4 жовтня у світі відзначають День тварин, який також називають Всесвітнім днем захисту тварин.
Свято заснували у 1931 році на Міжнародному конгресі прихильників руху на захист природи, щоб привернути увагу людей до проблем інших мешканців планети. І ми хочемо це зробити через позитивні емоції, тому сьогодні будемо милуватись і сповнюватись любові до друзів наших менших. Суспільне зібрало топ-10 наймиліших тварин, яких тільки можна зустріти на Землі.
Пискуха
Маленькі, схожі на мишей або хом’яків тваринки насправді належать до ряду зайцеподібних. Свою назву ці гірські ссавці отримали через різноманітні звукові сигнали, за допомогою яких вони перегукуються або сповіщають одне одного про небезпеку. Розміром пискухи бувають до 20 см. Хвіст маленький і зовні непомітний.
Харчуються тваринки листям, травою, мохом і лишайниками. На зиму заготовляють сіно, звідси друга їхня назва – сіноставки. Збираючи траву, вони складають невеликі стіжки, іноді кладуть зверху камінчики, щоб не розносив вітер. Сухе сіно переносять до себе в нірку. Зустріти пискуху можна в деяких регіонах Азії, кілька видів мешкають на території Північній Америки. До ХІХ століття один із видів – пискуху степову – можна було зустріти й в Україні, де її називали “чекалка” або “земляний заєць”.
Квока
Головною зіркою тваринного світу Австралії вважається кенгуру, але не так давно користувачі соцмереж відкрили для себе нового улюбленця — австралійську квоку. Квока, або короткохвостий кенгуру (лат. Setonix brachyurus) – єдиний представник роду Setonix сімейства кенгурових. Характерна риса квоки – “щасливий” вираз мордочки та усмішка. Завдяки цьому вони відомі як “найвеселіші тварини у світі”.
Їхній вигляд настільки мімімішний, що коли квоки набували інтернет-популярності у 2014 році, деякі користувачі ставили під сумнів їхню справжність. Квока “усміхається” навіть уві сні та коли їсть. За розміром вона не більша за домашню кішку. Довжина її тіла – приблизно пів метра, а вага – 2,5-5 кг.
Тхір японський, або мустела ітачі
Мустела ітачі, або тхір японський – це хижий ссавець родини куницевих. Його тільце гнучке, видовжене, як, утім, і в інших тхорів. Голова рухлива, морда злегка загострена, вуха закруглені, з’єднується з тулубом гнучкою шиєю. Уродженець японських островів Хонсю, Кюсю і Шікоку, тхір японський полює уздовж річок, а взимку, під снігом, ганяється за дрібними гризунами. На відміну від інших видів тхорів, ітачі не змінює колір шерсті взимку.
На батьківщині він вважається корисним звіром, оскільки здатен у природних умовах і складських приміщеннях активно винищувати сірих щурів, мишей і полівок. Тому в неврожайні роки японські селяни, а потім і зоологи почали використовувати тварин як біологічний засіб боротьби зі шкідниками. Але за останні три покоління популяція ітачі зменшилась на 25%, після чого їх внесли до Червоної книги, а уряд Японії заборонив полювання на самок японських тхорів.
Довговухий тушканчик
Гризун сімейства тушканчикових, найрідкісніший і маловивчений вид. Уперше довговухого тушканчика вдалося зняти в природному середовищі в пустелі Гобі. Дослідникам мало відомо про них: вважається, що їхня чисельність дуже низька; крім того, вченим заважає нічний спосіб життя тушканчика, а також сувора і спекотна територія, на якій він водиться.
Довговухий тушканчик більше схожий на дуже маленького кролика, ніж на гризуна, і зустрічається на лугах та пустелях між Китаєм і Монголією. Тіло не перевищує в довжину 9 см, але вуха на третину довше голови й сягають 7-9 см, а довжина хвоста – 15-16 см. Так, це офіційно: довговухий тушканчик – найвухатіше створіння на Землі!
Товстий лорі
Рід кумедних великооких звірків, що належать до підряду мокроносих приматів, яких часто помилково називають лемурами. Із зоологічної точки зору це неправильно, тому що вони належать до надродини лорієподібних, а не лемуроподібних. До того ж лемури, як відомо, сімейство напівмавп, що мешкають виключно на території Мадагаскару, а товсті лорі поширені досить далеко від них – у Південній та Південно-Східній Азії.
Головна зовнішня риса, яка відрізняє лорі від лемурів – відсутність довгого хвоста. У лорі він зовсім маленький – десь 1,5-2 см. В англомовних країнах представників цього роду називають “повільними”, що зовсім не дивно, адже вони відомі своєю неквапливістю.
Попри його великі милі очі, крихітні руки та суперповільні рухи, товстий лорі небезпечніший, ніж здається. Це єдиний відомий рід отруйних приматів і один з усього лише семи відомих отруйних ссавців. На згині його ліктів розташовані залози, що виділяють особливу речовину, яка, змішуючись зі слиною, перетворюється на досить сильну отруту. Отрута розмазується по шерсті, щоб відлякувати хижаків, або тримається в роті, дозволяючи лорі особливо болісно кусатися. Тож краще не дратувати цих тварин.
Фенек
Більше схожий на персонажа діснеївського мультфільму, ніж на реальну тваринку, фенек пристосувався до життя в умовах високих температур, піщаного середовища та обмеженого доступу до води. Його гігантські вуха, вдвічі більші за мордочку, не тільки допомагають чути, як здобич повзає під землею, а й мають функцію терморегуляції, допомагаючи позбавлятися надлишків тепла вдень.
У середньому, зріст в холці дорослої особи до 22 см, довжина тіла складає 30-41 см, хвіст може досягати 30 см, а вуха – 15 см (якщо дивитися на пропорції, то таких великих вух немає більше в жодного хижака). Дивовижно, що цих мініатюрних пустельних лисичок можна тримати як домашніх тваринок: вони дуже соціальні, легко прив’язуються до господарів, а до інших людей ставляться доброзичливо, без агресії чи страху.
Момонга, японська летюча білка
Едзо момонга, або японська летяга – білка, яка водиться лише в одному місці нашої планети – на північному японському острові Хоккайдо. Наявність шкірястих перетинок між передніми та задніми лапами дозволяє їй планувати з дерева на дерево. У такий спосіб летяга покриває відстань в 50-60 м, корегуючи напрямок своїм пишним хвостом, який частіше все-таки виконує роль гальма.
Оскільки білка-летяга здебільшого перебуває на деревах, спускаючись вниз навіть рідше за звичайну білку, то і забарвлення її – маскувальне, схоже на бурий ліс, де вона живе. Гризун розміром з людську долоню (12-23 см) важить не більш 0,2 кг, але наділений надзвичайно привабливою зовнішністю, головною прикрасою якої вважаються блискучі опуклі очі – їхній великий розмір пояснюються нічним способом життя. Ще одна відмінність від білки – акуратні округлі вушка без пензликів на кінчиках.
Білбі, або бандикути-кролі
Ще один представник сумчастих ссавців, що проживають на заході сонячної Австралії. На жаль, у зв’язку з низькою народжуваністю і розселенням на місцях їх проживання лисиць і диких кішок, яких на цю територію завезли люди, чисельність білбі невблаганно знижується.
Білбі відрізняються від інших бандикутів шовковистим блакитно-сірим хутром, дуже довгими, як у кролика, вухами й теж довгим, пухнастим хвостом; сам кінчик хвоста позбавлений шерсті, а весь хвіст різко двокольоровий (чорний біля основи та білий на кінці). У середньому його тільце сягає 55 см у довжину, не рахуючи хвоста, який зазвичай становить близько 29 см.
Як і багато сумчастих, вони живуть у саморобних норах, глибина яких може досягати 1,8 метра. Вхід і вихід один, тому в миті небезпеки бандикут стрімголов починає проривати новий вихід (завдяки сильним переднім лапам з потужними кігтями для них це не становить особливих труднощів). Але все ж таки наймиліше в цій тваринці – дивна поза, в якій вона спить: присівши на задніх лапках і засунувши морду між передніми.
Леопард марги, або маргай
Ця дика кішка родом із густих вічнозелених лісів Центральної та Південної Америки полюбляє самотність та веде нічний спосіб життя. На жаль, леопарди маргай також занесені до Червоної книги, тому кожен малюк стає радістю для захисників природи. Маргай, разом з оцелотом і леопардом онцилла, представляє рід Leopardus, який мешкає виключно в Новому Світі. Від “родичів” маргая відрізняють розміри, пропорції тіла, а також здатність лазити по деревах.
Леопард марги адаптувався до життя на деревах: він єдиний може повертати задні лапи на 180 градусів, що дозволяє дертися по дереву головою вниз, як білка або мавпа, і звисати з гілок задніми лапами. Великі виразні очі маргая чудово гармонують з барвистим вовняним вбранням цієї кішки. Хвіст у нього довгий, становить 70% від довжини тіла й голови та допомагає пересуватись по гілках.
Мара патагонська
На великих кам’янистих рівнинах Патагонії та просторах Аргентини мешкає дивна тварина, що належить до ряду гризунів. Мара – далека родичка морської свинки, належить до класу ссавців і родини Кавієві.
Мара моногамні та подорожують парами, при цьому самець агресивно захищає свою дружину від суперників і хижаків. Половину дня мара збирає рослинність і фрукти, після чого самка годує малюків, а самець пильно стежить за безпекою.
Як кролики та зайці, мара використовує свої довгі передні лапи та коротші задні, завдяки чому розвиває швидкість до 30 км/год. Розміром з невеликого собаку: довжина мари становить близько 70 см, висота – близько 50 см, вага – 12-16 кг. Зовні мара трохи схожа на зайця. Цю схожість підсилює густа хутряна шубка коричнево-бурого, сіро-бурого або сірого кольору, морда, дуже схожа на заячу, і великі чорні очі з густими віями.
ФОТО ТИЖНЯ
