«Якщо Бог дав Україні хрест війни, тоі дав сили, щоб його винести», – військовий капелан Василь Сметанюк з Івано-Франківщини (ФОТО)
Отець Василь Сметанюк, священник Коломийської єпархії Української Греко-Католицької Церкви, капелан 102 бригади ТРО ЗСУ, мобілізувався до ЗСУ в перші дні повномасштабної війни в Україні, і разом з бійцями пліч-о-пліч в окопах та підвалах на фронті уже чотири роки.
У розмові з «Галкою» говорили з священником на різні теми. Про діяння Бога на війні, про атеїстів, про те, як молитва зупиняє ворога. А ще – як перебороти невизначеність, страх і чому важливо не втрачати надію в жодних складних обставинах.
– Отче Василю, розпочну інтерв’ю з, напевне, головного питання. Ви бачили діяння Бога на війні? Яка випадок Вам найбільше запам’ятався, де видно, що в тій ситуації діяв Господь?
– Найперше, я би навів випадки, це коли військовослужбовці готуються відбивати штурм, а штурм не відбувся. Москалі не пішли. Тут, на мою думку, Божа рука призупинила або відмінила бій.
Друга історія, де я був очевидцем, це випадок, коли танчик працював по нашій позиції. Ми почали молитися. І кожного разу снаряд не долітав до нас і не розривався. Просто потрапляв в землю і нічого не відбувалося.
Багато можна таких моментів згадати.
Я тепер усвідомлюю, що був від москалів деколи за 400 метрів. І ходив по селі, дивився, як пташки літають. І розумів, що вороги мене могли знищити і вбити. Але в моменти, коли ми виходимо, ми усвідомлюємо, що дійсно Бог дає нам ту силу, бо хоче, щоб ми жили і мали якусь місію. Всевишній хоче, щоб я далі працював.
– Дуже часто чую фразу, що на війні немає атеїстів. Що це означає – люди, які не вірили в Бога, приходять на війну і починають вірити?
– До війська приходять різні люди з різного суспільства Хтось вірить в Бога, хтось не вірить. Хтось довіряє Господу, але, наприклад, не вірить священникам.
В мене був такий момент, коли спілкуючись з військовослужбовцем, він мені каже, що не вірить в Бога, бо він є атеїстом. Я кажу, що добре. Я змушений був з ним жити в одному підвалі. І він мені каже, що давайте домовимося, що не будемо говорити про Бога і не будемо цю тему чіпати. Я кажу, що добре.
І ми так з ним пожили тиждень часу в тісному підвалі. Одного разу він приходить з позиції і сам почав тему про Бога. Дуже цікавий момент, я сам навіть не міг ніколи уявити. І розказує свою історію..
Він був маленьким і йому було чотири рочки, і в нього помирає мама. Мама мала хворобу, він залишився з бабусею сам. Батька, я розумію, в нього не було.
Смерть мами для нього був дуже сильним ударом. Дуже сильним. Це на ціле життя. І він підійшов до бабусі і спитав, чому його мама померла. Ну і бабуся відповіла, що Бог забрав маму.
З однієї сторони правильна відповідь, але з іншої сторони – для дитини це була важка відповідь. І він зрозумів собі, маленьким, що Бог є егоїст, що забрав його маму собі, а йому не лишив маму, яку він так любив.
Я з цим військовослужбовцем роздумували над тим.. І він каже, можливо, Бог є, але просто в мене є така ненависть до нього, тому що залишився той осадок дитинства, що Бог забрав маму. Боєць тепер дійсно свідомий, що мама мала хворобу. Тобто він каже, може і бабуся, маючи брак тої освіти, не могла до кінця правильно пояснити дитині, чому так сталося. Каже, що в нього жінка християнка, він ходить до церкви раз на рік на Пасху. Але десь він собі думав над цим питанням, що, можливо, і дійсно Бог є. Справа в тому, що в нього біль – чому так сталося? Бо бабуся недобре пояснила, і йому так це закарбувалося.
Другий момент – в мене є інший знайомий військовослужбовець. Ми були в одному підрозділі 77-го батальйону 102 ТрО. Коли я окроплював святою водою військовослужбовців, він мені каже, «Мене не потрібно.» Я кажу, добре, це є ваша воля. І він вийшов, я нічого не сказав. Потім мені каже, що він атеїст і про Бога не хоче говорити. Я кажу, добре, окей.
А так випадало, що ми часто разом їздили по підрозділах. Командир давав йому задання бути зі мною, так би мовити охоронцем. І такий, знаєте, був парадокс цікавий. Коли ми йшли на позицію, він повинен був мене охороняти, а він став за мною, взяв зброю і хотів відстрелити дрон. Я кажу «Так ви сильно мене охороняєте, ви мене дали наперед, а самі стали за мою спину!»
Ще ми були трохи «шахматістами» і грали в шахи. Але ніколи з ним не говорили про Бога. Жодного разу йому нічого не нав’язував. Людина має прийти або сама до того, або Бог дає людині певний той момент, коли відкриває її серце перед собою. І тут дуже цікавий момент, коли він звільнився, я його привітав з Днем народженням і побажав доброї долі. І він мені каже: « Отче, якщо Бог є, то як я спасуся?» Він бойовий чоловік, перейшов фронт, лінію і вже їде додому. І питає про спасіння. Я кажу йому – «роби добро, уникай зла». Бог Вас спасе по вашим вчинкам. Цьому воїну наче стало легше, і він каже, «Ну добре, отче, я вам дуже дякую.»
– Досить часто битву України проти Росії порівнюють як битву Давида проти Голіафа. Зараз битва триває і Давид, і Голіаф поранені… Що скажете українському воїну – Давиду?
– І Давид, і Голіаф поранені. Бачите, поранення є різні. Якщо ворог йде на чужу землю, коли він вбиває невинних дітей, жінок, сім’ї, руйнує будинки – то він несе справедливе поранення згідно своїх дій.
Якщо говорити про нашого Давида, то він так само знесилений у цій боротьбі. Він також має поранення, так само має ті певні такі страхи, що далі буде..
– Але все-таки Бог є з ним, Господь є поруч з Давидом.
– Сьогодні Україна так само потребує переміни і зцілення з тих ран. Потребує поставити військо на інший формат. Рани завжди будуть на війні. Навіть під час бійки завжди будуть синці чи певні подряпини і порізи. І коли ми думаємо, що ми зараз вже поранені, безсилі, виснажені, коли ми думаємо, що ми вже напівнепритомні – насправді ми є сильні всередині. Просто нам треба того духу, більше того духу українця, який хоче з останніх сил дати той ривок, того бою. Тому нехай нині наша Україна той хрест донесе до перемоги, нехай Україна нині нашого донесе до того, щоб ми побачили поразку нашого ворога. Це вже не є конфлікт, це не є війна, це є просто момент виживання нації.
І те, що ми сьогодні робимо великі речі на війні, це є факт. Тому що не маючи до кінця того озброєння, ми робимо великі справи на полі бою, як колись робив Давид у битві проти Голіафа.
– Що підтримує зараз військовослужбовців, які ліки чи зброя потрібні, щоб зцілитися від ран?
– Найбільша зброя – це є слово. Коли ми з хлопцями читаємо уривки з Біблії перед боєм, це дає їм наснагу і мотивує. Крім слів капелана, сильно допомагають слова дружини чи батьків. Тому що кожна мама сьогодні дзвонить до нашого військовослужбовця і каже «Сину, де би ти не був, я тут з тобою»- це дає нам, напевне, духовне лікування. Дитина може бути наскільки поранена і безсила, що цей дзвінок мами дає силу далі йти.
Але сьогодні, наша Україна -мати приходить до кожного військовослужбовця через Богородицю, щоб рани найперше прикрити, обв’язати, дати полегшення.
Чи так само жінка каже «Я вірю тебе, що все буде добре, і що ти даш відсіч маскалеві» – ці слова дають бійцям надію і силу. Бо ми розуміємо, що коли Бог створив Адама, йому щось не вистачало, і він йому створив другу половинку – Єву. І от сьогодні ми цю половинку захищаємо і свою сім’ю. Якщо, може, і не маємо другої половинки, бо ми знаємо, що військовослужбовці не всі є одружені, то принаймні вони захищають своїх батьків, чи племінників чи Україну. Коли кажуть, що ми віримо у Вас, ми знаємо, що ви виграєте, ми знаємо, що ви переможете- то це теж мотивує.
– Що ви можете сказати родинам, в яких загинули Захисники на війні, чи хтось з членів родини пропали безвісти або в полоні?
– Хотів би, щоб кожен військовослужбовець дожив до перемоги, щоб побачив, що ми звільним цілу Україну з окупації. Хотів би далі бути з цими військовослужбовцями. Але розумію, що війна має найперше свої нюанси. На війні без втрат неможливо. Тобто це треба зрозуміти і сприйняти.
Я завжди наголошую, що їхня жертва найперше не є марною. Це є перша річ. Друга річ – треба прийняти вибір військовослужбовця. Вибір який? Він хотів свою державу захищати. Він вирішив і пішов на війну. Він розумів, що на війні без втрат не буває. У будь-який час прилітає такий снаряд. Можна комусь спасти життя, а деколи може і не спасти життя, тому що є такі поранення, які не сумісні з життям. Але основне, я пояснюю батькам, що найперше не треба ніколи когось звинувачувати, чи Бога, що допустив чи жінку, бо жінка казала б, що він йшов на війну. Чи мама розказує, що якби він не пішов чи якби там його друзі.. Якби, якби.. Найперше, це треба прийняти його вибір. Тому що ми розуміємо, що всі військовослужбовці усвідомлені, що йдуть на війну.
Так само я усвідомлений, що я коли йшов у 22-му році, сів в машину, мама мене зупинила і каже: «Василь, ти розумієш, що може бути?» Я кажу, що розумію. Може бути різне, може бути полон, може бути каліцтво, може бути смерть. Я кажу, я на це все готовий. І так я усім пояснюю батькам, що цей вибір треба прийняти. Тут немає бути звинувачення Бога, тут просто треба прийняти. Деколи, ми дивимося на ту війну і думаємо, що у світі панує сама беззаконність. І чому так Бог допускає? Але потім, коли копаємо відповідь, ми розуміємо, що війна це є наслідок того, що людина зробила колись поганий вчинок. Це є те, що ми, наприклад, передали своїм дітям, що ми їх виховували. Якщо, наприклад, ми виховуємо дітей, які мають ненависть, автоматично цю ненависть пізніше використають у чомусь іншому. І завжди я наголошую, що треба завжди, щоб дати відповідь на питання, треба відповідь знайти вперше у собі, в минулому. Що ми колись зробили? Бачите, ми як нація, тобто як Україна, ми дуже багато зробили помилок. Ми отримали Незалежність, але чи ми цим жили?
– А що ви порадите мамам, жінкам, сестрам, які вже втратили надію, віру?
-Ми завжди, як той Тома Невіруючий – поки не побачив, не повірив. Коли ми розбираємо ті певні моменти, що там сталося на позиції з іншими підрозділами і аналізуємо чи міг він вийти, чи міг не вийти, то тут дуже важливе розуміння того, що деколи немає відповіді. Для родини дуже важко є, тому що вона чекає кожен день того дзвінка і не розуміє, де він є. Це наскільки сильний біль для сімей, що вони деколи закриваються і вже нічого не хочуть. Ми стараємося людей витягнути з цієї закритості. Хочемо їх до життя повернути, тому що життя далі йде, продовжується. Якщо боєць загинув, то жінка має розуміти, що у неї є діти і вона має далі жити.
– Вона має для кого жити і не має падати духом. Ці слова, їй би сказав військовослужбовець.
– Знаю одного військовослужбовця який завжди жартував на чорний гумор. Наскільки був сильний духом, що він колись сказав жінці, що якщо я помру, ти маєш зробити так і так. Тобто він жінку приготував до своєї смерті. Наскільки був сильний чоловік. Я був на війні, і ще такого не бачив, щоб жінці розказати, як його мають ховати. І коли я був на такому похороні, жінка робила так, як він казав. Вона не сильно плакала, вона розуміла. Він пояснив, якщо він помирає, не дай Бог, вона далі має жити, має з ним дитину, вона має далі рухатися, вести бізнес, тому що дитину треба буде далі виховувати.
Ми маємо розвідати, що є такі випадки, коли безвісти пропавші військовослужбовці за два тижні повертаються.
Є такі моменти, що можливо він був в лікарні, а можливо військовослужбовець не має пам’яті. Можливо, був в полоні, і там теж не має пам’яті, він не розуміє, де він є, скільки був сильний удар. На війні буває різне.
І якраз треба вірити і просити в Бога, щоб Він дав надію. Щоб надія ніколи не померла і завжди була з нами. І в ті моменти потрібно просто жити і далі рухатися.
Не потрібно закриватися. Не потрібно горювати дуже довго. Я розумію, що воно є важко, але треба розуміти, що треба далі йти, тому що там є діти. Прийде той час, коли чоловік повертається з полону. Ми бачимо, що зараз дуже багато повертається з полону. Ми знаємо випадки, коли чоловік був в полоні три роки і навіть 10 років і ми думаємо, що він вже ніколи не повернеться, а він повернувся.
Сім’я завжди має певні претензії, але вона думає по-своєму, як все відбувається хоча ніколи не була на полі бою. В реальності все було зовсім по-іншому. І доля кожного військового є різна.
Але якщо б Бог дав людині той хрест, то дав сили до того хреста, щоб для нього була витримка.
– Що потрібно зробити, щоб віра перемогла страх?
– Щоб перебороти страх, треба подумати, «а що я роблю для перемоги?» Як журналіст, як священник, як читальник, як військовий, як професор, як семінарист, як учень, як школяр. Чи я її хочу наблизити, чи я хочу допомогти, чи я просто є байдужий? Віра без дій мертва. І якщо, наприклад, я не буду байдужий і буду кожен день працювати, то в мене не буде страху.
Навіть мінімальний донат чи навіть просто розмова з бійцем, навіть у телефонному режимі, то ці дії відганяють страх.
Страх діє тоді, коли ми нічого не робимо. Тобто ми сидимо і починаємо думати, – «о, дерево може впасти», ми можемо думати, що зараз десь може прилетіти ракета.
А ми маємо завжди діяти. Тобто ми маємо, як та бджола, працювати. Тому що оцей страх нас оковує. Страх – це є погана річ. Тому що страх завжди старається людину атакувати і кайданів поставити. Тому не треба мати страху.
Військовослужбовець, як той ангел, він тримає якраз оці межі хаосу за війною і не має права мати страху.
Капелан не може розказувати гарні, мотиваційні речі, а саме десь знаходитися ззаду. Одного разу я був під час підготовки до штурму. Я там майже цілий тиждень був, чекав того штурму. Я рано прийшов, подивився. Хлопці такі, знаєте, всі заряджені, вже готові. Кожен знає, що повинен виконувати. Ми знаємо вже все, як книжка пише, згідно інструкції. Я прийшов і старався трохи хлопців жартами розвеселити. Хлопці були стійкими. Страх мали сильний, тому що люди є різні. Є хтось, хто розуміє, усвідомлює, і той страх опановує. А є, що ти йдеш, дивишся, він, тобто, руки трусяться, бо він ніколи не стріляв. Коли прийдеться вбити москаля то, він, можливо, і не вб’є. Тобто, ми самі знаємо, що для бійця є важка річ. Не кожен це може зробити перший постріл. Якщо ти говориш мотиваційні речі за Україну, то ти маєш бути з військовослужбовцями.
– А ви як долаєте страх? Що вам допомагає?
– Я стараюся завжди жартувати. І десь в тому жарті відчувається радість. Але так само розумію, що жарт є жартом. То стараюся відкривати Біблію і відбувається духовне спілкування з Богом.
Якщо маємо більше часу, то можемо молитися з Літургією. Колись ми молилися більше з Літургією, тепер молимося менше, згідно з техніки безпеки мінімально того часу, щоби ворог не зафіксував.
У нас в семінарії колись практикувати Lectio Divina. Так називається молитва чи розмова з Богом, коли я даю Богові питання і відкриваю Біблію..
Що Бог мені хоче сказати, а що я Богу хочу сказати? Тобто, коли читаю уривки святого Письма (навіть на телефоні). І що Бог мені хоче на ній сказати? Що мені припало до душі? Або що я хочу боюсь сказати? Бо деколи може бути нарікання так само. Чому, наприклад, я тут і зараз на війні, а не в іншому місці.
Чому зараз я маю тут сидітися в окопах? Чому так? Чому пів світу скаче, а пів світу плаче? Це є дуже сьогодні тяжко. Тому що навіть військовослужбовець, який приїжджає додому, він усвідомлений того, що тут зовсім по-іншому. І чи готове суспільство прийняти цих хлопців, як закінчиться війна, а вона рано чи після закінчиться, чи готовий прийняти цих хлопців з їхніми недоліками, з їхніми проблемами, з їхніми вадами, з їхніми психологічними чи фізичними різними потребами? Це дуже буде важко.
Навіть якщо людина має завжди негативні речі, бо завжди на війні деколи ми закипаємо, я особисто рекомендую і сам на собі перевірив, читати Святе Письмо.
Що Бог мені промовляє, а що я Богу хочу промовити. Тому що Господь завжди промовить людині дуже добре, просто. А людина промовить по-різному.
Часто це дає розуміти людині, наприклад, чому я зараз тут на війні, а не в іншому місці. Це нарікання спрямоване до Бога для того, щоб чути відповідь. І відповідь є у кожному серці.
Розмовляла Мар’яна Цимбалюк
ФОТО ТИЖНЯ
