Від тектоніку до креативного продюсування: шлях та філософія Вадима Радуки (ФОТО, ВІДЕО)
Вадим Радука — багатофункціональний культурний діяч з Івано-Франківська, режисер, продюсер та хореограф. Він починав свій шлях із дитячих гуртків у рідному місті, занурювався в емо-культуру, ночував у танцювальних залах і ламав пальці на столичних батлах.
Детальніше про його становлення, проєкт на фронті та з «Формулою-1», філософію менеджменту й амбітні плани щодо розвитку танцювальної культури читайте в матеріалі «Галки».
Дитяче захоплення, що переросло в професію
Кар’єрний та творчий рух Вадима Радуки розпочався з танців. У дитинстві це було просто захопленням, від якого він неймовірно кайфував. Батьки намагалися максимально зайняти хлопця, тому віддавали його на всі можливі гуртки: від фігурного катання й хокею і народних танців.
Останніми Вадим займався з трьох до шести років, після чого рішуче заявив мамі, що цей напрямок йому не подобається, і попросив перевести його на бальні танці. Там він опанував базу та навчився сідати на шпагат.
Проте в 13 років його партнерка пішла з колективу. У бальних танцях це поширена проблема, через яку часто доводиться завершувати кар’єру, тому Вадим також залишив цей спорт.
У танцювальне ком’юніті вуличних стилів він потрапив абсолютно випадково вже в шкільні роки. Разом із друзями Вадим почав активно розвиватися, і цей рух став настільки потужним, що вже у 14 років підліток почав викладати тектонік у Муніципальному центрі на Набережній.
«Зараз я думаю: мені було лише 14 років, яке викладання? Але тоді у мене була своя група з 12 людей, з якими ми запалювали під музику. Я шукав усю інформацію та базу в інтернеті, вивчав через ютуб. Насправді це був навіть не тектонік, а електро-танець (Electro Dance). Назву “тектонік” стиль отримав через однойменний бренд одягу, який носили танцівники. Ми купували на секондах яскраві речі, вузькі джинси, начісували волосся. Батьки дивилися на це з легким шоком, але не забороняли», — згадує Вадим.
Як рокера випадково штовхнули в хіп-хоп
У підлітковому віці Вадим Радука захоплювався рок-культурою. Попри заняття танцями, він фарбував волосся в червоний та інші яскраві кольори, одягався як гот або емо: носив шкіряну косуху, берці та шкіряні штани.
Одного разу, просто проходячи повз франківську «сотку» (стометрівку), Вадим зупинився подивитися на хіп-хоп джем (танцювальна імпровізація). Оскільки хлопець виглядав зовсім не як типовий танцівник вуличного стилю, хтось із натовпу вирішив пожартувати й штовхнув його зі спини в центр кола.
Глядачі очікували, що він розгубиться, але Вадим не злякався і почав ефектно виконувати електро-танець під запропоновані треки. Тоді навіть зав’язався спонтанний батл із дівчиною. Після цього виступу Вадима помітила хореографиня Антоніна Терсенова і запросила його до своєї студії SoloWay Dance Centre танцювати хіп-хоп.
«Я прийшов на перше тренування у своїх шкіряних штанях і берцях. Усі стоять у широких штанях, балахонах, а я — отаке диво. Мені сказали: “Е ні, друже, перевдягайся”. Тоня дала мені базу хіп-хопу. Я прозаймався там півтора року, пройшов шлях від початкової групи до середнього рівня, але згодом зрозумів, що класична хореографія під рахунок “і раз, і два” — це трохи не моя історія. Мені хотілося свободи та самовираження».
На той момент хлопець уже вступив на перший курс спеціальності «Психологія» до Прикарпатського національного університету (зараз КНУ), долучився до студентського профкому та отримав ключі від залу на вулиці Тичини. З цього моменту розпочався абсолютно новий етап — Вадим почав буквально жити й ночувати у залі.
Життя в залі, скептицизм рідних та перші виклики столиці
У залі на Тичини Вадим зібрав навколо себе ком’юніті бі-боїв та електро-танцівників. Саме в цей період він відкрив для себе крамп (Krump) — стиль, якого на заході України взагалі не існувало в тому автентичному вигляді, як його танцювали в Європі чи великих українських містах на кшталт Києва, Одеси та Харкова.
Побачивши відео на ютубі, Вадим зрозумів, що цей стиль максимально резонує з його внутрішнім світом і прагненням створювати щось унікальне.
«Я ночував у залах і тренувався щодня. Мама спершу не вірила, думала, що я десь вештаюся чи займаюся дурницями. Я записував і відправляв їй відео: “Мам, ні, я реально тренуюся!”. Ми три роки буквально жили в тому залі. Зимою там було дуже холодно, ми вмикали маленькі дуйчики, грілися як могли, але танцювальні батли, обмін досвідом і джеми тривали годинами», — розповідає хореограф.
На четвертому курсі Вадиму довелося перевестися на заочне відділення та піти працювати офіціантом. Графік був виснажливим. Усі зароблені гроші Вадим ретельно відкладав.
Побачивши анонс великих крамп-батлів у київській школі MyWay Dance Centre, він без вагань вирушив до столиці. На цих перших змаганнях Вадим випадково зламав мізинець, сильно вдаривши кулаком у підлогу під час виходу, проте саме ця поїздка принесла йому знайомство з крамп-спільнотою, натхнення та розуміння сенсу життя. Зрештою, саме танець спонукав його повністю переїхати до Києва.
Студентське ком’юніті, титул «Короля» та вихід у режисуру
У столиці Вадим вступив на перший курс університету Поплавського, де заявив про себе і навіть виборов титул «Короля університету». Набравши на творчому іспиті спеціальності «Хореографія» 195 балів із 200, він згодом відчув потребу в масштабнішому художньому вираженні та перевівся на «Режисуру». Попри зміну вектору на режисерський, хореографією Вадим займатися не припинив — вона залишилася невіддільною частиною його творчого «я», що допомагає втілювати в життя складні та цікаві проєкти, де він виступає водночас і постановником, і автором.
Три роки життя в університетському гуртожитку стали для нього незабутнім досвідом перебування у суто творчому середовищі.
«Це було середовище максимально творчих людей — від мозку до кісток. Ти знав кожну кімнату: хто бальник, хто народник, хто режисер чи актор. О восьмій вечора хтось міг просто вийти в коридор і запропонувати піти потанцювати. Ми брали велику колонку, збирали людей біля гуртожитку — іноді збігалося до сотні осіб — і просто влаштовували шалені джеми, знімали відео для соцмереж. Це був час неймовірної концентрації творчої енергії, який сильно мене загартував», — ділиться спогадами Вадим.
Паралельно він активно викладав хореографію в Києві, присвятивши цьому загалом сім років. Чимало його учнів уже виросли, вони беруть участь у телевізійних шоу та концертах, але досі пишуть своєму наставнику та дякують за орієнтир у житті.
Психологія як інструмент менеджменту
Сьогодні Вадим Радука позиціонує себе як багатофункціональний культурний діяч. Він переріс рамки виключно танцювальної сфери й реалізує себе в продюсуванні, режисурі, написанні сценаріїв та організації творчих об’єднань. Йому подобається мати багато розгалужень у діяльності, адже так ніколи не виникає творчого застою.
Важливу роль у професійному становленні зіграла перша вища освіта. Психологія дала Вадиму розуміння того, як працювати із самим собою, та забезпечила інструментами для якісної комунікації на творчому майданчику — з командою, учнями чи клієнтами. За його словами, це незамінна база для ефективного менеджменту.
Окрім того, Вадим мав серйозний та емоційно важкий досвід роботи із дітьми, які постраждали від війни та мали інклюзію. Під час групових психологічних обговорень («свічок») підлітки розповідали про жахливі воєнні злочини окупантів, які відбувалися на їхніх очах.
«Мене починало накривати сльозами, всередині все стискалося, але за професійним регламентом я не мав права плакати, щоб не дестабілізувати дитину. Старша психологиня одразу ловила мій погляд, давала знак, я опановував себе і слухав далі. Ці діти психологічно заблокували травму як захисний механізм, вони просто констатували факти. Через свою високу емпатію я проживав усі ці трагедії всередині себе. Після двох поїздок по два тижні я чітко зрозумів, що більше не можу — моя власна психіка просто руйнувалася від такого навантаження, і я змушений був піти з цієї сфери», — відверто ділиться Вадим.
Від театральної сцени до кінооб’єктива, Чорнобаївки та Формули-1
Окрім продюсування та хореографії, Вадим реалізує себе в театральній та кінорежисурі, створюючи власні проєкти з нуля. Важливим етапом стала робота над великою театральною виставою, де він виступив як повноцінний автор художньої концепції. Цей досвід вилився у серйозну роботу в кінематографі та зйомках кліпів, де режисерське бачення Вадима пройшло випробування екстремальними та міжнародними майданчиками.
Режисер не боїться складних викликів: під час воєнних дій він вирушив безпосередньо у Чорнобаївку, щоб зняти кліп для українського артиста. Іншим масштабним міжнародним проєктом стали зйомки в Берліні.
Там Вадим створив відеокліп для виконавця, який мав на меті мовою мистецтва розповісти нашу історію і достукатися до німецької аудиторії, закликаючи до допомоги Україні.
Окремою гордістю стали зйомки в Німеччині, пов’язані зі світовим автоспортом. Вадим успішно попрацював на заходах «Формули-1», а нещодавно піднявся на новий кар’єрний щабель — підписав контракт на подальшу роботу з «Формулою-1».
«Кінематограф та режисура для мене — це найвища точка, де я можу об’єднати всі свої навички. Хореографічне минуле тут допомагає, адже воно дає тонке відчуття внутрішнього ритму кадру, динаміки монтажу та пластики рухів камери, коли ти створюєш історію сам».
Волонтерська діяльність: системна допомога митцям та ЗСУ
Окреме місце у житті Вадима посідає волонтерство, яке трансформувалося разом із викликами війни у кілька послідовних етапів:
- Міжнародний комунікаційний менеджмент. З 2022 року Вадим включився у волонтерську роботу, долучившись до благодійної організації хореографа та перформера Віктора Рубана, який виграв державний грант у Франції для підтримки української культури. Вадим обійняв посаду комунікаційного менеджера та займався верифікацією та розробкою заявок (визначав, кому саме виділяти фінансування). Завдяки цій роботі українським театральним митцям виплачували фінансову допомогу в розмірі 8000 гривень.
«Роздали абсолютно всі кошти, які там були, усім щиро подякували за співпрацю і закрили цей кейс», — посміхається Вадим.
- Танцювальна спільнота — для війська. Згодом Вадим приєднався до благодійного фонду Donat Fam — об’єднання українського танцювального ком’юніті, яке акумулює творчі сили для постійної закупівлі амуніції та допомоги військовим на передовій.
- Власна благодійна організація. Набравшись досвіду, Вадим заснував власну благодійну організацію — ArrOWS Fam. Першою амбітною ціллю платформи став збір на 100 000 гривень для закриття нагальних потреб наших захисників.
Як уживаються прагматичний продюсер та вільний митець
Поєднувати в собі творчу свободу та бізнесовий прагматизм Вадиму вдається завдяки особливому філософському підходу: він почав ставитися до бізнесу як до мистецтва, знаходячи у структурі, організації та фінансах простір для креативу. Роль креативного продюсера для нього — це ідеальний баланс між створенням красивої візуальної картинки та повною відповідальністю за її фінансову та технічну реалізацію.
У роботі з творчими людьми, які часто залежать від мінливого натхнення і схильні до вигорання, Вадим знайшов дієвий інструмент — дисципліну. Себе він тримає в тонусі завдяки щоденному спорту, який нівелює ризик вигорання чи депресивних станів.
«Дисципліна допомагає мені будувати прозорі, чесні стосунки в команді. Навіть у критичних ситуаціях, коли через замовників трапляються затримки виплат, я ніколи не зникаю зі зв’язку, не вигадую відмовок і не вдаюся до маніпуляцій. Я збираю команду, відкрито пояснюю ситуацію і кажу, коли саме будуть кошти. Людяність, чесність і вміння грамотно доносити думку — це найголовніші цінності для керівника, особливо під час війни».
Професійні рамки: «Камера, мотор — і ми на “Ви”»
У менеджменті Вадим Радука є прихильником американської моделі управління. Він не підтримує жорстку ієрархію, вважаючи, що на знімальному майданчику всі мають перебувати на одній лінії заради спільного результату. Проте, коли на зйомках присутній клієнт, керівник зобов’язаний продемонструвати професіоналізм.
«На зйомках я впроваджую професійний етикет. Коли звучить команда “Камера, мотор!”, ми миттєво переходимо на “Ви” і спілкуємося суто професійно: “пан оператор”, “пан продюсер”, “пані адміністратор”. Це тримає чіткі рамки й дисциплінує. За межами майданчика ми можемо дуріти, пити каву, веселитися і бути найкращими друзями, але роботу і дружбу треба вміти розділяти залізобетонно».
Іноді Вадиму доводиться проявляти строгість і відстоювати особисті та професійні кордони. Бувають випадки, коли запрошені фахівці старші за нього на 10–15 років і сприймають молодого режисера скептично. У таких ситуаціях допомагають знання з психології: Вадим аргументує своє бачення.
Плани розвитку батл-культури: мета — привезти світових зірок у Франківськ
Свій перший танцювальний івент Вадим організував ще в 17 років в Івано-Франківську, зібравши у парку Шевченка близько 50 танцівників. Це була некомерційна історія про чистий фрістайл, імпровізацію та внутрішню рефлексію.
Після повернення до рідного міста у грудні минулого року разом із командою він влаштував фестиваль. Подія зібрала близько 250 людей, залучила відомих спонсорів, зокрема бренд Red Bull, та іноземну суддю українського походження, яка спеціально прилетіла на цей захід.
Наразі Вадим із новою потужною командою, до якої увійшли представники танцювальної школи Maasai dance school, готує ще масштабніший фестиваль, який має вивести батл-культуру міста на міжнародний рівень.
Наразі команда обирає між двома знаковими локаціями міста: нижньою терасою реноваційного простору «Промприлад» та історичним Палацом Потоцьких.
«Наша головна амбіція зараз — привезти в Івано-Франківськ топового європейського танцівника, легенду, який зробив нічим не замінний вклад у світову хіп-хоп культуру. Його ще ні разу не було в Україні, і його приїзд залучить танцівників абсолютно з усіх міст нашої країни та навіть з-за кордону. Звісно, це величезні кошти для локального фестивалю — лише на гонорар, перельоти та логістику потрібно близько 3000 євро. Ми зараз активно шукаємо гранти та великих спонсорів. Ми хочемо раз і назавжди зламати стереотип і показати, що круті, масштабні міжнародні культурні події можуть і мають відбуватися не лише в Києві, а й у нас, у Франківську. Потрібно просто перестати чекати змін від когось і починати створювати їх самостійно», — резюмує Вадим Радука.
ФОТО ТИЖНЯ
