“Я б хотіла, щоб всі мали рівні права”: історії чотирьох дівчат з франківської ЛГБТ-спільноти (ФОТО)
У різних містах, з різним досвідом і в різному віці — але з подібним шляхом прийняття себе. «Галка» побувала на відкритті ком’юніті-центру ГО «Інсайт» в Івано-Франківську, де поспілкувалася з чотирма дівчатами — Оленою, Катериною та подружжям Анастасії та Олени, які відверто розповіли про перші усвідомлення себе, камінг-аути, труднощі, що виникають у щоденному житті. Їхні голоси — про свободу, любов і прагнення рівності у суспільстві. Їхні голоси — про право бути собою й жити без страху.
«Моя орієнтація – це моя ідентичність», — Олена
Олені Григоряк — 35 років. Вона координаторка регіонального розвитку громадської організації «Інсайт» та людина, яка пройшла довгий шлях самопізнання, перш ніж відчула себе вільною говорити про свою ідентичність.
Вперше вона почала усвідомлювати власну сексуальну орієнтацію ще в дитинстві.
«Я дізналася, що я лесбійка, коли почала досліджувати себе, свою сексуальність, ідентичність, починаючи з раннього дитячого віку, тобто це перші класи школи», — пригадує Олена.
Тоді вона відчувала, що її симпатії відрізняються від більшості: дівчатам дарували валентинки хлопці, але дівчата не робили цього між собою. Тому вона не могла зрозуміти, чи нормально було б подарувати валентинку дівчині, яка їй подобалася.
У 16 років усе стало на свої місця.
«Я зрозуміла, що я закохана в однокласницю. Я про це їй сказала, і, до речі, це не було не взаємно, це було взаємно, але не було публічно».
Саме тоді вона зіткнулася з етапом внутрішньої гомофобії — страху прийняти себе такою, якою є. Згодом цей бар’єр подолала, адже зрозуміла — вона не одна така.
Олена ніколи не мала романтичних чи сексуальних стосунків із чоловіками. В її житті є близькі друзі-чоловіки, проте думок про роман чи шлюб із ними у неї не виникало.
Відвертою з родиною вона стала у 18 років.
«Мій камінг-аут не був дуже негативним. Мене не виганяли з дому. Але він і не був дуже веселковим. Це був момент, коли мої батьки протягом якогось часу приймали мене».
На відміну від батьків, сестра одразу зреагувала з розумінням.
Сьогодні Олена може говорити про себе відкрито й без страху.
«Я можу про це говорити публічно, при камерах, при людях, при президентах, при прем’єр-міністрах, при кому завгодно. Тому що це про моє єство, це про мою ідентичність, це про мою самовираженість».
Водночас вона визнає, що в Україні ще немає законодавчої рівності.
«Зараз немає ні цивільних партнерств, ні шлюбної рівності для гомосексуальних пар, але ми на шляху до цього».
«Тебе можуть побити за те, хто ти є. І це так дивно відчувати», — Катерина
Катерині 25 років. Вона родом з Одеської області, зараз живе у Франківську й працює менеджеркою з розвитку бізнесу в ІТ-компанії. Її історія про пошук себе, прийняття власної ідентичності та розуміння, що означає бути відвертою з собою і з іншими.
Ще в дитинстві вона помічала, що її реакція на хлопців відрізняється від реакцій інших дівчат.
«Я з дитинства помічала, що я не зовсім реагую на хлопців так, як реагують інші дівчата, і не розуміла, чого вони хочуть подобатись їм».
У той час вона більше орієнтувалася на суспільні стандарти — подобатися хлопцям означало бути красивою, цікавою, розумною. Тож тривалий час Катерина вважала себе бісексуальною.
У 13 років вона вперше відчула справжній потяг до дівчини. Це сталося в літньому таборі, де з одноліткою провела вечір за глибокими розмовами, тоді як інші дивилися кіно.
«Це була дуже глибока дружба, якась незрозуміла, не така, як була з іншими дівчатами», — згадує Катерина.
Згодом вона мала короткий досвід стосунків із хлопцем — 10 днів.
«Я погодилася з ним зустрічатися, навіть не подумавши, чи він мені справді подобається».
Пізніше ж остаточно зрозуміла: романтичний і сексуальний потяг до хлопців їй не властивий.
Переломним моментом стало 23-річчя, коли вона пережила сильну закоханість у дівчину.
«Це був зовсім інший рівень для мене, і я зрозуміла, що мені взагалі не подобаються хлопці».
Та історія завершилася болісно — відсутність чіткого «так» чи «ні» змусила її піти.
Про свою орієнтацію Катерина розповіла мамі.
«Мама відреагувала спокійно. Вона сказала, що підозрювала. Періодично вона мене все ще питає, каже: можливо, щось зміниться».
Батькові ж поки не говорила.
У Катерини є тату з двома дівчатами, які майже цілуються, вона кілька разів викладала його в Instagram. Офіційного камінг-ауту, перед широким колом людей, не було, але вона не приховує себе.
Зіткнення з упередженнями траплялися.
«Були якісь недолугі коментарі від хлопців. Щось класичне: те, що в тебе не було хлопця нормального, бо ти не зустріла свого».
Часом приходило відчуття страху.
«Тебе можуть побити за те, хто ти є. І це так дивно відчувати. Мене це бісить».
Водночас Катерина не приховує свого обурення через нерівність у правах:
«Для мене стосунки з дівчиною — те ж саме, що для інших дівчат стосунки з хлопцем — норма. Але чомусь у них є право вийти заміж за хлопця, а у мене нема права одружитися з дівчиною».
Вона щиро бажає, щоб у суспільстві стало менше гомофобії.
«Я б хотіла, щоб було менше гомофобії. Щоб люди більше розширювали свій кругозір. Щоб дітям пояснювали елементарні речі».
Катерина вірить: розуміння різності та прийняття інших починається з освіти і простого усвідомлення, що ЛГБТ-люди завжди були, є і будуть частиною суспільства.
«Є хороші люди, є не дуже хороші… сексуальна орієнтація тут ні до чого», — Анастасія та Олена
Анастасія й Олена познайомилися на фестивалі в Одесі й відтоді разом уже понад вісім років. Одружувалася пара в Данії, адже в Україні зробити цього неможливо. Згодом три роки вони прожили в Німеччині, де, за словами Насті, суспільство до них ставилося привітно. Тепер жінки повернулися в Україну й оселилися у Франківську.
«Ми вже довгий час разом, але нам досі цікаво разом кудись їздити, у нас є спільні інтереси», — каже Анастасія.
Про те, що вона лесбійка, Настя дізналася у 14 років. Для неї питання рівних прав — одне з ключових.
«Я б хотіла, щоб всі мали рівні права, тому що ми, як і всі інші громадяни України, так само платимо податки, працюємо, беремо участь в соціальному та в суспільному житті».
Вона наводить буденні приклади, які показують нерівність: обмеження на іпотеку за програмою «єОселя», складнощі з фінансовими переказами, навіть відсутність можливості скористатися сімейними знижками у спортклубах.
«Це дуже прозаїчні, щоденні речі, про які ті, хто не стикається з цим, мало задумуються».
Олена свою орієнтацію усвідомила пізніше — у 20 років, до цього вона не дуже задумувалась про концепт романтичних стосунків.
«Коли я познайомилася з Настею, у нас відразу виник зв’язок».
Відтоді вони стали парою. Навіть у найважчі періоди — під час пандемії, коли працювали віддалено в однокімнатній квартирі, або коли в 2022 році евакуювалися до Німеччини — їхня близькість тільки міцніла.
«24 на 7 ми весь час були тільки вдвох. Нам це не набридало. І ми досі любимо одна одну, але ще сильніше».
Не все було просто з батьками.
«Мої батьки, коли дізналися, я не скажу, що вони були щасливі, чи в захваті, чи захоплені. Їх хвилювала реакція оточення. Тобто, вони не бачили нічого страшного в тому, що я лесбійка, тому що в мене є кохана людина. Набагато більше їх хвилювало, що це мене позбавить якихось соціальних зв’язків, що люди від мене відвернуться», — пояснює Олена.
Але в житті, каже вона, суспільство здебільшого реагує спокійно.
Вона згадує показову історію зі студентських років, коли одногрупниця сказала, що не знає жодної ЛГБТ-людини.
«А я їй кажу: Галя, ми з тобою два роки навчаємося, я належу до ЛГБТ. І я впевнена, що ти знаєш набагато більше ЛГБТ, просто вони недостатньо впевнено почуваються, або в недостатній безпеці почуваються, щоб тобі про це розказати».
Для пари важливо, щоб питання сексуальної орієнтації залишалося приватним і не ставало причиною упереджень.
«Є хороші люди, є не дуже хороші. І для мене це набагато важливіше розділення. А уже сексуальна орієнтація, це більш приватне життя, воно не має хвилювати інших», — каже Олена.
Читайте також:
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
