“Я все ще йду за своєю медаллю”: прикарпатська легкоатлетка і рекордсменка Анна Шевчук про спортивні реалії сьогодення (ФОТО)

29-річна Анна Шевчук — родом із Калущини. Вона — прикарпатська легкоатлетка, яка спеціалізується у спортивній ходьбі. Анна — дворазова рекордсменка України з шосейної спортивної ходьби на 35 км: 2:48.04 (2024) та 2:42.41 (2025). В інтерв’ю «Галці» дівчина розповідає про свій шлях у спорті, материнство, війну, тренування на відстані та про те, чому, попри все, досі не зійшла з дистанції.

«Я мріяла бігати, але тренер побачив у мені скороходку»

— З чого почався ваш спортивний шлях? Чому саме спортивна ходьба?

— Мені було 12 років. Мій учитель фізкультури, Ярослав Федорович, побачив у мені потенціал і порадив батькам віддати мене в секцію легкої атлетики. Я жила в селі, тому їздити на тренування було дуже важко — автобуси, довгі дороги, постійна втома. Але бажання тренуватися було сильнішим за все.

Я навчалася в сільській школі, а після уроків їхала на тренування, поверталася додому вже ввечері. Відпочинку майже не було. Згодом тренер порадив перейти в школу в Калуші — щоб було легше. Це рішення було правильне, але психологічно дуже складне: новий колектив, нове середовище.

Пізніше я вступила у ВПУ №7 і жила в гуртожитку — тоді стало трохи легше поєднувати навчання й спорт. Нарешті з’явився час на відновлення.

Я починала з легкої атлетики як бігунка. Але мій перший тренер — Микола Шевчук — побачив у мені талант саме в ходьбі. У бігу в мене не все одразу виходило, а в ходьбі — навпаки. Якщо чесно, я спершу зовсім не хотіла ходити: для мене це було дивно, я мріяла бігати. Але я послухала тренера — і, напевно, це було найважливіше рішення.

Саме він прищепив мені любов до легкої атлетики. Ми працювали разом багато років, і завдяки йому я потрапила на чемпіонати Європи та світу. На жаль, зараз він дуже хворий. Але я безмежно вдячна йому за все, що він для мене зробив.

— Зараз ви працюєте з іншим тренером?

— Так, вже понад рік я тренуюся з Олексієм Шелестом. Він з Сум. Ми працюємо дистанційно: всі мої тренування він бачить через годинник — пульс, навантаження, обсяги. Ми постійно на зв’язку.

Для мене дуже важливо, що тренер не лише фахівець, а й людина, яка вміє підтримати морально. 

— Як виглядає ваш звичайний тренувальний день?

— Я тренуюся щодня. Вихідний — це 10 км легкої роботи. Зазвичай тренування триває 2–3 години, іноді двічі на день. Це ходьба, біг, силова робота, гімнастика.

Це моя робота. Навіть якщо немає натхнення — я знаю, що тренер побачить мій годинник. І мотивація з’являється.

— Ви тренуєтеся вже багато років. Чи були перерви?

— Так. У 20 років я пішла в декрет. Була пауза приблизно на 2–3 роки. Але саме після повернення мої результати почали зростати. Я стала інакше ставитися до спорту — більш серйозно, відповідально. 

— З боку здається, що спортивна ходьба — це легко. Яка вона насправді?

— Це оманливе враження. Ходьба — дуже технічний і болісний вид спорту. Ноги болять завжди. Ти постійно слідкуєш за технікою: випрямлені коліна, відсутність фази польоту. Дві суддівські картки — і ти вже на межі дискваліфікації.

Навіть зараз, після стількох років, мені буває важко на кожному тренуванні. Але ти звикаєш до болю. Інакше — ніяк.

«Низькі зарплати — це реалії українського спорту»

— Як повномасштабна війна вплинула на вас як на спортсменку?

— Перші місяці були страшні. Постійні тривоги, страх за дитину. Я живу на 9 поверсі — і кожна нічна сирена для мене була жахом. Я не висипалася, мені було важко налаштуватися на тренування.

Ми місяць зовсім не тренувалися. Я тоді мала летіти на командний чемпіонат світу, але війна почалася просто в момент пересадки. Мій паспорт залишився в Києві — це була окрема історія. Потім ми вирішили хоча б підтримувати форму, бо не знали, що буде далі.

— Як повномасштабна війна вплинула на спорт загалом?

— Стан спорту став катастрофічним. Зарплата спортсменів не змінюється з 2015 року — 11 тисяч гривень. І це при тому, що ти представляєш Україну на міжнародних змаганнях, віддаєш здоров’я, живеш у постійному стресі.

Є стипендії — міська (2500 грн) і обласна (2400 грн). Але цього не вистачає навіть на базові вітаміни й відновлення. Я досі тримаюся на ентузіазмі, бо дуже хочу вибороти велику медаль — і тоді завершити кар’єру з відчуттям, що я дійшла до кінця.

«Я хочу піти зі спорту з медаллю»

— Ви двічі встановлювали рекорди України. Сьогодні ці цифри зафіксовані в протоколах, але що стоїть за цими досягненнями? Якими були ваші емоції й хвилювання?

— Напевно, це був найважчий період у моїй кар’єрі. 2024 рік — олімпійський, і майже половину сезону я боролася з травмою. У таких умовах реалізувати план і відібратися на Олімпійські ігри за нормативом було надзвичайно складно — і фізично, і морально. Ми зробили все можливе, але я не змогла потрапити до основної групи на дистанції 20 кілометрів і, відповідно, не ввійшла до складу на Ігри.

Мій тренер, Олексій Шелест, тоді запропонував спробувати себе на дистанції 35 кілометрів. Формально вона існувала давно, але саме на моєму рівні це був фактично новий виклик. Ми вже розуміли, що Олімпійські ігри цього разу не складуться: я залишалася в запасі на естафету, але стартувати там не довелося — замість мене вийшла інша спортсменка. Тож ми ухвалили рішення зосередитися саме на 35 кілометрах.

Це був мій перший старт на такій довгій дистанції — і, чесно кажучи, я була дуже здивована. Я ніколи раніше не ходила 35 кілометрів і очікувала, що буде значно важче. Натомість дистанція «пішла» напрочуд легко, а результат виявився дуже сильним — не лише для мене, а й загалом для України. Я встановила рекорд країни, перевершивши попереднє досягнення Надії Боровської (2:51:59). Для української спортивної ходьби це був серйозний крок уперед.

Єдине, чого тоді не вистачило, — це чотири секунди до нормативу чемпіонату світу. Я трохи неправильно оцінила його рівень і втратила момент, де ці секунди можна було «зняти». Для дистанції у 35 кілометрів це зовсім небагато, але саме вони відділили мене від ще однієї мети.

Після цього ми вирішили цілеспрямовано готуватися саме до 35 кілометрів. Мені ця дистанція справді сподобалася: на 20 кілометрах потрібно йти значно швидше, а тут темп трохи повільніший, але дистанція довша — і вона мені підходить більше. Я одразу сказала тренеру, що хочу зробити 35 кілометрів основною дистанцією наступного сезону, а 20 — другорядною. У підсумку сталося так, що я відібралася і на 20, і на 35 кілометрів та виконала нормативи на чемпіонат світу.

На чемпіонаті Європи, куди я їхала вже з прицілом на 35 кілометрів, я, звісно, мріяла про медаль. Але все склалося трохи інакше. Перед стартом у мене був складний період — я захворіла, кілька днів трималася температура, і повністю відновитися не вдалося. Попри це, на старті я почувалася досить добре й берегла здоров’я, розуміючи, що не була готова на всі сто.

Проблеми далися взнаки вже під час дистанції. Коли ми йшли в групі з лідерками, приблизно на 29-му кілометрі в мене виникли серйозні проблеми зі шлунком — мене знудило, я втратила час і відстала від групи. Наздогнати лідерок було надзвичайно складно: до фінішу залишалося небагато, а сил уже бракувало.

У результаті я фінішувала четвертою, але показала дуже сильний час — 2:42:41. Це справді серйозний результат не лише для чемпіонату Європи. Я стартувала поруч з олімпійськими призерками та чемпіонкою Олімпійських ігор — суперниці були надзвичайно титуловані. Тому, попри всі труднощі, я залишилася задоволена: мені вдалося показати високий рівень і пройти цю дистанцію поряд із найсильнішими спортсменками світу.

— Чи були моменти, коли хотілося все кинути?

— Дуже часто. Приблизно раз на рік. Особливо коли розумієш, що результати ростуть, а умови — ні. Але я пообіцяла собі: я дійду до медалі. Європейської або світової. Для себе.

Якби я не любила спорт — давно б пішла. Але ця любов сильніша за втому.

— Що б ви порадили дітям і підліткам, які тільки думають про легку атлетику?

— Спочатку — розвиток. Біг, стрибки, ігри, різні вправи. Не треба одразу заганяти дитину в монотонну ходьбу. Нехай буде цікаво, весело.

Оптимальний вік для серйозних занять — 12–14 років. А до того — просто рух, компанія, здоров’я. Не всі мають ставати професійними спортсменами. Але спорт має бути в житті кожної дитини.

Спорт — це життя. Навіть якщо я колись завершу кар’єру — все одно не перестану займатися спортом.

— Поділіться своїми спортивними планами на 2026 рік

— Це був важкий рік, бо він не реалізувався так як я мріяла, але я дякую за те що є.

У 2026 році я планую зосередитися на півмарафонській дистанції — 21 кілометр. Саме на ній хочу виступити на чемпіонаті України та на Командному чемпіонаті світу, який відбудеться в Бразилії.

Марафонську дистанцію — 42 кілометри — планую проходити на чемпіонаті Європи. Саме цей старт стане для мене головним у сезоні. Тож дуже сподіваюся, що цього року всі наші плани з тренером вдасться реалізувати значно краще.