Вірте у своїх захисників і захисниць, бо мусимо сесю скалу розбить, – нацгвардійка з Франківська Христина “Кудрява”

12 May, 2022 20:02

Вірте у своїх захисників і захисниць, бо мусимо сесю скалу розбить, – нацгвардійка з Франківська Христина “Кудрява”

Христина з позивним “Кудрява” – старша лейтенантка Національної гвардії України з Івано-Франківська. З початку повномасштабної війни виконує військовий обов’язок на Луганщині та співпрацює з волонтерами.

До 24 лютого стала першою жінкою, яка одразу після випускного з академії потрапила на бойову посаду у бригаду швидкого реагування Нацгвардії Україні військової частини 3018, була заступницею командира мінометної батареї по роботі з особовим складом.

Була амбасадоркою Цілей сталого розвитку Асамблеї ООН від України з гендерної рівності. Реалізувала менторський проєкт “Ті, що змогли”. В його рамках розповідала про гендерну культуру учням профільних навчальних закладів Харкова та області.

Для читачів “Галки” захисниця розповіла:

  • що зараз найбільше потрібно воїнам;
  • як вірші Юрка Іздрика допомагають впоратися з болем через втрату побратимів;
  • що думає про безтурботність деяких людей у тилу;
  • чи є гендерна нерівність на передовій та чи варто всіх чоловіків забирати на фронт.

– Як для тебе почалася війна? 

– Для мене війна почалася окупацією Кримського півострова, а потім тимчасовою окупацією Луганської та Донецької областей. Були запеклі бої, Іловайський котел, Попасна, перші смерті у моїй частині, загибель генерала Кульчицького, перші Герої України. Я не приймала прямої участі у бойових діях, але вже була військовослужбовицею – спочатку внутрішніх військ, а потім Національної гвардії. Моя частина в перших рядах виїхала на схід для виконання своїх обов’язків. 

Якщо говорити про повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, то я зі своєю командою вже виїхали на схід та були у зоні бойових дій у Станиці Луганській. Вже тоді по ній та по Щастю були масовані обстріли “Градами”, що було незвично для того часу. Я зустріла війну на бойовому чергуванні. 

– Які завдання виконуєш на війні? 

– Маю два різні функціонали. Про один не можу говорити в міру особливостей виконання обов’язків. Другий пов’язаний з координацією волонтерської роботи, сприянням допомоги з тилу, налагодженням взаємодії, допомогою у висвітленні тих подій, які відбуваються безпосередньо тут. На війні мусимо бути мультифункціональними, мультизадачними, робити все, що можемо там, де ми є, а інколи навіть більше.  

Моя бригада, мій підрозділ виконують завдання на конгломерації Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ у Луганській області. Достатньо гарячий напрямок. Ми знаходимося в дуже своєрідному апендиксі і мусимо тримати оборону, бо основні дороги виходять на Слов’янськ. 

– Що найважче для тебе на цій війні? На цей час, що не забудеш, а чим будеш пишатися?

– Найскладніше і найболючіше – це бачити як гинуть твої близькі, друзі, знайомі, хлопці, брати мої, з якими в одному строю виконувала обов’язки. Як зникають безвісти чи потрапляють у полон. Це дуже тяжко. Перший час важко зібратись і продовжувати роботу.

З іншої сторони, я неймовірно пишаюся, якими вони є сильними. Я пишаюся тим, що знаходжуся у строю з цими людьми, з цими титанами, які насправді на своїх плечах виносять таку неймовірну вагу. Тим, як вони самовіддано виконують свій обов’язок. Тим, яку ціну ми платимо не за хату скраю, не за Франківськ, Львів, Запоріжжя, Тернопіль, Ужгород, Луцьк, Вінницю. Це за всю Україну без поділу на регіони. Цим надихаюсь і заради цього вкладаюсь ще більше і більше. 

– Чим рятуєшся від похмурих думок, коли дізнаєшся чи навіть бачиш втрати серед побратимів і посестер?

– Не буду приховувати, я плакала, я гірко плакала від перших названих прізвищ людей, які зараз тримають нам небо. Коли дуже важко психологічно, ментально я споряджаю магазин і читаю Іздрика, збірку, яку привезла з собою у Станицю Луганську. Читаю і мені так легше. Присвячую ці вірші їм, думаю про них і впевнена, що вони мене чують. 

– Користувачам соцмереж сподобалося твоє відео, де читаєш вірш та заряджаєш зброю. Кажуть, музика, жарти відволікають від жаху, який відбувається на передовій. Тобі допомагає література?

– Важко зосередитись і читати щось одне насправді, концентруватись на чомусь одному. Поки література мені не дуже доступна, а вірші завжди мене супроводжували, навіть начитую їх у повідомленнях своїм друзям. Це заспокоює, якщо можна послухати їх у навушниках, хоча навушники – це теж розкіш. Хтось їх запихає у вуха, щоб не слухати розкати арти. Це не дуже безпечно і я перший період не могла слухати музику. Тепер трохи легше, особливо коли їдеш у машині, за вікном грохотить артилерія наша і противника, все свистить, літає кругом, а хлопці голосно вмикають музику, тоді навіть якось прикольно, чи що. 

Дуже багато чорного гумору, і він якось розряджає обстановку. Гумор рятує в такій нібито патовій ситуації, але ми працюємо, ми воюємо, завдаємо втрат ворогу. Думаю, якби ми щодня казали про це, всі би дуже надихалися, але не завжди є можливість зафільмувати.

В ефір потрапляє напевно 10% того, що ми насправді робимо. 

– У твоєму рідному Франківську вирує життя, навіть повітряна тривога вже не всіх лякає. Що думаєш про безтурботну поведінку декого, коли частина країни під обстрілами?

– У моєму рідному Франківську працює неймовірно крута команда волонтерів, яка кладе всі свої фізичні та ментальні сили, щоб нас підтримати і нам допомогти. У моєму Франківську допомагають переселенцям зі сходу України і тих міст, які постраждали від кацапів. У моєму Франківську не забувають, що у своєму житті потрібно знайти місце і для свого життя. Так, інколи складнувато бачити, як хтось веселиться, їздить на Буковель, відпочиває, тому що у мене і у хлопців тут такої можливості немає, але вона обов’язково буде, коли ми переможемо. 

– Ти часто публікуєш звіти і дякуєш за волонтерську допомогу. Чи зменшилася активність українців у тилу? Чи є відчуття, що дехто забуває про важливість допомагати?

– Я не відчуваю, що зменшилася активність українців. Відчуваю неймовірну підтримку, відчуваю неймовірну опору. Мені телефонують, мені пишуть, спілкуюсь з волонтерами у 10 разів частіше, ніж зі своїми близькими та рідними, тому не можу говорити про втрату активності. Але розумію, що матеріальні ресурси вичерпні.

Ми мусимо виснажувати ворога і перемагати якнайшвидше, і гуртуватися, а не розділятися. Тільки хороші приклади, тільки робота. Мусимо ї**шити. 

– Що зараз найбільше потрібно захисникам та захисницям? 

– Зброя, щоб ми могли у нічому собі не відмовляти, щоб кришити ворога. Артилерія та авіація насправді робить цю війну. Дуже хотілося б, щоб піхота в ній приймала якнайменше участі, бо це людські життя і втрати. Від людей, які беруть опосередковану участь – це підтримка, віра, пам’ять і об’єднання навколо спільної великої мети – знищити вражину, яка не дає нам спокійно жити.

– Чому важлива підтримка кожного? 

– Кожен вирішує сам, але нам важливо її відчувати. Я знову-таки живу по принципу “роби те, що можеш, з тим, що ти маєш, там, де ти є”. Хочу, щоб інші були близькі зі мною на цій позиції. 

– Ти була амбасадоркою Цілей сталого розвитку Асамблеї ООН від України щодо гендерної рівності. Під час війни відчуваєш цю нерівність? 

– Ці всі моменти дуже відходять на задній план. Я не відчуваю ніякої нерівності. Кожен робить те, що може, вкладається максимально. Ти стараєшся бути максимально ефективним там, де ти можеш бути ефективним. Це важливо. Кожен володіє якимось ресурсом, якимись задатками і зараз їх кожен викладає. Я тут, бо я не могла бути десь інше.  Я з тими, з ким маю бути і роблю те, що я маю робити. 

– Чи змінилося до тебе ставлення знайомих, які, можливо, скептично ставилися до того, що ти військова? 

– Можливо змінилось, я не знаю. Я у своєму військовому середовищі, у своєму колі оточення і тут мене всі сприймають. Чи змінилося там ставлення? Я здебільшого відчуваю підтримку і що всі про мене говорять, пам’ятають, хтось пише чи просто згадує. Це дуже круто, це надихає.

– Чи багато жінок на фронті? Є поблажки від чоловіків, чи різниці під час війни не роблять? 

– Знаю, що на фронті є дуже багато жінок. Це мої посестри з Жіночого ветеранського руху, які воювали у 2014 році і повернулися на службу зараз. Вони мають велетенський досвід і про якісь поблажки… Поблажки можуть бути до людини, це все індивідуально.

Знаю дуже крутих жінок, які зараз воюють, які виконують свої обов’язки, знаю тих, хто поклав своє життя за Україну вже у цій повномасштабній війні. На превеликий жаль, ціна, яку ми платимо за нашу перемогу, дуже висока. 

– Що думаєш про чоловіків, які не спішать на війну, ховаються від повісток? А про тих, хто покинув країну?

– Не хочу думати про чоловіків, які не спішать на війну і тих, хто переховується. Це не те, чим я хочу перейматися. Хочу вірити, що ми як нація, як народ усвідомлюємо, що зараз відбувається, яка перед нами велика участь і ми не маємо права здаватися.

Мусимо йти до переможного кінця і ми до нього дійдемо, а потім будемо відбудовувати Україну з урахуванням помилок, які допускали до цього. 

– У соцмережах говорять про “зраду”, наче у тилу повістки роздають тільки місцевим, переселенців не чіпають. Яку ситуацію бачиш на фронті? Які люди і звідки воюють поруч з тобою?

– Не вникаю в історію з повістками, роздачею їх і зрадами. Об’єктивно не можу сказати. Тут зі мною воюють чоловіки з різних областей, є навіть місцеві і їх достатньо багато. Є мобілізовані. Серед мого кола багато на передовій пліч-о-пліч зі Збройними Силами України, Нацгвардією відстоюють право України на незалежність і нищать кацапів. 

– Чи варто, на твою думку, забирати на війну всіх, хто може тримати зброю? 

– На війну не треба забирати всіх, хто може тримати зброю. На війну йдуть ті, хто може з цією зброєю обходитися і має потенціал до захисту України.

Невмотивовані люди,які не розуміють чим вони тут займаються, можуть принести більше шкоди, ніж користі. Кожен там, де має бути. Я на це сподіваюсь. 

– Які у тебе прогнози чи мрії щодо ситуації в Україні?

– Не роблю прогнозів, я не стратегічна аналітикиня. Буквально можу аналізувати тільки те, що відбувається у мене тут на місці. Тішуся, якщо день пройшов без втрат. Сподіваюся, що так буде надалі. Вірю у нашу перемогу, бо ми вкладаємо величезний ресурс. Після знову-таки сподіваюся, що ми врахуємо всі свої попередні помилки, хоча для нас це дуже складно, як для нації, але дуже на це сподіваюсь і буду вкладати ще більше зусиль, можливу буду менш толерантна, ніж була до цього. 

– Чого бажаєш собі та іншим захисникам? А людям, які зараз у тилу, а також читачам Галки?

– Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод… того я бажаю всім захисникам і захисницям, всім, хто допомагає нам у тилу, читачам Галки. Вірте у своїх захисників і захисниць, бо мусимо сесю скалу розбить.

Дуже вірю в Україну без кацапів, без малоросів, без манкуртів. Вірю в націю, яка відродиться, можна вже сказати з попелу, і буде цінувати ту ціну, яку ми платимо за цю перемогу, за право бути вільними і незалежними, суверенними на своїй землі.

РОЗМОВЛЯЛА Марія ГУРЕЦЬКА 

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram, Instagram та Viber - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

  • like 4
  • like
4
Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry