а не бажання дітей.
Перші дні на ТЕС запам’яталися жінці не стільки страхом, скільки відчуттям масштабу. Після практики у світлих цехах усе тут здавалося темнішим, складнішим і більш заплутаним.
“Там, де ми проходили практику, було світло, видно все довкола, а тут — величезні котли, простір обмежений, не завжди добре видно людину, яка закріплює вантаж. Ти мусиш навчитися розуміти, де вона стоїть, як вона рухається, бо просто побачити інколи неможливо. І спочатку дивишся на все це і думаєш: “Як воно взагалі працює?”. Але з часом до будь-якої роботи звикаєш, виробляється свій алгоритм, і те, що здавалося страшним, стає звичним”.
У нас немає жінок і чоловіків. У нас — кранівники
Світлана прокидається близько шостої ранку. Збирається, їде на автобусі, переодягається у робочу форму та отримує завдання від майстра на день. Зараз вона працює позмінно — сьогодні з восьмої ранку до восьмої вечора, завтра з восьмої вечора до восьмої ранку. Роботи багато, і вночі також.
Коли не було мобільних телефонів, було складніше, пригадує кранівниця. У майстерні був стаціонарний телефон, але якщо хтось з працівників пішов на якийсь кран, його чи її шукали по всьому підприємству.
“Дзвонять у майстерню — шукають, шукають, нема. А де? Нема, пропала…”, – сміється Світлана.
Зі сучасними телефонами простіше: кранівнику швидко можуть сказати, на який кран потрібно йти, яке обладнання переміщувати, чи щось змінилося у плані дій. Робота не одноманітна, як може здатися, на перший погляд.
“Кожен день щось інше. За 35 років я думала, що вже пройшла все. Але навіть зараз бувають дні, коли роблю таку роботу, якої ніколи не робила… Різні вантажі, кріплення, умови роботи”, – ділиться жінка.
Світлана ніколи не чула, що це “нежіноча робота”. Хоча чоловіків на ТЕС завжди було багато, але майстри казали: “У нас професія, яка ні жіноча, ні чоловіча”.
“У нас немає жінок, чоловіків. У нас кранівники — і все. Немає значення, чи це чоловік, чи жінка. Всі виконують однакову роботу. Тут немає такого, що “я не піду, бо я жінка, нехай піде чоловік”. Ти на зміні — значить, ти виконуєш роботу, незалежно від того, чи вона важка, чи легша”, – підкреслює жінка.
Двоє її синів навчалися у місцевому енергетичному коледжі — на електрика і на теплотехніка. Але на ТЕС не пішли. Молодший працює в Івано-Франківську з сонячними панелями, старший — у Польщі, з електричним обладнанням. До великої техніки їх не потягнуло.
“Кожен обирає своє”, – каже кранівниця.
Коли два крани працюють як один
На підприємстві проводили кілька унікальних операцій з багатотонними вантажами. Не раз Світлані з колегами доводилося переміщувати обладнання, яке важить більше, ніж може підняти кран.
“У нас один кран може підняти 125 тонн, але статор генератора важив 200. Тому ми спарювали два крани на спеціальну траверсу (балку) і підіймали статор разом. Це вже не просто керування — це повна синхронність із другим кранівником. Ти маєш відчувати рух, розуміти, що робить інша людина, бо будь-який ривок може бути небезпечним”.
А був ще складніший випадок — 100-тонний барабан котла, який потрібно було зняти в дуже обмеженому просторі. Раніше такі “операції” проводили зі розрізанням барабана на частини, проте це займало набагато більше часу. Товщина стінок у 14 см — це вам не жарти, а багато годин роботи.
“Ми мали два 50-тонні крани та дуже мало місця. Якщо врахувати ще вагу траверси, виходило на межі можливостей. І ніхто до нас такого не робив, тому не було в кого запитати поради. Звичайно, ми хвилювалися. Але вирішили спробувати. І в нас вийшло — ми зняли старий барабан цілим і поставили новий”.
За ці роки вона навчила десятки молодих працівників. І завжди повторює одне й те саме:
“Не бійся — страх це нормально, особливо на такому підприємстві. Але якщо ти не впевнений у своїх діях, краще не виконуй команду. І я завжди кажу: “Якщо ти не бачиш гака, ти нікуди не рухаєш кран”. Бо дуже легко щось зачепити, особливо в обмеженому просторі. Безпека має бути понад усе”.
Війна, яка б’є у саме серце
Світлана працює тут із 90-х і каже, що підприємство для неї — давно вже рідне. Вона бачила його модернізацію, ремонти, оновлення обладнання. А тепер бачить, як усе це руйнується від російських ударів.
“Ми тільки-но оговталися від минулих пошкоджень — і знову прильоти. На це дуже важко дивитися. Ти вкладаєш місяці праці, а все руйнується за хвилини”.
Її чоловік Віталій також працював на підприємстві, де подружжя познайомилося ще на початку свого професійного шляху. З 2015 року він воював, згодом повернувся до роботи, після повномасштабного вторгнення знову захищав Україну. Минулого літа чоловік помер від онкологічного захворювання.
“Війна вплинула на нас всіх, а для мене це ще й особисте. Коли втрачаєш рідну людину, стає ще важче. І коли б’ють по підприємству, де ти працюєш 35 років, це болить ще більше”.
Під час повітряних тривог, коли ракети летять у бік регіону, працівники мають лічені хвилини, щоб спуститися в укриття.
“Ми не маємо часу опускати вантаж чи завершувати маневр. Якщо є загроза удару — усе залишаємо так, як є, і йдемо в укриття”.
Раніше в кабіні крана було настільки спекотно, що кранівники зимою працювали у футболках та зі кондиціонерами. Однак обстріли внесли свої корективи — тепер на зміну працівники виходять у кількох светрах і шапках.
Після зміни — в’язання і тиша
У вільний час Світлана полюбляє в’язати, особливо взимку. На ній — акуратна чорна шапка та власноруч зв’язаний светр.
“Навіть якщо речі вже не дуже потрібні, я все одно щось в’яжу. Це допомагає переключитися, трохи заспокоїтися після роботи, після всіх цих клопотів і переживань”, – ділиться жінка.
А влітку у жінки вже інша хобі — город. Звичні прості справи, які повертають до землі після робочої висоти.
“Колись хотілося швидше доробитися до пенсії, а тепер думаю — куди так швидко? Невже це вже стільки часу пройшло? Я вже маю посвідчення ветерана праці”, – з усмішкою каже кранівниця.
І знову підіймається сходами на висоту до кабіни крана. Там на Світлану чекають люди, які не почнуть роботу без її допомоги. І в цьому — її щоденне відчуття потрібності, яке не зникає навіть після 35 років.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
ФОТО ТИЖНЯ
