Оксана Мироненко двічі пережила наближення російських окупантів, двічі переселенка, яка наразі живе в Івано-Франківську. Війна забрала життя її матері. Та попри труднощі в житті продовжує рятувати людей. Оксана 20 років працює лікаркою травматологом та ортопедом, даруючи людям з травмами шанс на повноцінне життя. Про свій шлях, роздуми про військову медицину, волонтерство і фонд, створений в честь матері – розпитувала Галка.
Про це пише Галка.
– Як ви стали медиком? Коли розпочали цей шлях?
– Я працюю лікарем вже 20 років. Моя родина мене фактично з дитинства до цього готувала і вони вгадали з тим, що мені це сподобається. Школу я закінчила швидко, тому вже у 24 роки стала лікарем. Я обрала собі професію хірурга кисті, пройшла до цього інтернатуру травматології і юридично я є ортопед-травматолог вищої категорії. До 2014 року я займалась лише кистю, це мені дуже подобалось. Згодом, коли мені довелось переїхати з Луганська в Київ, то я працювала більше звичайним травматологом. Сарафанне радіо спрацювало і в мене зʼявилось багато пацієнтів. Я займалась переферичними нервами.
– Як зустріли повномасштабне вторгнення?
– На той момент я жила в Бучі. Це мій другий дім після Луганська. Лютий-2022, холодно, а в нас будинок повністю на електриці, і через перебої він почав сильно замерзати. Я дивилась новини про те, що все ближче прилітає, і ситуація стає гіршою з кожним днем. Ми вирішили, що точно не виживемо, і моїм дітям точно немає чого робити в окупації. Зібрались і поїхали до друзів в Київ. А батьки мої вирішили залишитись в Бучі та були там до 4 березня. Коли вони вирішили виїжджати, то фактично перед носом їм перекрили дорогу. Окупанти машину батьків розстріляли – матір загинула, а батько був поранений. Наступного дня він вийшов на звʼязок, пізніше пройшов якимось чином блокпости і вийшов. Я його сама потім прооперувала. Ситуація була дуже важкою: мої діти налякані війною, мій батько поранений, ми всі спимо в одязі… Тому прийняли рішення їхати кудись далі від війни. Я вночі дивилась на карту та обирала між Закарпаттям і Прикарпаттям. Зрозуміла, що Івано-Франківщина географічно є найпроблемнішою ділянкою для наступу, на мою думку. Ми вирішили їхати саме сюди.
– Як розпочали свою роботу в Івано-Франківську та де працюєте зараз?
– По дорозі в Івано-Франківськ ми звʼязались з патронажною службою “Азову” і розвивали Перший добровольчий хірургічний шпиталь. Також я почала займатись евакуацією маломобільних людей із зони бойових дій. Та місцева влада постійно ставила мені палки в колеса і просила не везти цих людей сюди. Мій чоловік потім поїхав в Київ керувати пораненими в патронатній службі. Він за фахом також ортопед-травматолог. Я кожен тиждень також їжджу в Київ, маю там роботу, за яку офіційно платять. Зараз цієї роботи менше, адже мене фізично не вистачає на більше.
Загалом я лікую військових як лікар-волонтер в шести лікарнях. На Івано-Франківщині три та три у Київській області. Якщо потрібно, то я їду ще кудись. Я офіційно лікар-волонтер, маю документ, який мені видав Штаб Оборони Прикарпаття на початку війни, і з лікарнями ми заключаємо договір, якщо це потрібно. Лікарні отримують за те, що я оперую, гроші, а я – досвід. Також вчу молодь та привожу гуманітарну допомогу.
– Як змінилось ваше ставлення до медицини після повномасштабного вторгнення ?
– В нас раніше була «маленька» війна та поранених було так мало в порівнянні, що вони всі були прекрасно ”заховані” у військових госпіталях. В цивільній медицині їх рідко зустрічали. Війна завжди витягує назовні всі проблеми. Коли стало багато поранених, то проявилось те, що у нас недостача усього. Якщо на початку можна було це приховати, то зараз усі це все бачать.
– Які травми зараз найчастіше зустрічаються у військових ?
– Найчастіше травмуються кінцівки, але насправді офіційну статистику скажуть лише лікарі. Прилітає всюди. Відколи зʼявились FPV, то люди просто пошматовані. Наша медицина не була, не є і не буде готова до такого. Адже військову медицину не виділяють як окрему спеціальність. Є військові шпиталі, але їх недостатньо.
– Ви чимало працюєте з пораненими військовими. Які у них головні проблеми, на вашу думку?
– Військові спершу лікуються у госпіталях, але потім їх швидко виписують і вони попадають в цивільну медицину. Тут відбувається цікава ситуація. Вся цивільна медицина оплачується послугами НСЗУ, і там чітко прописані пакети та вартість цих пакетів. Теоретично, якщо пацієнт перебуває на хірургічному лікуванні і не переводиться в іншу лікарню, чи з відділу і відділ, то це все лікування покривається одним пакетом – враховуючи роботу хірургів, вартість усіх ліків та багато іншого. І навіть по середнім ринковим цінам, цього занадто мало. За 5 місяців лікування лікарня може отримати до 100 000 гривень на одного пацієнта – цього критично мало.
А ще ми не можемо тримати одного пацієнта довго, адже на його місце ще кілька таких чекають. Військові, виходить, просто непотрібні. Лікар отримує мінімальну рекомендовану ставку, і це не залежить від того, скільки людей він оперує і наскільки це все його виснажує. За офіційною статистикою лікарі отримують мінімум 40 000 гривень, але більшість з них отримують мінімальну рекомендовану ставку – 16 000 гривень. А з точки зору військового пацієнта, який проходить ВЛК і де вирішать, що у нього легка травма, то йому не будуть виплачувати 100 000 гривень за поранення. Він лікується пів року, а йому платять копійки.
Є лікарні, які готові допомагати військовим, але більшість не має чим. В державній програмі немає імплантів, вони всі благодійні. В державній програмі не завжди вистачає іноді медикаментів. Я коли знаходжусь з лікарями в операційній, завжди розумію, що їм потрібно і стараюсь щось знаходити, аби закриті ці дірки, які, на жаль, в нас зараз є.
А ще реабілітація залежить не лише від лікарів. Часто ми бачимо, що діла не буде через алкоголізм чи інші проблеми в пацієнта. Вся лікувальна робота може бути невдалою. Тоді ми з лікарями обʼєднуємось і починаємо приймати рішення. Ми придумуємо якийсь не дуже масштабний проєкт, щоб йому допомогти, враховуючи його ситуацію.
Ми лікуємо не діагноз, а пацієнта, завжди. З алкоголем ситуація сумна. Спеціалізовані заклади, які з цим працюють, дуже бідні. Психіатрія храмає та лікування того ж алкоголізму немає в державній програмі. А приватні центри не будуть лікувати безкоштовно.
Залежність може бути і від сильних медикаментів. Інколи лікарям часто легше вколоти якийсь препарат і все. Деякі медсестри потім пропонують купити побільше і вколоти побільше, потім виникає ломка. Буває, що персонал сам підсаджує військових на препарати.
– Які умови для реабілітації воїнів бачите в Івано-Франківську та Україні?
– Всюди по-різному. В Україні взагалі відкрили багато відділень, але проблема в тому, що немає спеціалістів. Звичайно є 1-2 завзятих лікаря, але їм потрібна команда, а її потрібно десь взяти. Нормальна реабілітація коштує в місяць мінімум $5000 доларів, а держава виділяє на 21 день, якщо це супер важкий пацієнт, 19 000 гривень. Ця сума розрахована на проживання, харчування та всі послуги. Як хочеш, так і живи. Лікарні викручуються, як можуть.
Військові воювали, віддавали своє здоровʼя і стали заручниками цієї системи. Військові мають бути всюди на першому місці, але за ці роки системного рішення, як це зробити, немає. Якщо зайти в будь-яку лікарню, де лікуються військові, то чогось буде не вистачати всюди.
– А чи достатньо технологій в Україні для реабілітації військових?
– В нас технологій достатньо, бо ми, на жаль, майже всьому вже навчились. В нас нестача фінансування та нормального ставлення до цього. І закордоном немає такого досвіду, в них є протоколи та мовний барʼєр. Якщо військового відправити закордон, то йому перестають виплачувати кошти тут. Він стає там звичайним біженцем. Надія там лише на волонтерів. Ти платиш гроші і тебе лікують, все просто. І, напевне, тут дехто з чиновників думає – для чого придумувати велосипед, якщо можна відправити за кордон списаного бійця. Він там також насправді нікому не потрібен.
– Чи можете назвати найскладніший медичний випадок у своїй практиці?
– Конкретного випадку я назвати не можу. Я кожен раз виходжу після операції та кожен раз розумію, що я дуже старалась, але військова травма не буде гарною, як би ти не старався. Все пошматоване. Я дуже рідко виходжу з операції з піднятою головою. Звісно, я зробила краще ніж було, але війна свій відбиток залишає, і шлях до реального покращення довгий. Було багато надважких операцій. Людська психіка взагалі так побудована, що ми памʼятаємо найгірше, а хорошого мало.
Нещодавно я зустріла свого пацієнта, який дуже добре відновлюється. І оце я дві чи три хвилинки радію, але навколо все одно купу цієї бюрократії, корупції та байдужості… Такі маленькі краплинки мотивують не здаватись. Дуже приємно, коли пацієнти просто так пишуть і кажуть, що в них усе прекрасно. Це просто «ух ти!».
Воєнні травми не заживають за протоколом, тому я звикла до того, що мені пишуть постійно з запитами, питаннями, проханнями. Я пропускаю все через себе. Ми з чоловіком не ходимо додому, ми завжди «на роботі». Майже все наше спілкування про роботу. Діти до цього також звикли.
– З якими труднощами стикаєтесь під час роботи у ці місяці?
– Я займаюсь переселенцями. Здебільшого це категорія маломобільних одиноких людей. Через мій фонд виїхали таких 800 людей, і вони були розподілені по Івано-Франківщині. Хтось з них поїхав далі, когось не стало. Наразі залишилось 100 лежачих бабусь. Вони живуть зараз в лікарнях. Всюди не вистачає фінансування. На пенсію 3000 гривень їх потрібно прогодувати та дати належний догляд. Наразі людині в лікарні можна перебувати не довше, ніж 180 днів, і немає значення – чи вона хвора, чи з окупованої території та одинока. Дехто почав цих людей з лікарень виганяти, кудись виписувати. З іншого боку – якщо й не виганяють їх, лікарня не отримує за їхнє перебування ніяких коштів, і тому потрібна опіка над цими людьми.
Я за понад два роки займаюсь тим, що виконую спершу функцію екстреного реагування, а потім займаюсь підтриманням життя людей, які в більшості є громадянами України, але державі вони не потрібні. Мені з усіх сторін кажуть, що якщо я сама їх вивезла, то сама і повинна їх няньчити тепер. Пропонують не вивозити людей з окупованих територій і не створювати проблем. Це мені кажуть високі чини в соціальній політиці.
Ця ситуація по всій Україні і наразі вона загострилась. Деякі лікарні якось викручуються і щось вигадують для допомоги цим людям, а деякі управлінці агресивно реагують на мене, хоча вони за цих людей отримували весь час зарплати. Лікарня не може існувати без пацієнтів. Це запитання я піднімала на всіх рівнях, але ніхто не хоче цим займатись, це не піарне діло. Комусь просто не пощастило жити в окупованому місті, так буває. Людина, якій 70 років, не може все кинути і переїхати будь-куди, в неї там нема сталих соціальних звʼязків, дому, грошей.
Тобі дають 2000 гривень виплат для ВПО та 3000 гривень пенсії – і спробуй з такими коштами почати життя з нуля в іншому місті. Люди просто переїжджають з пакетами, в цих пакетиках все їхнє життя. Половина літніх людей таких переїздів просто не витримують.
В мене є талант знайти слабке місце в будь-якій системі. Якщо я починаю щось робити в ній, то хочу щось змінити. Я бачу мінуси, але все одно знаходжу варіанти.
Іноді мене ображають коментарі людей, коли я допомагаю людям, яким немає куди дітись. Люди можуть написати – для чого я допомагаю якомусь алкоголіку, він і так не потрібен нікому. Мені це неприємно читати в глибині душі. Можливо всіх підряд не потрібно рятувати, але ніхто не знає, що буде з нами колись.. Невже люди не думають про те, що будь-яка ситуація може трапитись з будь-ким, і вони також потребуватимуть допомоги.
– Чи відрізняється робота з цивільними та військовими для вас?
– З цивільними мені важче тому, що вони задають надто багато питань. До війни для мене це не було проблемою, а зараз іноді важко. Приватна клініка, в якій я працюю, дозволяє консультувати військових в неробочий час, тому мені іноді важко слухати банальні скарги, коли мене в коридорі чекають 5 військових, яким потрібна більша допомога. Я вже звикла до складних рваних травм. З військовими мені комфортно. Вони мають мотивацію швидко одужати і відновитись.
– Як цивільні можуть вплинути на ситуацію з нестачею ресурсів у лікарнях?
– Звичайно, що принести просто якісь ліки не можна. Було б класно, якби при кожній лікарні, при кожному відділенні як у великих госпіталях у Києві були чергування волонтерів. Щоб волонтери були як соціальні працівники, при зарплаті та щодня обходили людей та питали – кому що треба, збирали всі потреби. Потреби є завжди, і часто потрібно замінити родичів, бо не всі можуть приїхати через пів країни та залишити роботу. Деякі так роблять, і військові такі почувають себе краще за тих, до яких не приїжджають. Потрібно розказувати військовим про їхні права, куди звертатись, де знайти інформацію.
Військові повинні знати свої права, обовʼязково. Вони просто «викинуті» і змушені вирішувати свої проблеми після поранення самі.
Схоже є при патронажній службі в Азові, вони опікуються своїми бійцями. Було б чудово, якби кожна лікарня мала свій волонтерський штаб та обмінювалась інформацією. Хтось наприклад, дав багато одягу і їм стільки непотрібно, вони подзвонили і відправили тим, кому не вистачає.
– З якими стереотипами чи проблемами зіштовхуються волонтери зараз?
– Є така тенденція, що всі волонтери «повинні» виглядати зачуханими, бо люди їм не повірять. Якщо нафарбована дівчина волонтерить, то їй не вірять. Вона має бути виснажена.
Я виглядаю як “ідеальний волонтер”: втомлена після двох операцій, з хворою спиною, непричесана. Чи жінки-капелани, які їздять до військових з благою метою, отримують докори про те, що хочуть собі відбити в когось чоловіка. Доглянуті волонтери просто не сприймаються. Хоча, нафарбована я, чи ні, не має значення, адже це не погіршить і не покращить мої навички, і не вплине на те, як я приймаю рішення.
– Що б ви порадили лікарям, які лише розпочинають свій шлях в такий важкий час? Як не вигоріти?
– Особисто я не вигораю, бо я була в окупації і була лікарем в центрі бойових дій. В мене є сімейні втрати внаслідок війни, я двічі стала переселенкою. Я досі орендую житло за скажені гроші.
Коли ти побачиш це своїми очима, то твій світогляд зміниться назавжди. Чи захочеш ти це пережити? Це запитання, яке варто собі ставити кожному, в будь-якій професії.
Я вважаю, що лікар по-хорошому має заробляти багато грошей, це важка спеціальність та навчання все життя. Це також велика моральна та фізична відповідальність. Державна медицина для цього нічого не робить. До цього прийшла лише приватна медицина. Вона мотивує ставати кращим та дає лікарю можливість бути ексклюзивним для того, аби був на тебе попит.
Не дивлячись на те, де я працюю я все одно маю багато пацієнтів, я лікар по життю. Знову ж таки, я не вигораю, бо знаю, як може бути погано, і не можу зупинятися, аби цього не допустити знову.
Молоді я рекомендую на початку карʼєри пройти державну, жорстку військову школу та можливо навіть поїхати кудись добровольцем у лікарні першого рівня та провести там кілька місяців. Варто попрацювати під обстрілами та подивитись в очі тим, хто проводить евакуацію та пораненим. Ти проникнешся цим глибше, та в тобі буде набагато більше людяності в майбутньому. Тобі буде легше працювати, адже цінності будуть справжні. Якщо ти будеш лікувати спершу людей просто тому, що це твоя робота, а не за гроші, то в тебе завжди будуть пацієнти. У молодих лікарів зараз є надзвичайна можливість отримати досвід, який ні ми, ні попереднє покоління не мало.
– Розкажіть про свій благодійний фонд.
– Назва мого фонду – «Наш Сокіл», в честь моєї мами Наталії Соколовської. Ми коли приїхали на Івано-Франківщину, і в нас був вільний час, то займались волонтерством. Потім сталось так, що мені зателефонували і сказали, що евакуюють сіверодонецьку лікарню, і попросили допомогти прилаштувати цих людей тут. Я організувала госпіталізацію в державну лікарню, всупереч місцевій владі. Врешті-решт прийняли цих поранених та маломобільних людей. Було важко, людей потрібно було одягнути та нагодувати. Ми обмінювались необхідними речами з волонтерами. Я назвала це «волонтерські операції». Ось так виник фонд, ми постійно чимось займаємось, щось шукаємо, організовуємо та доставляємо.
Часто нам допомагають іноземці. В соцмережах в нас невелика аудиторія. Ми не медійні і не такі популярні, як от Притула. Ми не можемо показати військових чи їхнє місцезнаходження. Особисто я щомісяця шукаю і знаходжу $3000 на купівлю памперсів для своїх лежачих пацієнтів.
Я можу давати консультацію вночі, якщо це потрібно. Мені телефонують і кажуть: «Оксана допоможи». І я кажу, що їм робити з того, що вони мають біля себе. Для мене такий дзвінок серед ночі є нормою. Війна триває і дуже близько насправді.
Допомагаємо переселенцям, які залишили все своє життя в іншому місті. До них ставлення часто неоднозначне. Коли переселенці, які мають сімʼї, банально хочуть крем для рук, бо вони жили в нормальних умовах і хочуть надалі, то їм кажуть, що вони забагато хочуть, бо вони біженці. Поки не відчуєш це на собі, то буде байдуже. Поки війна не проходиться по тобі особисто, то це все як у фільмах: можна покивати головою, можна дати пару гривень.
Ми не збираємо гроші на щось конкретне, ми не є медійними. Про мене щось пишуть, але вести блоги – це не моє. Я завантажена роботою і не хочу зайвої медійності, а з іншого боку, вона потрібна для донатів. В мене постійно більше десятка пацієнтів, яких я мушу кудись прилаштувати, і я думаю спершу про це. Але звичайно нам допомога потрібна.
Я просто пишу: «Рятуючи одне життя, ти рятуєш цілий світ». Так я закликаю людей допомагати. Іноді допомагає моя донька вести сторінки.
– Що вас мотивує рухатись далі?
– Я роблю свою роботу не заради вдячності. Я просто знаю, що “мої” бабусі чи дідусі в більшості живуть в гідних умовах, а ті, хто, на жаль, нас покинув, доживали в теплі та нагодованими, це важливо для мене.
Людське життя вартує всього. Комусь я виграла тиждень життя, комусь рік чи два. Мене тішить, що комусь тепер менше болить після мого лікування. Я сама по собі не дуже тактильна, але мені дуже приємно, коли мене обіймають люди, яких я лікувала.
Кожна нація показує себе в тому, як вона ставиться до хворих, літніх людей, незахищених чи тварин.
Бути патріотом та ходити у вишиванці – це не завжди про людяність. Людяність – це те, за що продовжують боротьбу наші хлопці. Наприклад, в Ізраїлі така концепція життя. В них немає кинутих дітей. Цим вони і сильна нація. А нам варто це виховувати кожного дня. В дорослих сформованих людей це вже важко виховати, тому надія на нове покоління. Ми формуємо новий світ та нову Україну.
Розмовляла Марта Петрів
Читайте також: Хірургиня з Луганська Оксана Мироненко у Франківську рятує пошкодженні нерви військовим (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
