Один з авторів книги про історію Івано-Франківська, історик Петро Гаврилишин розповів “Галці” про те, чому спалахнула “мармулядова пожежа”, що у ній згоріло, та чому вона відкрила нові можливості для Станіславова.
28 вересня 1868 року у Станіславі спалахнула руйнівна пожежа, яка спалила частину міста, а в історичних джерелах отримала назву «мармулядової».
Ця історія добре відома краєзнавцям і любителям міських легенд — про неї не раз писали в книжках, присвячених історії Івано-Франківська. Мова про велику пожежу, що сталася в часи Австро-Угорщини. За спогадами, усе почалося з побутової ситуації: на вулиці Шевченка одна з мешканок варила мармуляду у великому казані просто неба, на відкритому вогні.
Дув сильний вітер, іскри розлетілися, підхоплені повітрям, і цього було достатньо, щоб розпочалася велика пожежа. Тоді значна частина міської забудови була дерев’яною, тож полум’я стрімко перекидалося з будинку на будинок. Вогонь не щадив нічого — згоріло майже все місто, включно з тодішньою Ратушею, яка теж була дерев’яною.
Та саме ця трагедія, каже історик, відкрила нові можливості для Станиславова. Пожежа звільнила простір у центрі міста, що дало змогу зводити нові кам’яниці вже за іншими архітектурними стандартами. Так почалося формування того історичного центру, який ми бачимо сьогодні. Основна хвиля будівництва припала на останню третину ХІХ століття — добу Австро-Угорщини. Згодом, у міжвоєнні роки, коли місто опинилося в складі Польщі, архітектура збагачувалась новими будівлями. Разом вони стали основою сучасного образу середмістя Івано-Франківська.
Попри масштабну «мармулядову пожежу», що знищила значну частину Станиславова, деякі будівлі все ж уціліли й збереглися до сьогодні. Як зауважує Петро Гаврилишин, це — радше винятки, які можна перелічити на пальцях. Серед них — палац Ромашкана в міському парку, а також окремі кам’яниці, зокрема одна на Вічевому майдані. Проте найстарішою будівлею Івано-Франківська безперечно залишається Колегіата — римо-католицький парафіяльний костел, нині Музей мистецтв Прикарпаття.
Будівництво цього римо-католицького храму розпочалося ще одночасно з закладанням фортеці — на замовлення Анджея Потоцького. Споруду завершили у 1703 році. Вона функціонувала як релігійна установа понад дві з половиною сотні років, аж до 1958-го, коли її зачинили. У приміщенні встиг розміститися геологічний музей, а з 1980-х тут відкрили художній музей — у статусі якого будівля діє донині.
Пожежа охопила тоді фактично все місто. І це стало точкою відліку нової епохи відбудови. Її провадив бургомістр Ігнацій Камінський — людина цікавої біографії, яка свого часу брала участь у січневому повстанні 1863–1864 років у підросійській частині Польщі. Саме Камінський звертався до Відня по фінансову підтримку, і домігся державних субсидій на відновлення Станиславова. Хоча згодом навколо розподілу цих коштів вибухнув скандал — закиди в корупції, які нині важко однозначно трактувати, — загалом постать Ігнація Камінського залишилася в історії міста радше в позитивному світлі.
Читайте повну версію матеріалу, де розповідається на честь кого був названий Станіславів, чому місто постраждало у Другій світовій війні, про привида Ратуші, публічну страту повії, Галицькі ворота, “мармулядову пожежу”, втрату євреїв, те як з’явилося міське озеро та Станіславського вампіра.
Читайте також:
- Станіславський вампір – міф чи маркетинг?: розповідає франківський історик
- Втрата євреїв і народження озера: про демографію Станіславова перед і після Другої світової війни та створення міського озера
- «Треба, в першу чергу, міняти радянські труби, щоб була чиста вода, а не назви»: історик про потенціал і «слабкі місця» Франківська (ФОТО)
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
