Від штурмовика до власника “Street mode”: як Олександр Станчуляк з ампутованою ногою повернувся на мотоцикл та допомагає із цим іншим (ФОТО)
Олександр Станчуляк втратив ногу під час штурму на Запорізькому напрямку, шість годин тримався під мінометним вогнем і самостійно наклав собі турнікети. Після лікування колишній командир розвідувально-штурмової групи відкрив поблизу Франківська мотосервіс “Street Mode”, де безкоштовно обслуговує ветеранів, модифікує мотоцикли під людей з ампутаціями і створює простір, де можна просто попити каву та знайти однодумців. Його історія — про те, що немає нічого неможливого, навіть коли замість ноги — титан.
Про службу, ампутацію і любов до мотоциклів Олександр Станчуляк розповів Галці.
“Я був чудовим ресурсом для війни”: як доброволець став командиром
Олександр Станчуляк мобілізувався добровольцем у вересні 2022 року. Рішення прийняв усвідомлено і зважено — на той момент був неодруженим, без дітей, і розумів, що саме такі люди найбільше потрібні на фронті.
“Спонукало найбільше те, що ти там потрібен. 22-й рік — це був рік такої єдності, якої, напевно, не буде ніколи. І кожен не відчував себе без справи. Я просто розумів, що я це все витягну. В мене немає дітей, я не був одружений — я чудовий ресурс для цього всього, тому що я не залишу по собі нікого”, — розповідає Олександр.
Він каже, що батьки, звісно, сумували б, але він з самого початку готувався до різних сценаріїв:
“Насправді після такого налаштування це набагато легше, коли ти готуєшся до якихось таких ситуацій”.
Після навчання в Університеті оборони України імені Чернігівського у Києві Олександр отримав звання та одразу посаду командира. Потрапив до 71-ї окремої гірської бригади десантно-штурмових військ, де командував розвідувально-штурмовою групою спеціального призначення.
“У моєму підпорядкуванні було 12 людей. Є бойовий порядок, хто відповідає за що: кулеметник, гранатометник, помічник гранатометника. Я безпосередньо отримував задачу в штабі, планував її там, потім планував з хлопцями, перевіряв абсолютно кожну деталь перед штурмами. Ти маєш бути впевненим як у медичному забезпеченні кожного свого бійця, так і в амуніції, зброї“, — пояснює він.
Командир, який штурмує поруч: “Хлопцям легше, коли ти з ними”
Олександр підкреслює: він не був командиром, який сидить у штабі і просто дивиться, що роблять бійці. Він завжди йшов разом із ними.
“Я не такий командир, який сидить в штабі чи на КСП і дивиться просто, що хлопці роблять. Я безпосередньо все спланував і я з хлопцями штурмую посадку. Мені набагато легше, бо я можу вирішити задачу прямо на місці, а хлопцям набагато легше, тому що в них є відчуття того, що командир поруч. І в разі якоїсь нештатної ситуації я це все вирішу і прийму рішення”, — каже Олександр.
Це величезна відповідальність — приймати рішення за життя 12 людей мінімум.
“Не кожен може взяти на себе відповідальність прийняти рішення за життя стількох людей”, — зізнається він.
Зі служби Олександр виніс багато навичок, але найголовніше — довіру до людей:
“Оця така дуже спонтанна довіра до людей. І здивування від того, на що спроможний людський організм. Дуже неймовірно, коли отримуєш якесь поранення, не втрачаєш свідомість, тримаєш себе в руках і надаєш собі допомогу. При цьому ти все одно залишаєшся командиром, даєш команди і дивишся за діями хлопців”.
Він згадує ще одну важливу річ — уміння розуміти людей без слів:
“Ця довіра, яка з’являється просто з нізвідки. Ти не знаєш абсолютно людину з якоїсь іншої штурмової групи, але ти їй довіряєш і свято віриш у кожне її слово, тому що розумієш: ти — це безпека твого побратима, а твій побратим — це безпека твоя. Без довіри там ніяк”.
Особливо Олександр згадує один із найважчих моментів — коли у його побратима народилася донька просто перед виходом на штурм:
“У нього народилася донька і через день нам треба було вже виходити на задачу. Ви не розумієте, який це удар по людині, що вона відчуває. Вона абсолютно не готова до штурму. Вона не буде тут зі мною, вона буде там головою. Ми сиділи з ним всю ніч, він просто проплакав мені в плече, ми просто мовчки сиділи і розуміли один одного. Ось цей контакт, коли ти розумієш, що людина мовчки може сказати набагато більше, ніж коли відкриває рот“.
Ця здатність розуміти людей залишилася з ним і в цивільному житті:
“Наразі я дуже швидко вивчаю людину, з чого вона є, з якої глини зліплена”.
13 вересня 2023: шість годин між життям і смертю
Поранення Олександр отримав 13 вересня 2023 року о 9:00 ранку під час штурму на Запорізькому напрямку. Група мала штурмувати посадку, але затрималася в окопі на 15-20 хвилин через те, що дорогу перекривали FPV-дрони.
“Затримались в окопі, просто сиділи на позиції. І я розумію, що по нам працює 120-й міномет, і він пристрілюється. Я бачив, як прилітають міни — вони прилітали від нас метрів 400. Міномет так працює: він закидає спочатку на максимальну дальність, потім починає коригувати і підтягувати до себе вогонь. Я бачу: 400 метрів, 300, 200. Він підтягується”, — згадує боєць.
Олександр дав команду хлопцям більше роззосередитись:
“Один поранений краще, ніж троє. Один загиблий теж краще, ніж троє”.
120-мм міна влучила прямо в окоп. Олександр сидів так, що його ноги були в найнебезпечнішому місці.
“Міна прийшла прямо в окоп, десь метрів 10-20 від мене. Мене прикидало землею. І одразу відрізало ногу. Осколки зустрілися з правою ногою і порвали трохи ліву”, — розповідає Олександр.
Реакція була миттєвою:
“Доля секунди, я розумію, що в мене немає опори. Очі засліплені пилюкою — Запорізький напрямок, вересень, дуже спекотний день, глина, пісок. Протираю очі, бачу, що у мене вже тут “трешняк”. А далі вже як на автоматі”.
Олександр самостійно наклав собі два турнікети та бандаж:
“Мій капець з ногою висів на одному сухожиллі, воно так одне залишилось. Я його просто підтягнув, прив’язав бандажем. В чому ще додаткова проблематика? Ми знаходилися там із мертвими росіянами. Я сидів, а через 5 метрів поруч від мене лежить вспухле тіло. Вже з черв’ячками. Запах не передати”.
Під час надання допомоги прилетіла ще одна міна, але вже в бруствер — насип біля окопу.
“Знову прикидує землею. Я все одно надаю допомогу, закинув два турнікети, зав’язав”, — каже він.
Олександр розповідає, чому тожі відмовився від знеболюючого:
“Я бойовому медику не дозволяв себе колоти, бо розумів, що можу заснути через втрату крові. Якщо я засну, якись листочок може випасти, і на стабпункті не будуть знати, що мені кололи. Мені вколють ще дозу морфію — і я просто можу “від’їхати”, померти. Тому заборонив мені щось колоти”.
Евакуація бійця тривала шість годин:
“Першу годину — це відчуття, наче ви засиділи ногу. Затекла і все. Після години, коли адреналін проходить, це вже максимально весь спектр неприємних почуттів, які ви можете відчути за життя. Всі ті п’ять годин, що мене тягнули, це було неймовірно”.
Під час евакуації група знову потрапила під вогонь:
“Над нами висів дрон, у нього не спрацював скид. Були моменти, коли знову міномет пристрілювався. Дуже спекотний день, вода закінчувалась, хлопці від знесилення падали. Шість годин евакуації, мене винесли на точку евакуації. Там був розбитий Hummer. Мене поклали під нього, хлопці пішли в окоп. Знову міномет пристрілюється. Міни падають метрів 20 від мене. І просто бачу, як у Hummer, 15 см над обличчям, влітають уламки. Я лежу, палю останню цигарку“.
За Олександром приїхав пікап:
“Два хлопця вилітають, закидають на пікап, на колеса з патронами. В мене розтягується трохи турнікет, я заливаю кров’ю всі колеса. Весь пікап у крові. Там якась мотузка була ззаду, я за неї тримаюсь: “Все, поїхали”.
Знову пощастило:
“FPV-дрон ззаду летів, за нами гнався, потім звернув — чи то РЕБ, чи ще щось. Теж підфартило дуже”.
“Я просто не хотів жити”: два місяці внутрішньої боротьби
Із Запорізького напрямку Олександра перекинули в Оріхів, потім у Дніпро, а 18 вересня — до Івано-Франківська, в лікарню на Мазепи.
“Поклали спочатку в хірургію, взяли аналізи. Через годину сказали: негайно переводити в реанімацію, бо з мене витекло більше ніж 2,5 літри крові. Лікарі дивувались, чому я не втратив свідомість”, — згадує Олександр.
У реанімації він пролежав місяць — переливання крові, плазма, неймовірна кількість катетерів. За час із 13-го по 18-те число на нозі були лише перев’язки, вона встигла загноїтись, пішов чорний некроз.
18-го лікарі поставили вибір:
“У тебе 50/50. Або ми рятуємо те, що є, або робимо реампутацію вище. Бажано врятувати те, що є, тому що своє коліно — це все ж легше набагато”.
Лікарі врятували коліно:
“Дядьки-красавчики врятували“.
Після цього — сім операцій, п’ять чисток, шви, потім реабілітація, навчання ходити на милицях, по сходах, по спусках. Перший навчальний протез Олександр отримав у лютому 2024 року, місяць походив на ньому, а потім отримав постійний.
Але найважче було не фізичне відновлення, а психологічне:
“Перший місяць, два ти просто не хочеш жити. Ти просто лежиш, тебе неймовірно болить. Пігулки знеболюючі не допомагають, велику дозу тобі колоти забороняють. Перші два місяці ти просто не хочеш нічого”.
Що допомогло?
“Далі ти розумієш, що є люди, для яких варто жити. Дивишся на батьків — мати з батьком приїхали ще в Дніпро побачити мене. Починаєш себе піднімати самотужки — не алкоголем, не наркотиками, бо багато хлопців повертаються і починають заливатися. Ти починаєш себе повертати чимось іншим, якимось новим заняттям, активністю”.
Олександр згадує, як любив ходити на милицях біля озера:
“Коли навчився ходити на милицях, я просто неймовірно любив ходити біля озера. Виходиш з лікарні і гуляєш, п’ять кіл на тих милицях намотуєш. І радієш життю. Іноді засумуєш за хлопцями, яких немає, бо вони цього всього не бачать і не відчувають. А з іншої сторони розумієш, що через них варто жити далі і нести цю пам’ять, передавати дітям. Вони теж хотіли би жити. А так як у тебе з’явився ще один шанс — другий день народження — то варто його святкувати, а не опускати руки“.
Що допомагало тримати дух? Підготовка:
“Я був готовий до того, що може статися. 22-го року ще готував себе, роздивлявся всі ці картинки, дивився операції, як там хлопцям відриває руки, ноги, всі ці яскраві криваві зображення, відео з GoPro. І я себе просто морально-психологічно готував до того, що можеш повернутися без двох рук, без двох ніг. Як без рук, без ніг, так, відповідно, і в пакеті. Також полон. І мені було трохи навіть легше морально-психологічно, бо я був готовий до цього хоча б наполовину. Я не був готовий до того болю, який відчував, але розумів, що зі мною може таке статися”.
Street Mode: давня мрія, втілена в реальність
1 серпня 2025 року Олександр відкрив поблизу Франківська мотосервіс Street Mode. Це була давня мрія — ще до війни він працював механіком, займався мотоциклами.
Любов до мотоциклів виникла випадково і комічно:
“У батька була старий “Запорожець”. Він дуже довго стояв біля дому. Приїхали якісь хлопці з іншого населеного пункту: ‘Давайте обміняємо вашу автівку на мопед’. Батько: “‘”Давайте, буду кататися на роботу”. Він і мене посадив, навчив їздити. Я пам’ятаю, як я вперше сів за кермо цього агрегату. І щось йокнуло. Я просто загорівся настільки, що досі не можу погаснути. Як кажуть, або підкидай дров, або гаси все. Я от підкидаю дрова досі“.
Олександр з дитинства займався гончарством, йому подобалося робити щось руками. Мотоцикли стали логічним продовженням:
“Мені дуже сподобалась естетика кастом-проектів. З куска металу ти робиш якийсь гарний каплевидний бак, або якесь крило вигинаєш. Мені стало цікаво, як це робиться з металу. Я почав цим цікавитись, почав читати книги, шукати в інтернеті. Після школи пішов навчатися на механіка, а далі на інженера”.
Ще в шкільному віці він розібрав до гвинтика той самий мопед, почав його перебирати, а потім вивісив оголошення в OLX:
“Я намагаюсь вчитися, безкоштовно відремонтую ваш мопед, мотоцикл чи скутер. І люди реально приїжджали. Один покрутив мотоцикл, трошки інший — розумієш вже: на цьому такий механізм, на цьому зовсім інший. Так пішло, закрутилося і досі”.
До повномасштабної війни Олександр працював у майстерні мотоклубу, на сервісі китайського виробника мотоциклів.
“Мав у цьому досвід. І ще з підліткового віку займався всілякими скутерами, починав зі скутерів і якогось малого, далі поступово переходив на щось більше”, — каже він.
Чому вирішив залишитися саме у Франківську?
“Дуже сподобалось місто, дуже приємні, чуйні люди. Дуже багато класних знайомств з’явилось, багато друзів, ну, знайомих — друзів я насправді зараз боюся заводити. Побачив оголошення про приміщення на OLX. Думаю: та пора, Саня, давай. Зв’язався, домовились, приїхав, почав ремонт”.
Назва Street Mode відсилає до режимів їзди на сучасних мотоциклах:
“У більш нових мотоциклах є режими їзди. В цьому є три: Rain, Street і Trek. Ти їздиш завжди в стрітовому режимі, Street Mode вмикаєш і на лайті катаєшся вулицями”.
Весь ремонт Олександр зробив за свої кошти, власними руками:
“Ніяких грантів, ніяких допомог. Це все власними руками, однією ногою і своїми пальцями. І за допомогою дівчини, вона тут теж мені допомагала — іноді масло поміняє, колодку замінить. Їй дуже сподобалось. Вона ніколи не їздила на мотоциклі, я її прокатив, їй зайшло, і вона зараз здала на категорію. Батьки допомагали морально, підтримували, приїжджали, дивились”.
Більше ніж сервіс: “хабчик”, де можна просто попити каву
Street Mode — це не звичайне СТО. Це місце, куди люди приїжджають не лише ремонтувати техніку, а й спілкуватися, знаходити однодумців, просто відпочивати.
“Люди кажуть, що це не СТО, а хаб. Вони приїжджають попити кави, чаю, посидіти, поспілкуватися. Тут ввечері просто такий аншлаг робиться. Багато таких дрібниць, але прикольних: приїжджають різні люди, вони між собою знайомляться. Ветеран познайомився з цивільною людиною, але вони обоє займаються 3D-друком. Вони знайшли спільну мову і наразі вже приїжджають разом, дружать. Це так прикольно, що ти об’єднуєш людей”, — розповідає Олександр.
Філософія бренду — об’єднати людей і знищити стереотипи про мотоциклістів:
“Я категорично проти і не сприймаю людей, які випивають за кермом. Категорично проти того, щоб порушувати правила дорожнього руху в тому сенсі, що не вмієш — не ви*обуйся. Об’єднати адекватних людей, для яких це не якийсь показник статусу, а життя. Напевно, якби мені відірвало обидві ноги і руку, я б все рівно якимось чином сів на мотоцикл. Це моє життя, я це люблю і почуваю себе правильно”.
Для Олександра мотоцикли — це реабілітація:
“Це моє ментальне здоров’я. Я можу піти звідси о 3:00 ночі, затриматись на роботі, я їду в автівці з легкою втомою, але щасливий. Це моя реабілітація. Я там покрутив, подивився, воно все вийшло — і ти такий: ‘О, красавчик’. Я намагаюся зменшити стереотип, що мотоциклісти — це якісь дурники на двох колесах. Це просто стиль життя, це реабілітація. У тебе є тільки байк і дорога. Думки десь зникають. Це не передати словами”.
На відкритті 1 серпня зібралося близько 60 мотоциклів:
“Така прикольна атмосфера, класна туса була. Замість столу у нас був підйомник, тут накритий стіл, шашлик. І я зробив такий експеримент: купив пак алкогольного пива і безалкогольного. При вході одразу сказав, що хто бере алкогольне пиво, той віддає мені ключі і їде додому на таксі. Зі всіх людей, що приїхали, ніхто не доторкнувся до алкогольного пива”.
Олександр одразу пояснив концепцію:
“Не обов’язково ламатись і не обов’язково приїжджати навантажувати мене роботою. Ви можете просто приїхати попити кави”.
Спектр послуг широкий: від базового техобслуговування — заміна масла, фільтрів — до капітальних ремонтів двигуна, проводки, електрики, комп’ютерної діагностики. Плюс кастом-проекти:
“Наразі складається мотоцикл, який приїхав сюди одним і став зовсім іншим. Ми його перефарбували, зробили кастомний руль, крило, відправили сидіння на перешивку”.
Шиномонтаж ще в процесі:
“Багато тут ще чого додавати. Все, що ви бачите, це просто чорновик. Тут є куди рухатись, дуже багато ще ідей, дуже багато задумано на наступний сезон”.
Олександр максимально відкритий до клієнтів:
“Приїхав хлопець обслуговуватись, він ходить навколо мене. Я йому пояснюю, що роблю. Дівчина роздивляється, я кажу: “Дивіться, я можу пояснювати, що роблю, аби на майбутнє, якщо будете обслуговуватись в іншому сервісі, ви розуміли, що вас не надурили”. Я максимально відкритий до людей — як у спілкуванні, так і в тому, що роблю. Людина приїжджає, я їй все пояснюю, скидаю фотки, відео”.
Після кожного ремонту — надрукований акт виконаних робіт з підписом:
“Приїжджають люди, кажуть: “‘Я обслуговувався там і там”‘. Питаю: “‘У тебе є якась гарантія, що тобі робили, які роботи виконані?’ Він дістає такий листочок, як візитка, там ручкою написано і два підписи. Я кажу: “‘Ого, класна накладна”‘. Як мінімум, я віддаю мотоцикл і надаю акт виконаних робіт, людина це підписує, обдивляється. Я проводжу тест-драйви до і після ремонту. Підходжу до цього дуже серйозно”.
Складність наразі у тому, що Олександр працює один:
“Мотоцикли досить часто затримуються надовго, але я пояснюю це клієнтам і з цим не маю проблем. Дівчина може приїхати мені щось допомогти — як технічно, так і з документами: сісти, внести накладні, витрати, дохід”.
Безкоштовна допомога ветеранам: “Немає нічого неможливого”
Олександр безкоштовно обслуговує ветеранів та модифікує їхні мотоцикли під потреби людей з ампутаціями.
“Наразі співпрацюю з однією ветеранською спільнотою — Choppers Ukraine. Зараз у пошуках підрозділу, який використовує мотоцикли для безпосередньо бойових задач, буду надавати безкоштовні послуги з того, аби цей мотоцикл підготувати до бойових дій. Я знаю, що саме робити — як на бойових діях, так і з мотоциклом, щоб він це все пройшов, вижив і допоміг хлопцям. Дійсно якісно відремонтований байк – коштує життя“, — каже Олександр.
Щодо допомоги ветеранам — він безкоштовно переобладнує мотоцикли під потреби райдерів:
“До прикладу, у мене під правою ногою знаходиться заднє гальмо. Я трішки відпрацював протезом по задньому гальму, маю досвід їзди ще до війни, знаю, як це працює — як механік і як райдер. Але тим не менш це виходять дуже різкі рухи, які можуть призвести до блокування колеса. Для цього є спеціальні прилади, спеціальна модифікація мотоциклів”.
Олександр активно вивчає американський досвід:
“Американський ринок дуже в цьому виграє — Ірак, Афганістан, в них досить багато теж ампутантів. Якісь закордонні статті, досвід з ампутаціями і з хлопцями на протезах мені дуже допомагає. Я сиджу на цих всіх сайтах, читаю їхні форуми, як вони це все роблять. І є дуже багато технічних рішень. Я в цивільному житті ж маю вищу освіту інженера”.
Незабаром до нього має приїхати хлопець на скутері з високою ампутацією правої ноги:
“До мене приїжджає хлопчина-ампутант, я посуваю всіх і без черги роблю, допомагаю, модифікую або ремонтую. Він запитав, скільки коштує, я кажу: “”Це безкоштовно””. Я через це пройшов, хочу допомогти хлопцям. Він каже: “”Я боюсь мотоцикла. В мене страх, що зламаю там протез”‘. Але я просто хочу пояснити, що немає нічого неможливого. Навіть якщо в тебе немає руки, можна переобладнати мотоцикл і ти будеш кататися. Я його переобладнаю, відремонтую і навчу їздити. Все”.
Плани на майбутнє: курси медичної допомоги та навчання ремонту
У Олександра амбітні плани на наступний сезон. Найголовніший — створити курси з надання домедичної допомоги для мотоциклістів.
“Дуже хочу створити курси по навчанню мотоциклістів надання домедичної допомоги. Не обов’язково бути ветераном, не обов’язково бути медиком, бойовим медиком. Будь-яка цивільна людина має розуміти, як себе врятувати в нештатній ситуації. Прилітає десь “шахед” — і ти не знаєш, як накласти собі турнікет. Аналогічно на дорозі. Ти як мотоцикліст найбільш вразливий під час аварії, тебе не закриває коробочка металу. Ти просто вилітаєш з мота, відкритий перелом ноги, і ти там стікаєш кров’ю. Що ти зробиш? А насправді ти просто міг би накласти собі турнікет, якби його мав у кишені. Щоб людина могла надати допомогу або собі, або оточуючим — їдеш, можеш побачити аварію і врятувати комусь життя. Це багато чого коштує”, — пояснює Олександр.
Він хоче навчати людей компонувати аптечки, надавати собі домедичну допомогу — від турнікета до тампонади:
“Я проходив навчання, маю сертифікат, використовував у бойових умовах і знаю, як це робиться. На наступний сезон це така велика мрія — за зиму тут трошки дообладнати приміщення і започаткувати такі курси”.
Другий проєкт — курси з обслуговування мотоциклів:
“Дуже хотів би впровадити курси, щоб пояснювати людям, як це робити самому, щоб людина могла допомогти собі на дорозі. Знову таки, передати свій досвід. І щоб людина могла надати допомогу не тільки собі, а своєму байку і на дорозі його відремонтувати”.
Олександр розуміє, що організувати це складно, але має намір спробувати. Також у планах — шиномонтажна зона, але це питання фінансів:
“Наразі це важко в сенсі фінансового навантаження, тому що станки досить дорогі. Це в планах на майбутнє”.
Щодо грантів — поки що не подавався:
“Є певні умови. Якщо в тебе немає року ФОПу, максимальна сума, яку я можу отримати від держави, — 250 тисяч. Це невелика сума і там дуже багато умов. За ці кошти в мене буде більше “геморою”, ніж допомоги. Он там чорна коробка стоїть — Autodistar. Він коштує 100 тисяч. Просто один кейс. Там планшет, перехідники — це комп’ютерна діагностика. Тому ті 250 мені не допоможуть”.
“Немає нічого неможливого”: послання іншим ветеранам
Найважче в переході від військового до цивільного?
“Я ще не перейшов цей період, бо іноді все рівно “паяє”. Як би ти там морально-психологічно не гартувався, все рівно тебе “паяє” час від часу. Я гадаю, що ці шрами, як зовнішні, так і внутрішні, залишаться зі мною до кінця життя. І ти ніколи не перейдеш повноцінно в цивільне”, — чесно каже Олександр.
Своє послання іншим ветеранам Олександр формулює просто:
“Немає нічого неможливого. Я завжди просто кажу ці три слова. Поки ти сам у собі не зрозумієш, що ти можеш все — навіть з титаном замість ноги — ти нічого не зрозумієш. Немає безвихідних ситуацій“.
Що надихає його рухатися далі щодня?
“Багато речей надихають. У мене була така ситуація, коли ти сидиш в окопі між вибухами і чуєш, як співає в посадці пташка. Дивишся на небо — такі гарні хмаринки. Ти бачиш щось прекрасне, але поруч ходить смерть з цими вибухами. І надихає мене якраз цей дисонанс — незважаючи на те, що навколо відбувається якийсь треш, все одно я бачу щось прекрасне. Тут міни прилітають, дрони, а ти почув цю пташку і дивишся на небо. Тобі треба штурмувати посадку, а ти сидиш, слухаєш і надихаєшся”, — каже він.
Що ще надихає?
“Надихають діти. Надихає просто банальна природа — ти можеш цілий день бігати у своїх справах, але зупинишся, подивишся на небо, вздихнеш замучено і думаєш: треба щось робити, Саня, треба рухатись. Надихають люди, які не опускають руки, які теж чимось займаються, рухаються”.
Найголовніше, що надихає:
“Надихає наше майбутнє, тому що немає нічого безкінечного. Все одно воно закінчиться, як не крути. І потрібно жити для наступного покоління, щось йому залишити. Надихає саме майбутнє нашої країни — ти хочеш його бачити і ти зараз маєш його творити. Бо за нас це ніхто не зробить”.
Для Олександра мотоцикли — це не просто робота чи хобі. Це спосіб залишатися живим, повертати сенс, допомагати іншим і творити те майбутнє, за яке він і його побратими боролися на фронті. Кожен день у Street Mode — це маленька перемога над тим страхом і болем, що залишились у окопах під Запоріжжям. І кожен ветеран, який завдяки йому повертається до керма мотоцикла, — це ще один доказ, що справді немає нічого неможливого.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
