Найдовший арковий залізничний міст Європи 19 століття з каменю. Так в деяких буклетах і статтях в інтернеті називають найбільший з трьох віадуків у Ворохті. Довжина пам’ятника індустріальної архітектури – 200 метрів. Висота основного прольоту – 30.
Читайте також: Франківець став срібним призером міжнародного шахового фестивалю (ФОТО)
Насправді в Європі є складнішіспоруди. Наприклад, Гельчтальбрюкке – 574-метровий цегляний віадук в Німеччині висотою 78 метрів. Або Гленфіннан – 380-метровий бетонний арковий міст у Шотландії, по якому проїжджає Хогвартс-Експрес у фільмах про Гаррі Поттера.
Попри рекламні трюки, “Старий австрійський міст” – так його ще називають у Ворохті – дійсно один із найбільших подібних об’єктів свого часу, йдеться в репортажі УП.
Він залишається свідченням інженерної думки Австро-Угорщини та широти мислення однієї з останніх імперій в Європі.
Як змінилося життя гуцулів з появою в Карпатах залізниці, які скарби оголила повінь у 2020 році, чого не вистачає туристам у Ворохті та чим “Укрзалізниця” відповіла інженерам Австро-Угорщини – читайте та дивіться в репортажі.
Цегла з минулого
Велика вода, яка прийшла в Карпати навесні 2020 року, наробила лиха: розмила дороги та затопила села. Під удар стихії потрапили залізничні колії, зокрема на ділянці Микуличин-Ворохта.
Для масивного віадука, побудованого Австро-Угорщиною над річкою Прут ще в 1894 році, ця повінь, як і всі попередні, проблемою не стала.
“Навесні після тієї води знайшов тут одну цеглу, – розповідає Андрій Ребрик, стоячи під арковим мостом у Ворохті. – Бачу – лежить. Щось на ній написано, якесь гравіювання.
Я сфоткав і заінстаграмив. А мені пишуть: “Та то ж ще з 1890-х. Тут був у Коломиї завод”.
“Це була реально така ціла цеглина, заполірована водою, в дуже крутому стані збережена, – продовжує Андрій. – Я віддав її одній своїй знайомій, яка працює в Києві, займається професійно керамікою. Збирає різні такі речі з глини.
Вона мені пообіцяла, що восени на свою чергову виставку зробить з цієї цегли якийсь артоб’єкт”.
В ужгородця Андрія Ребрика диплом учителя української мови та літератури. Останній рік він живе у Ворохті. Заробляє дистанційно. В оточенні лісистих Карпат займається оцифруванням та індексацією архівів скаутської організації Пласт.
“До речі, звідси теж один пластун, – ділиться він. – Він тут був у Пласті в 1920-х, а потім пішов в УПА, опинився в Німеччині, втік в Австралію.
І вже коли Україна проголосила незалежність, буквально в жовтні чи в листопаді 1991 року переїхав сюди”.
Італійський слід
Основа будь-якої імперії – дороги.
Поєднавши рейками Перемишль і Львів у 1861 році, Австро-Угорщина пішла нести блага цивілізації вглиб незайманої та дикої Гуцульщини.
“Пізніше проклали залізницю зі Львова в Станіславів (Івано-Франківськ – УП), а далі – в гори”, – розповідає історик Мирослав Нагорний.
Найбільший міст Ворохти – лише частина інфраструктурного проєкту, який до кінця 19 століття, напередодні свого розпаду, встигла втілити в життя Австро-Угорщина.
Імперія потребувала деревини, а її в районі Ворохти та Вороненка було більш ніж достатньо. Тому сюди зі Станіславова вирішили пустити потяги.
“Раніше тут була дорога тільки для гужового транспорта, для коней і волів. Причому не дуже широка”, – зазначає Нагорний.
Роботи в українських Карпатах велися з розмахом, забирали багато сил і грошей.
Для віадуків використовували пісковик з каменоломні села Ямна, яке сьогодні є частиною містечка Яремче. Хоча спочатку мости планували робити з металу. Але місцевий пісковик дозволив заощадити.
“Є легенди, що місцеві здавали за оплату багато яєць. Їх додавали до суміші, якою скріплювали каміння, тому міст у Ворохті такий міцний і простояв так довго”, – ділиться Мирослав Нагорний.
За даними істориків, до будівництва тунелів і мостів у Карпатах залучили італійців, які мали досвід роботи в Альпах. Допомагали їм місцеві жителі як різноробочі.
Попри потужну повінь і спалах холери в Галичині в кінці 19 століття, проєкт вдалося закінчити.
Відкрили залізницю між Станіславовим і Вороненка в 1894-му.
Трамплін до Європи
З приходом залізниці життя у Ворохті та сусідніх селах наповнилося новими сенсами. З terra incognita ця частина Карпат на початку 20 століття перетворилася на популярний європейський курорт.
У сусідньому Татарові з’явилися пошта і телеграф. У Ворохті – перші готелі та пансіонати, в яких поправляли здоров’я чистим повітрям і цілющими гірськими джерелами.
У період між Першою і Другою світовими війнами, коли у Ворохту прийшла Польща, тут почали розвивати гірськолижний спорт.
У 1922 році поляки збудували перший трамплін, після чого гуцульське село як тільки не називали: “друге Закопане”, “рай лижників”, “перлина курортів”.
Взимку тут проводили міжнародні змагання.
“В радянські часи трамплін реконструювали, вдосконалили. А зараз знов намагаються реанімувати, – зазначає Мирослав Нагорний.
“Коли з’явилася залізниця, Ворохта отримала і промисловий розвиток, – продовжує він. – На кінець 30-х в селі проживало близько 1 500 українців, переважно гуцулів, 1 000 поляків, понад 500 євреїв, 10 німців.
Вже за СРСР на місцевому деревообробному заводі працювало близько 5 000 людей які приїжджали з інших сіл і навіть районів. Виробляли ящики для патронів, снарядів, господарські предмети, столи, різні меблі. Якість їх була не ідеальна, але все ж таки…”.
“Параджанова гріх винити”
Теплим осіннім днем ужгородський філолог Андрій Ребрик стоїть на так званому “мості-дублері”, який у 2000 році прямо навпроти віадука в Ворохті побудувала “Укрзалізниця”.
Місцеві досі згадують, з якою помпою відкривали об’єкт обласна влада і міністр Георгій Кірпа.
З тих самих пір стару австрійську будову за призначенням не використовують. Але, як і раніше, вона приваблює туристів з усієї України.
У різні роки випускники Ворохтянської школи ходили сюди зустрічати світанок. Молодята – фотографуватися.
Приїжджі приходять, заздалегідь вивчивши розклад руху потягів, щоб спіймати їх на камеру на фоні віадука.
До 16:00 в різних частинах двох мостів з’являються групки людей.
Тишу села, оточеного горами, порушує тільки вітер, гавкіт собак і мукання корів. Вдалині раптом звучить гудок локомотива, який везе пасажирів із Коломиї.
“Ця частина розцінювалась як якась далека, забута богом східна частина Австро-Угорщини.
Але в тому й була сила імперії, що вона будувала що-небудь у Відні і так само – тут, у Ворохті чи будь-якому маленькому містечку, селищі, – говорить Андрій Ребрик.
У Ворохті проїздом були Іван Франко і Михайло Коцюбинський. Обидва – незадовго до своєї смерті.
Коцюбинський, сам того не підозрюючи, перетворив село Криворівня, розташоване за 40 кілометрів від Ворохти, на культове місце. Саме воно надихнуло його на написання повісті “Тіні забутих предків”, яку екранізував Сергій Параджанов.
“Параджанов, звичайно, зробив великий крок для популяризації “Тіней”, – розповідає Ребрик. – До речі, під час зйомок він з навколишніх сіл попросив принести йому всі строї.
Умовно кажучи, на одному головному герої, якого грав Палійчук, могла бути сорочка з Косова, штани з Ворохти, запаска чи пояс із Верховини. І коли на це дивиться якийсь етнограф чи людина, яка розуміється на народному одязі, в неї кров з очей бризкає”.
“Але коли дивиться людина, як режисер, картинка просто прекрасна, ідеальна картинка, – продовжує Андрій. – І це є проблема мистецтва.
З одного боку, Параджанов нібито спопсив (побут і культуру гуцулів – УП). Але з іншого, це ж художнє кіно, він створив певний культ, певну поетичність. Так що тут гріх винити Параджанова”.
У тіні Буковеля
Сьогодні Ворохта покоїться в тіні найбільшого гірськолижного курорту України – Буковеля. Для любителів пасторалі і усамітненого відпочинку це, можливо, й на краще.
Символічно, що народження Буковеля збіглося із закриттям австрійського віадука і відкриттям “моста Кірпи”. Після 2000 року настали нові для цієї частини Карпат часи.
За останні двадцять років Ворохта перетворилися, по суті, на транзитний вузол для тих, хто прямує в модний Буковель або Криворівню, прославлену Коцюбинським і Параджановим.
Хоча, як каже Андрій Ребрик, Ворохті цілком під силу і далі дивувати туристів. Не тільки австрійським віадуком. Але і дерев’яною церквою Різдва Богородиці 17 століття, яку в 18-му перенесли сюди з Яблуниці.
За словами Андрія, попри те, що весь туристичний потік пішов на Буковель, зараз все потроху повертається до Ворохти. Жити тут набагато дешевше, а до Буковеля всього 20-25 хвилин на машині.
“Тут би велосипедний маршрут дуже бомбовий можна було зробити, – пропонує Ребрик. – На Вороненку можна їхати, коло робити. Татарів, джерела різні. Всяке таке.
Можна їхати до Криворівні, можна їхати на Косів”.
“У Ворохті вже було кілька марафонів, трейлів, – продовжує Андрій. – Це дуже оживляє селище.
Але якби змагання були, наприклад, 2-3 дні, Ворохта дуже б тяжко з цим справлялась. В центрі громадських місць, туалетів чи чогось такого не знайдеш. Зі сфери обслуговування – один-два ресторани”.
Ребрик згадує, як його знайомі побували на Шрі-Ланці, де бачили арковий міст, побудований британцями в колоніальні часи. Там з об’єкта зробили мало не національну легенду.
Віадук у Ворохті притягує до себе туристів без зусиль влади та реклами.
“Коли тільки відновили можливість туристам приїжджати (після ослаблення карантину – УП), не повірите, тут був такий реальний “базар на Петрівці”, були сотні людей, які приходили сюди фотографуватися.
Вони були вражені, що у нас в Україні є такі мости, – усміхається Ребрик”.
У гарну погоду Андрій приходить сюди, щоб побути в тиші, заспокоїтися і знайти відповіді на життєві питання.
Сидячи під віадуком, на березі річки Прут, яка починає свій рух біля Говерли, легко вловити зв’язок між минулим і майбутнім. І так само просто побачити різницю між ними.
“Після “Великого Потопу” (повінь навесні 2020 року – УП) тут сміття стільки нанесло, під цей міст! – розповідає Андрій Ребрик. – Наче він красивий, історичний, але те, що ти бачиш під ногами, характеризує реальний стан речей”.
– Скільки віадук ще простоїть, на твою думку?
“Та, думаю, ще років 300, – відповідає він”.
І додає: “Якщо не розберуть на цеглу”.
ФОТО ТИЖНЯ
