Святослав Балака – харківський онколог, який лікує своїх пацієнтів за допомогою інтервенційного методу, майже не знайомого українській медицині. Пройшовши низку стажувань у Німеччині, Франції, Італії, Японії та інших країнах, Святослав впроваджував набуті знання в Центрі інтервенційної онкології, який створив разом з лікарями-однодумцями.
24 лютого онколог виїхав з рідного Харкова й вирушив до Івано-Франківська. Уже пів року він працює в державній і приватній лікарнях, ділиться своїм досвідом з колегами, а також планує створити онкологічний хаб. Святослав розповів ШоТам про переваги інтервенційної онкології, про переїзд до Івано-Франківська та про навчання, яке ніколи не припиняється, передає “Галка”.
Четвертий стовп лікування онкозахворювань
З давніх-давен в онкології сформувалися три напрями: хірургія, променева діагностика та хіміотерапія. Нині в сучасній медицині четвертим стовпом стає інтервенційна онкологія, головною особливістю якої є мінімальна травматичність операцій, що виконуються за допомогою високотехнологічного обладнання. Якщо порівнювати цей метод із традиційним хірургічним, то перший має низку переваг: зменшення кількості післяопераційних ускладнень і, відповідно, тривалості перебування пацієнта в стаціонарі, зниження загальної вартості лікування тощо.
На жаль, в Україні мало хто займається інтервенційною онкологією, вона лише починає розвиватися. Я про цей напрям дізнався тільки тоді, коли вже працював хірургом і писав дисертацію про лікування вторинних ускладнень гострого панкреатиту. Коли мій опонент ознайомився з дослідженням, він сказав мені: «Скажи, будь ласка, де тут новітні методи лікування?».
Він мав на увазі пункційно-дренувальні, а я нічого про це не знав. Ці методи передбачали проколи шкіри по 2 мм голкою, через які проводять необхідну процедуру під місцевою анестезією. Результат виходить такий самий, як і після традиційного хірургічного втручання, але операційна травма набагато менша. Ба більше, людина того ж дня може поїхати додому.
Всімох робили стільки ж операцій, скільки в Токіо виконувала 21 людина
Я почав знайомитися із цим методом, вивчав УЗД, працював у Харківській обласній лікарні. Застосовуючи нові знання, я допомагав пацієнтам справлятися з післяопераційними ускладненнями. Моєю роботою були задоволені й колеги – їм не треба було робити повторне втручання. Важливо розуміти, що на операційну травму організм реагує так само, як і на побутову. Немає значення, чи людині десь на вулиці штрикнули ножем у живіт, чи хірург розрізав. Повторні операції не приносять здоров’я, а тільки виснажують людину, яка вже ослаблена хворобою та першим втручанням.
У 2014 році я перейшов працювати до Інституту медичної радіології. Побачив, який там апарат УЗД, і був нажаханий, адже про подібне читав лише у книжках. Знайшов кошти на нове обладнання для самостійної роботи. Згодом у мене з’явилася своя операційна. В Інститут медичної радіології також влаштувався мій однокурсник і однодумець. Я запропонував йому об’єднатися та працювати разом, і ми почали створювати Центр інтервенційної онкології при Інституті медичної радіології. Окрім безпосередньо професійної діяльності, я шукав нове обладнання й інвесторів, які б допомогли його придбати. Поступово наш штат розрісся до сімох людей, і ми разом робили таку ж кількість операцій, як, наприклад, в Інституті раку в Токіо виконувала 21 людина на потужному обладнанні.
Ми в Центрі, зокрема, робимо абляцію злоякісних пухлин – вводимо спеціальний електрод, що випалює пухлину. До такої процедури вдаються, коли людина виснажена хворобою і її не можна оперувати. По суті, це четверта стадія. Абляція є альтернативою хірургічному лікуванню. У мене був випадок, коли я зустрів на вулиці свою пацієнтку того ж дня, коли зробив їй операцію на печінці. Насварився на неї, запитав: «А якщо вам стане зле?», на що вона відповіла, що їй потрібно було збігати в магазин. Тобто після абляції вона почувалася настільки добре, що пішла на вулицю. Ймовірність розвитку післяопераційних ускладнень і смерті хворого після такого втручання набагато менша. Для порівняння: після резекції печінки в кращому разі пацієнта переводять з реанімації тільки наступного дня.
Повертався із закордонних стажувань і одразу впроваджував нові технології
Паралельно з роботою я та мої колеги із Центру завжди багато навчалися: проходили стажування за кордоном, відвідували конференції тощо. Мені колись батько говорив: «Куди ти їдеш? Хто ж працюватиме?». Однак я повертався, наприклад, зі стажувань у Франції та Італії та впроваджував у перший же тиждень три нові технології. Завдяки здобутим знанням зробив складну операцію, якою і досі пишаються в Інституті медичної радіології.
Пам’ятаю, якось на конференції під час кава-брейку я познайомився з представниками всесвітньо відомої компанії Terumo й розповів їм, чому вони мають зайти в Україну. Вони займаються унікальними технологіями в медичній сфері, які не використовуються у нас. Перебуваючи за кордоном, важливо налагоджувати зв’язки з колегами, а також дивитися, що ми можемо взяти звідти, адаптувати під наші реалії та застосувати тут.
Пандемія коронавірусу сильно зламала систему із закордонними стажуваннями. Дистанційне навчання не замінить цього, адже є певні tips and tricks проведення тих або інших операційних втручань, які не описані в книжках і які неможливо побачити під час онлайн-конференції. Тепер, перебуваючи в Івано-Франківську, я намагаюся поділитися інформацією з колегами, тому що на Заході України ці знання майже відсутні.
Вивозив з Харкова найбільшу цінність – людей
Коли у 2014 році почалася війна, я одразу сказав своєму директору та вчителю Миколі Красносельському: «Якщо почнуть стріляти в Харкові, я поїду не вагаючись. Мені треба рятувати близьких». Моя квартира розташована в 30 км від кордону з Росією. Коли тренувався до змагань з тріатлону Ironman, я постійно їздив туди-сюди на велосипеді, у мене це займало годину. Тож коли 24 лютого місто прокинулося від вибухів, то знав, що робити. Я готувався: мої діти до початку повномасштабного вторгнення вже 10 днів мешкали в Центрі України.
Дуже багато людей теж були готові – через 15 хвилин після перших обстрілів вони почали виходити з валізами й виїжджати з міста. Тоді о п’ятій ранку в Харкові був такий самий трафік, як в Івано-Франківську вдень або ввечері. Я одразу вирушив на роботу. Хотів забрати із собою щось із обладнання, адже серед нього є пристрої, які є унікальними для України. Однак вирішив вивозити найбільшу цінність – людей. Більшу частину апаратури ми забрали пізніше, щоб можна було надавати допомогу в Івано-Франківську. На жаль, це обладнання не підходить для лікування поранених у воєнний час.
Пацієнти мають отримувати допомогу як на Сході, так і на Заході України
Евакуювавшись до Івано-Франківська, я почав працювати в державній і приватній клініках. Зі мною переїхав лікар-інтерн із Центру інтервенційної онкології. Поступово ми розширюємося, скоро до нас приєднаються ще кілька фахівців. Паралельно я навчаю молодих лікарів. Зрозумів, що краще «виростити» свого спеціаліста, готового здобувати новий досвід, ніж взяти людину з «правильним» бекграундом, яка вважає, що вже все вміє.
У Харкові й нині залишаються деякі мої колеги, які в Центрі надають допомогу пацієнтам. У нескладних випадках лікарі не потребують моєї допомоги й можуть самі виконувати базові втручання. Я хочу, щоб Центри інтервенційної онкології працювали і в Харкові, і в Івано-Франківську. Пацієнти виснажені, вони не будуть долати 1000 км, тому важливо, щоб допомогу можна було отримати як на Сході, так і на Заході України. Однак я не хочу бути унікальним лікарем – це неправильно. Можна зробити, щоб базові речі виконували в онкоцентрах кожного міста країни. Щоб пацієнти знали, що така допомога є, і щоб лікарі на місцях могли її надати.
Мені дивно, чому розвитком цього напряму не займаються навіть приватні лікарні. Однак я пригадую, як моя мама, яка була завідувачкою аптеки, говорила, що їй легше продати 10 упаковок «Анальгіну», ніж рідкісну, але ефективну новинку. Якщо інформація про інтервенційну онкологію поширюватиметься серед лікарів і пацієнтів, цей метод стане одним із стовпів онкології в Україні, як це вже сталося в Західній Європі.
Планую створити в Івано-Франківську онкологічний хаб
До повномасштабної війни я багато займався спортом, брав участь у змаганнях. Нині намагаюся періодично тренуватися, але тепер складно займатися на тому ж самому рівні, бракує часу. Я готуюся до європейського іспиту, який підтвердить мій фах на світовому рівні. Це підтвердження отримали приблизно 800 людей. Мені воно потрібне не для того, щоб виїхати з України – якби хотів, то поїхав би раніше. Я хочу скласти іспит, щоб на нас звернули увагу. З початком повномасштабного вторгнення так і сталося – Україну прийняли в Європейську асоціацію інтервенційних радіологів. Раніше мені було прикро, що там була Росія, а ми – ні.
Щотижня я виїжджаю в інші міста, налагоджую співпрацю з колегами. Планую поїхати до Львова й розповісти, як можна працювати на обладнанні, яке вже є в лікарнях. Я хотів би створити онкологічний хаб в Івано-Франківську, тому що це місто може об’єднати весь Захід України. Війна – це страшний каталізатор для втілення своїх планів.
Де б я не жив, всюди розвивав би інтервенційну онкологію
Я вже не хочу повертатися в Харків і прийняв для себе, що я внутрішній мігрант. Раніше, бувало, йду по супермаркету, дивлюся на серветки та згадую, що у нас такі стояли вдома на столі. У ці миті хотілося плакати. Але як я можу повезти в Харків родину, коли його обстрілюють і поруч з нами – замінований ліс? Поїхати сам також не можу, бо дуже люблю своїх синів, і це теж буде постійний стрес.
В Івано-Франківську я розмовляю українською, і мені це подобається. Я перемикаюся між двома мовами, тому що моє близьке оточення спілкується російською. Помічаю за собою, що коли нервуюся, починаю переходити теж. Що стосується мови, мені легко адаптуватися, але щоб розмовляти чисто, заглядаю інколи в словник.
Мені дуже подобається Івано-Франківськ, хоч не одразу вдалося звикнути до міста. Тут зовсім інший ритм, не такий, як у Харкові. Коли переїхав сюди, то повністю занурився в роботу: прокидався з ноутбуком і засинав з ним. Намагаюся кожну вільну хвилину використовувати з користю. Наприклад, сьогодні, поки чекав пацієнтку на біопсію, оформлював заявку на грант, щоб нам надали новий датчик. Я хочу не просто працювати тут, а розвивати інтервенційний напрям у нашій країні. Зрештою розумію, що де б не жив в Україні, то займався б саме цим.
ФОТО ТИЖНЯ
