В Івано-Франківську актори і творці презентували створений за державний кошти фільм “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” (ФОТО). Стрічка показує іншу сторону роботи комунальників. Допрем’єрний показ зібрав чимало глядачів у залі кінотеатру “Космос”.
Читайте також: Комунальники ремонтують небезпечний для маломобільних франківців пандус на шляхопроводі (ФОТО)
Режисеркою фільму стала Надія Парфан, яка народилася в Івано-Франківську та зараз живе у Києві. “Галка” дізналася у Надії, що її надихнуло на створення стрічки по співочих комунальників, які кумедні ситуації були на зйомках та чи з’явиться друга частина.
– Чому фільм саме про франківських комунальників, і що вас надихнуло на його створення?
– Фільм про франківських комунальників, тому що я сама з Франківська. Мій дід був першим директором і фактично засновником організації “Івано-Франківськтеплокомуненерго”. Цього у кіно немає, але це для мене особиста історія. В “Теплокомуненерго” все життя працює моя мама – вона теж співає у хорі. Коли я про це дізналася, мене це вразило.
Цей фільм про людей… Він присвячений моїм бабусі і дідусеві. Так вийшло, що моя бабуся померла в травні цього року, а прем’єра відбулася в квітні. Можна сказати, що це така подяка і дослідження цього покоління. Це такий фільм внучки про своїх дідусів і бабусь. Він дуже персональний. Всі скаржаться на комунальні служби, а для мене це те, чим займався мій дідусь. Я розумію всю складність ситуації та недоліки системи.
– Розкажіть про зйомки та цікаві історії під час створення стрічки?
– У нас було три роки зйомок і все було дуже кумедно. Як я вже казала, я така собі “внучка”, і це було нашою точкою ходу. І до нашої знімальної групи ставилися, як до внуків і внучок. І як порядні дідусі і бабусі, нас весь час хотіли чимось нагодувати. Їжа була дуже важливою, ми багато назнімали всякої їжі, але не взяли її потім у фільм. Наш оператор з Києва Дмитро Бурко вегетаріанець, його постійно хотіли нагодувати м’ясом і салом. Люди віддавали найкраще і найцінніше, що у них було, а він його не їв. Це постійно викликало якісь кумедні обговорення.
Також у “Івано-Франківськтеплокомуненерго” нас почали називати “кінобригадою”. Для них було дивно, що і навіщо ми це робимо, але в певний момент вони звикли і перестали нас помічати.
– Ваше побажання глядачам, які йтимуть на фільм?
– Я їм скажу, що він трагічний і комічний одночасно. І я знімала його як фільм про людей. Бажаю його подивитися та змінити своє ставлення до людей. Це фільм про те, що буває за той бік телефонної трубки, коли ти дзвониш розгнівано сваритися в аварійку. Там сидять живі, нормальні люди, часто дуже класні. І потрібно інколи буди більш обережними з ними і виявляти більше поваги.
– Чи плануєте знімати другу частину “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”?
– Ой, ні. Знаєте, над цим фільмом я працювала три роки – це довгий шлях і багато випробувань. Я б хотіла трішки відпочити від нього. В цьому фільмі є кілька історій, він такий поліфонічний. Врешті у нас було кілька версій монтажу, деякі лінії прибрали, але вони дуже класні. Можливо б я хотіла, з того що не увійшло, зробити короткий метр. Та поки що хочу від цього трохи відпочити.
Після перегляду фільму у нас з’явилися ще декілька питань до режисерки. Додамо, що стрічка справила на глядачів позитивне враження, перегляд завершився оплесками, а під час титрів перед залом виступив хор “Івано-Франківськтеплокомуненерго”.
– Як знімальній команді вдавалося зловити якісь маленькі деталі?
– Під час зйомок у нас було два роки експедицій, це було довго, дуже довго. Це вимагає багато терпіння і спостережливості. Фінальну сцену побачила вперше у 2016 році (у фінальній сцені звучить “Щедрик” – ред.), і пам’ятаю свої відчуття, що вперше почула, як звучить пісня в індустріальному цеху. У мене були мурашки і так пройняло це, і спочатку подумала – а може я не виспалася чи дуже емоційна, що мене так це зачепило?
Наступний дубль був через рік, бо всі події у “Івано-Франківськтеплокомуненерго” відбуваються раз на рік. Тому, якщо ти щось пропустив, то тобі треба чекати 365 днів. Документальне кіно, у якому немає інтерв’ю та постановочних кадрів, і три роки зйомок – це досить нормально.
– У фільмі є сцени, коли комунальники приходили до франківців, виконували певні роботи чи спілкувалися з ними. Скільки треба було відвідати квартир, аби вас впустили?
– Як не дивно, франківці досить відкриті люди, бо я мала досвід в інших контекстах. Пускали не всі. Були люди, які працюють в спецслужбах. Один мешканець сказав, вибачте я працюю в СБУ і не можу вас пустити. У нього були дуже броньовані двері.
Бували і “стрьомні” випадки, що ми потрапляли в неблагополучні сім’ї. І одного разу нашому оператору ледь не розбили камеру. Ми заходили разом з аварійною бригадою і не знали, що нас чекає. Комунальники йшли перші, а за ними оператор, і тут така “подача” у камеру. Сказала б, що десь одна третя людей нас пускали.
– Зараз ви живете у Києві. Чи подобається повертатися в Івано-Франківськ?
– Франківськ класне місто. Мені подобається, що за останні 5-10 років воно візуально розвивається. Зникло візуальне сміття – менше реклами і більше поваги до архітектурної спадщини. У міста тепер правильна стратегія дій.
Мені подобається “Промприлад”, там працювала інша частина моєї сім’ї. І що відбувається там, теж дуже цікаво.
Глядачів стрічки закликають ділитися враженнями про фільм за хештегом #тепловкіно.
Розмовляла Тетяна Зелінська
Фото Юрія Валька
ФОТО ТИЖНЯ
