Під час “Форуму розвитку та відновлення”, який в Івано-Франківську організувало “Тепле місто”, журналісти Галки поспілкувалися з керівницею ГО “Простір можливостей” і координаторкою коаліції ветеранських просторів Оксаною Колядою.
У цьому інтерв’ю дізнаєтеся більше про комунікацію між ветеранами та владою, компенсацію втрачених можливостей для військових, демобілізацію і посттравматичне зростання.
Оксана Коляда — військовослужбовиця, була заступницею командувача АТО, ексміністерка у справах ветеранів. Впродовж дев’яти років російсько-української війни вона очолювала чимало установ та громадських організацій, які займаються інтеграцією ветеранів у мирне життя. Наразі Оксана Коляда є директоркою проєктів ГО “Простір можливостей”, який сприяє військовослужбовцям у лікуванні, реабілітації, психологічній підтримці, працевлаштуванні та відкритті власної справи.
— Чим зараз займається “Простір можливостей”?
— Ми координуємо коаліцію наших “ветеранських просторів” — це 23 організації регіонального значення, які піклуються про ветеранів та їхні родини. Також “Простір можливостей” зараз працює як інноваційна лабораторія з пошуку нових інструментів для інтеграції ветеранів. Це стосується як розробки полісів національного рівня, так і політик місцевого рівня. Крім цього, ми ще готуємо різного роду фахівців по роботі з ветеранами.
— Чи працюєте ви з місцевими владами, можливо, якось сприяєте, щоб місто стало більш інклюзивним?
— Досить активними комунікаційними майданчиками щодо співпраці з владою є самі “ветеранські простори”. Бо на базі цих просторів відбувається збір інформації, вивчення потреб, адвокація прийняття нових місцевих програм. Згодом багато з цим просторів стають комунальними установами, а це якраз є тим місточком між владою і ветеранським середовищем. Також ми є засновниками щорічного івенту “Всеукраїнський діалог: Громади – ветеранам», де місцева влада, державна влада й представники ветеранів обмінюються різними новими програмами чи то лікування, чи реабілітації, чи забезпечення житлом, чи підтримки ветеранського бізнесу.
— А як налагодити діалог між цивільними та ветеранами? Щоб підприємиць, який відкриває кав’ярню, одразу дбав про доступність свого закладу, бо усвідомлює, що сюди може завітати військовий на візку або незряча людина? Яку інформаційну політику треба проводити та хто це має робити?
— Такий світогляд також треба формувати через державну і місцеву політику. Саме держава впроваджує правила гри, вона може сказати: “ви не отримаєте ліцензію, якщо не будете інклюзивними та доступними для людей з інвалідністю”. Звісно, це базується й на усвідомленні людей, які запускають певні проєкти, але держава і місцева влада має це регулювати. До прикладу, після повномасштабного вторгнення у нас змінили державні будівельні норми, які тепер кажуть, що все, що будується — мусить мати бомбосховище. І тут так само може бути.
— Зараз в суспільстві шириться таке сподівання, що коли Україна виграє війну, то до влади прийдуть військові й змінять державу на краще. Але чи не забагато ми вимагаємо від цих людей?
— Це справді інертна позиція. Обов’язки треба делегувати, бо успіх держави — це відповідальність кожного.
Військові дійсно отримали певні специфічні навички під час війни: швидкість прийняття рішень, гостре відчуття справедливості, шалена принциповість. Вони знають ціну всього, за що боролися. Та що як після війни їм захочеться просто відпочити?
У війську зараз багато прогресивних і креативних людей і, звісно, було б логічно в майбутньому залучати їх до активного громадського і політичного життя, до участі в прийнятті рішень у різних гілках влади. Але це тільки за їхнім бажанням. Не варто сидіти й чекати, поки вони завершать свою місію на фронті, а тоді повернуться додому й візьмуться облаштовувати державу.
— Багато хто з цих прогресивних і креативних військових до 24 лютого 2022 року були цивільними. Вони вели бізнес, створювали власні проєкти, навчалися, а потім покинули це все й пішли захищати Україну. Як держава може компенсувати цим людям втрачені можливості?
— Тут все дуже індивідуально. Треба вивчати потреби кожної людини й реагувати відповідно. Якщо ми говоримо про те, що людина мала бізнес і за час служби втратила свою конкурентність на ринку, втратила своїх працівників, якусь технічну базу чи інші ресурси, то держава має подумати, як би допомогти відновити це. Це може бути пільгове кредитування або гранти, або додаткове навчання. Якщо йдеться про здоров’я, то держава має забезпечити лікування чи реабілітацію. Якщо це втрачений час, проведений з родиною, то ми вже говоримо про ретрити та спільні відпочинки з сім’єю.
— А чи можливе в Україні повторення так званого “в’єтнамського феномену”, коли військові поверталися додому й стикалися з нерозумінням, байдужістю і навіть осудом?
— Якщо ми нічого не будемо робити, то так і буде. Варто розуміти, що такої масової демобілізації, як ми очікуємо, у світі не було з часів Другої світової війни. Історично відомо, що такі масові демобілізації, зокрема в Сполучених штатах і Великій Британії, супроводжувалися колапсами всіх систем: соціальної, медичної, економічної та великою психологічною напругою. Тобто певна модель нам уже відома, але це за умови, якщо ми не будемо готуватися. Поки ми ще воюємо, у нас ще є час подбати про цей процес і мінімізувати ризики.
— Під час повномасштабної війни між цивільними та військовими налагодилася досить емпатична, навіть дружня комунікація. Чи мінімізує це ризики?
— Так і суттєво. Тільки під час повномасштабної війни люди почали сприймати військових не як тих, кому формально треба дякувати, а як найкращу частину суспільства. Ще тут присутній єднальний фактор, саме в контексті ветерансько-громадських відносин. Навіть можна поглянути на такий приклад, як переселенці й ветерани. До повномасштабної війни між ними була шалена ідеологічна прірва. У моєму досвіді було таке, коли нам об’єднали два міністерства і я керувала Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Тоді, це були люди, які в одному купе потягу, умовному, їхати не могли. Зараз такого розриву немає.
— А що думаєте про феномен “постравматичного зростання”? Чи вважаєте ви, що без таких екстремальних умов, розвиток у певних сферах не відбувся б?
— Звісно, є сфери життя, які злетіли до небес. Це протезування, реабілітація, питання ментального здоров’я.
Мені здається, що ми загалом позбулися оцього комплексу меншовартості у своїй експертизі. Ми перестали бігти за іноземними досвідом й мати його за абсолют, який можна хіба що наслідувати. Тепер ми усвідомлюємо себе експертами й самі готові ділитися досвідом.
Тобто відбулися насамперед ідеологічні зрушення, а це вже посприяло загальному прогресу.
— Чого саме іноземці можуть навчитися в українців?
— Якщо йдеться про щось таке, що є тільки в нас і більше ні в кого, то це унікальний воєнний досвід. Такої інтенсивної війни не було з часів Другої світової війни. Тому досвід нашої війни є дуже цінним для іноземних військових. У тому числі їм цікаво, як наші воїни так швидко вчаться використовувати новітню, закордонну техніку. Зокрема, це стосується протиповітряної оборони. Мені здається, що іноземні ветерани зараз дуже зацікавленні в інтеграції у нашу ветеранську спільноту.
— А якою ви уявляєте Україну через десять років?
— Абсолютною модерною, передовою державою, де найголовнішою цінністю буде людський капітал, бо ми втратили й ще втратимо багато цінних людей. Основною ціллю буде збереження талантів у країні. А ще, напевно, Україна буде сповнена новітніми технологіями, зокрема у сфері безпеки.
Розмовляла: Жанна Головенко
Фото: Юрій Валько
Читайте також: Як держава може компенсувати військовим втрачені можливості — пояснює Оксана Коляда
ФОТО ТИЖНЯ
