Віктор Чудний, на позивний “Чудо” – ветеран та працівник Бурштинської ТЕС. Чоловік з незламним характером і відважним серцем, що пройшов через пекло фронту і повернувся, аби продовжити жити, працювати та бути опорою для своєї родини.
Про це інформує “Галка” з посиланням на Бурштинську ТЕС.
Віктор — родом із села Берестове Бахмутського району. У 2012 році переїхав на захід, навчався в ліцеї на автомеханіка. А вже у 18 пішов на строкову службу. Потім контракт у легендарній бригаді «Рубіж». Але справжнє випробування почалося 24 лютого 2022 року. Адже, не чекаючи повістки, він поїхав під Бахмут.
«У військкоматі тоді навіть форми не було — назбирав сам: у знайомих, по селі, з того, що вдалось дістати. Тому лише 5 березня мене взяли. І зразу — на нуль. Володимирівка, перша лінія. Позаду — заправка з газовим балоном. Попереду — ворог. А над головою — ракети», – згадує енергетик.
У перші ж дні Віктора дивом не зачепив нічний ракетний удар касетним боєприпасом. Та, попри страх, разом із побратимом Дімоном вистояли в ту ніч. А зранку, пригадує енергетик, почались нові обстріли — міномети, артилерія, усе падало по селу, де вони знаходилися. Деякий час воювали там, а потім — Курахове.
«Нас привезли, вдягли в гарну амуніцію, питали, де служив. Я сказав, що служив у рембаті. А вони мені кажуть: «тоді будеш стрільцем-санітаром». Я і питаю: «тобто, буду їздити і забирати когось з поля бою?». Так, кажуть, будеш їздити і забирати. Ага… Якраз…», – посміхається Віктор.
Це була піхота. Віктор витягував поранених, надавав допомогу, але воював як усі. Брав участь у штурмах, ходив у посадки, жив у окопах та бліндажах.
Наступними були Мар’їнка, Степове. Все рідне та знайоме для нього, адже в тих краях пройшло все дитинство енергетика.
«З Марʼїнки нас дозбирали, довдягли і відправили в Степове – там стояла одна з бригад, вела окопну війну. Були дуже важкі бої, хлопці несли втрати, і ми, коли туди заїхали, бачили лише тіла. Фактично, ми навіть не доїхали в нашому ЗІЛі до місця висадки, бо по нас прилетіла міна. Ледь встигли вибратися, а машина згоріла разом з усім, що везли», – каже ветеран.
Військові тоді ледь встигли закріпитися на позиції, як одразу почули десять виходів «Граду».
«Дімон крикнув: «Лягай!». Він, зі своїм бойовим досвідом з 2014 року, неодноразово рятував нам життя. Добре, що лягли справа. Всі прильоти пройшли по лівій стороні. Якби навпаки — нас би просто не стало. Бо після градів там летіло ще багато всього».
Як виявилося, росіяни були всього в кількох метрах, через залізничну колію від Віктора з побратимами.
«Там було кілька позицій. Я опинився на тій, де був міцний бліндаж, але не було окопів. У хлопців на сусідній позиції — навпаки, були вириті окопи, але не було бліндажа. Саме там воював Іванич, Царство йому небесне. Він сам знищив 7 одиниць техніки, та ще багато підбив, перш ніж загинув. Йому посмертно присвоїли звання Героя України. Величезна шана цьому мужньому чоловіку», – додає Віктор.
Щоранку по позиціях хлопців працювали міномети, артилерія, танки. А неподалік стояла вишка зв’язку, з якої ворожий навідник коригував війська рф.
«В ті дні наш командир отримав поранення, уламок пройшов навиліт, а я йому надавав допомогу. До нас їхало і летіло все: ворожі вертольоти, танки, МТЛБ, «Гради». Просто суцільне море техніки», – згадує «Чудо».
Саме на тих позиціях і відбувся бій, в якому Віктор отримав важке поранення і чудом залишився живим. Вони з побратимом якраз вивели поранених після чергового відбиття села від окупантів. Віктор повертався до укриття, де була решта його хлопців — і тоді прямо їхній бліндаж прилетів танковий боєприпас.
«Я почув прихід. Зарево. Танковий удар — просто в бліндаж, до якого я майже дійшов. Мене відкинуло метрів так на 15. Накрило частинами бруствера (укріплення, яке захищає воїнів, що перебувають у бліндажі, від вогню противника та уламків). Я знепритомнів. Може і добре, що накрило, бо уламками від боєприпасу мене могло посікти чи взагалі розірвати. Тоді Дімон, вибравшись із підбитого танком бліндажа, знайшов мене. Він тягнув мене 2 км, щоб врятувати. Якби не він — мене б тут не було…».
У машині енергетик отямився. Закутаний у термоплівку, без відчуття тіла. Думав, що втратив кінцівки.
«У мене паніка. Я думав, що мені все повідривало. А це просто знеболювальний укол. І знову відключка. Остаточно прокинувся вже в Марʼїнці. Там зрозумів, що розбило ліве плече. Це справді було чудо», – ділиться Віктор Чудний.
Далі його шлях був по госпіталях. Поки перевозили по шпиталях – він 11 днів вважався зниклим безвісти.
«Мамі спершу казали, що зв’язку нема. Потім, що пропав безвісти. Але вона, мабуть, серцем відчувала, що щось не так. Сама мене знайшла, уявляєте? Ще до того, як я вийшов на звʼязок з командуванням. Була в ЦНАПах, дзвонила в бригаду і т. д. Перед останнім штурмом у Степовому я дзвонив до неї, натяками прощався, бо думав, що не вийду звідти», – згадує Віктор.
Після поранення на Віктора чекало шість операцій. Пересадка частини кістки із стегна у плече. Імплант. Обмеження на фізичні навантаження. Психолог.
«Після лікування в госпіталях я ще встиг кілька днів на фронті побувати, в Спірному. Це був 2023 рік. Тоді ми вперше зустріли вагнерівців, одних із найбоєздатніших підрозділів росіян. Добре, що наші бійці на той час вже були гарно укомплектовані і могли давати їм відсіч. Ну і звідти мене вже направили на ВЛК, бо рука не функціонувала. Там мене і визнали непридатним, хоч я просив, щоб зробили обмежено придатним, щоб ще допомагати побратимам», – згадує енергетик.
В перші дні після повернення Віктор почувався так, ніби виліз із печери.
«Мене водили до психолога. Я не говорив. Замкнувся. Потім поїхав до друзів у Дрогобич. Трохи відтанув. Реабілітація в мене тривала пів року», – ділиться наш колега.
Зараз Віктор Чудний працює на ДТЕК Бурштинській ТЕС. Уже півтора року.
«Колеги прийняли дуже добре. Без зайвих слів. Я відчув, що тут мене чекали. Зараз беру участь у спортивних заходах. Тут є ветеранські програми. Тут є розуміння», – розповідає енергетик.
В Бурштині Віктор знайшов кохану половинку. В них нещодавно народився синочок. Але війна з ним. Вона досі в памʼяті. В памʼяті про загиблих побратимів, з яких вижило лише шестеро. В треморі рук під час спогадів. Вона просто відступила на кілька кроків.
«Сьогодні ми відзначаємо День Героїв — це про повагу. Про тих, хто поруч. І про тих, кого вже немає. Їх не можна забувати», – додає наш Герой.
Мрія ж у Віктора — проста:
«Щоб війна закінчилась. А решта в мене вже є».
ФОТО ТИЖНЯ
