Я не маю амбіцій комусь щось доказати, — актор Олексій Гнатковський

Автор: Застава Максим

09 Жов, 2023 09:48

Поділитись публікацією
Я не маю амбіцій комусь щось доказати, — актор Олексій Гнатковський

Актор франківського драмтеатру Олексій Гнатковський на піку слави через роль Івана Довбуша у рекордно популярному фільмі “Олекса Довбуш”. У “Франківських теревенях” розповідає, як він відчуває свою популярність, чому почуває себе винним, коли добре висипається і за що любить і не любить Івано-Франківськ.

Читайте також: Франківський драмтеатр відкриє сезон благодійним показом "Бою за Україну" в Тернополі

– Чи відчуваєш ти себе на піку слави?

– Ні.

– А коли в тебе був пік слави?

– Я не дивлюсь на це так, не думаю про це.

Не скажу що мені там неприємно. Це моя робота, яка передбачає такі речі.

Дуже прикольна штука мені подобається: “Що треба робити, щоб не розчаровуватись — взагалі в принципі: у житті, у людях…? Не зачаровуватися.

Так сам й тут. Яка слава? Все настільки відносно в житті, все настільки скороминуче. Якщо ти раптом почнеш сам від себе балдіти, то це поможе тільки у твоїх особистих сексуальних збоченнях. У цьому нема сенсу, як на мене.

У мене дуже багато різних проєктів, роботи й нема часу рефлексувати,  що б було. Дивитися назад взагалі нема часу — мені цікаво, що далі.

– Кілька тижнів вже йде прокат фільму (допрем’єрний показ в Івано-Франківську відбувся 20 серпня. А у широкий прокат вийшов на День Незалежності – ред.). Є відгуки глядачів і критиків. Чи виправдовуються твої очікування, чи, знову ж таки, у тебе їх не було?

– Коли я брався за то кіно — знав, що воно буде круто.

Я розумів, що це Санін (Олесь Санін — відомий український режисер – ред.), що це Михальчук (Сергій Михальчук — кінооператор, воїн ЗСУ – ред.), що це крута команда, що це найдорожче кіно в історії незалежної України (у тому числі й за касовими зборами – ред.) Тобто я зрозумів, що це буде велике полотно. Мені й роль Івана Довбуша дуже подобалось. Я планував, що так буде.

Це не з егоїзму, не з якогось вимахування — це просто з професійної точки зору. Для мене дуже приємно і дуже круто — я насправді не пам’ятаю в українському кіно — що, от мені пишуть: “Ми на Довбуші вже четвертий раз”.

Спочатку — це ефект “Вау”. Далі люди йдуть подивитися на деталі, костюми. Потім подивитися підтексти у сюжетних лініях. Там дуже багато відсилань до біблійних персонажів, знаменитих картин.

Тобто тут багато пластів — і люди ними цікавляться. І це, як на мене, успіх.

Люди починають розбирати фільм на цитати, люди починають бавитися, люди починають створювати образи, починають косплеїти, робити тік-токи.

Не люблю, коли кажуть “українське кіно”. Я б хотів, щоб наше кіно не мало приставки “українське”. Або, щоб ця приставка не означала “по посвідченню”.

Щоб не починав його жаліти, мовляв, це українське кіно, воно ледве дихає і його треба підтримати — ні. Це приклад того, як наше кіно може бути комерційно успішним і мати хороший мистецький рівень. І це дуже крутий приклад.

– Чи ти читаєш коментарі, що пишуть про фільм? Як ти відстежуєш?

– Ніяк не відстежую. Те, що мені пишуть в особисті повідомлення — читаю, а коментарі — то якось ні. По-перше, це дофіга часу, а по-друге, чесно, я не дуже вмію це робити.

– З цікавого, що бачив — що фільм не відповідає історичним фактам, щось не грає по датах, по одягу. Що б ти сказав?

– По-перше, це художній фільм. І він дуже багато досліджував джерела: всі праці Грабовецького (український історик Володимир Грабовецький – ред.), різні записи, у тому числі єврейські писання — там ціла історія.

Часові рамки також виконані. Те, що Олексій Довбощук воював в Гданську — це факт. Але це художній фільм.

Іван Довбуш — історична правдива постать, він реально був і він швидше був ватажком опришків, ніж Олекса. Ніж Івана Довбуша з вигравіюваними іменами — знаходиться в Краківському музеї в Польщі — це реальне персонажі.

Довбуш — це легенда. У нас кожна криниця, кожен камінь у горах – “камінь Довбуша”, кожна стежка — Довбуша. І де правда?

– Кіно презентували у 2023 – в час Великої війни. У тебе були якісь внутрішні дискусії: чи варто це робити, чи чекати закінчення війни?

– Воно мало вийти у 2022 році, але кацапи… Ми сказали, що зробимо цей фільм після перемоги. Але коли ми почали дивитися і робити останні штрихи — ми розуміємо, що нам потрібно зараз це кіно показати людям. Щоб люди бачили себе — українців — які класні, які воюють, по-перше, за свою землю вже не перше століття, які вміють це робити.

Нам треба людей надихати, тому що це наша робота. Нам треба підіймати дух і створювати національну ідею.

І нам треба показувати героїв. Герої зараз в нас на фронті є, але вони всю історію в нас. Нам потрібно показувати свою тяглість — що не просто так українці вміють воювати, а вони мають силу, здатність, мужність. Довбуші — вони ж ніколи не були воїнами, вони не вчилися на воїнів — вони були пастухами. Але пройшов час і вони взяли зброю в руки.

Тобто нам треба показати себе, героїзувати. Бо в нас комплекс меншовартості, який нам нав’язала ця “кацапська федерація”. Тому цей фільм ми вирішили показати зараз, тому що людям треба підйом, бо я бачу багато людей, які кажуть, що втомилися від війни.

Нам не треба втомлюватися, ми не маємо права втомлюватися. Ми маємо всі розуміти, що війна йде не на сході України, а на цій території України. Наше завдання — кожен день щось робити для перемоги.

Ходити в кіно чи не ходити в кіно, пити пиво чи не пити пиво — я не знаю. У мене те саме питання до себе щодня. Я не маю зараз відповіді на це запитання і я не знаю, як ви собі це поясните. Якось вигрібайте, але вигрібати треба.

– Зараз ми записуємо інтерв’ю у драмтеатрі. Що ти скажеш про це місце? Тут ти народився, це твій садочок, школа, університет?

– Це моя колиска цивілізації.

– Чому наш драмтеатр є колискою цікавих акторів?

– Бо тут працюють люди, яким не пофіг: на професію, на свою землю.

І я знаю таку одну штуку, яка нас всіх об’єднує в театрі: ти змінюєш світ тоді, коли робиш більше, ніж треба, ніж вмієш, ніж можеш.

Коли ти жертвуєш чимось: своїм часом, рідними, комфортом, сном, здоров’ям. Коли ти приходиш не на роботу, а коли ти приходиш служити або на галери.

– Ти себе у цьому театрі не тільки як актор, а і як режисер. Що більше подобається?

– Я все-таки актор. Але й режисерство подобається. Є речі, які я робив як режисер, тому що не міг цього не зробити.

У мене є вистава з воїнами по Ремарку “На Західному фронті без змін” також робили Шекспіра. Також робив виставу “Сватання на Гончарівці”. Це концентрат русофобії та українолюбства. Це була швидше навіть не режисерська історія, а громадянська позиція — те, що я хочу сказати світу загалом. Але акторство — це більш моє.

– Як ти думаєш, чи зараз варто знімати нові фільми, вистави про війну — вже сучасну?

– Якщо ти вже вберешся за це, то це треба робити з хірургічною точністю.

Якщо в фільмі знімуть і буде трошки інакше — то ти можеш збожеволіти.

Якщо в Маріуполі відбувалися такі речі, що люди від безвиході кидалися з будинків, то якщо ти щось знімеш не точно — то це величезний гріх. Тебе в тюрму не посадять за це, але відповідати перед совістю доведеться.

Якщо вже хочеш, то краще або документально робити, або художньо. Ти можеш взяти будь-яку тему, наприклад, Батуринську трагедію і зробити Батурин, і я зрозумію, що це про Маріуполь.

– Твій стендап “Про що мовчать чоловіки” – це хороший комерційний проєкт, я правильно розумію? І він показує те, що можна у культурній сфері робити комерційні успішні проєкти — чи ні?

– Я думаю, що всюди можна робити успішні речі, якщо в тебе голова на плечах є і якщо в тебе руки не зі сраки ростуть.

Цей стендап — це дуже насправді крута штука. Сам текст написаний у 1996 році Робом Беккером — американським сімейним психологом і коміком. Це жанр “one man show” – шоу одного актора. Він увійшов у книгу театральних рекордів світу, як найбільш тривале “one man show”. Відоме на понад 40 країн і навіть в Нью-Йорку є вулиця, названа в честь цього шоу. Це ржачка і плюс там дуже багато філософських речей.

Після цієї вистави багато людей, які розбігалися, вони не розійшлися. Більше десятка людей казали мені: “Дякую Вам, ми не розійшлися з чоловіком/дружиною завдяки цьому шоу.

Ти бачиш там себе і воно зроблене з такою іронією, але ти не ржеш зі своєї жінки або себе — це якби самоіронія і це дуже крута штука.

І тепер ми з Ірмою (Вітовською — відомою українською акторкою театру і кіно – ред.) зробили цю історію. Ми зараз по всій Україні з нею катаємося.

– Це інший сценарій чи ви адаптували?

– Ми продумали ідею, взяли сценариста, заплатили йому кошти й він написав нам сценарій. Ми його адаптували ще раз і зробили цю виставу.

Ми називаємо це дуже несерйозною комедією про серйозні речі. Напевно найсерйозніші речі, яка є у нас в житті.

Там дуже багато інтерактиву, ми з глядачами працюємо в цій виставі.

– Оскільки наше інтерв’ю про Франківськ і франківців, не можу не спитати тебе про це місто. Подобається тобі це місто, комфортно?

– Це моє улюблене місто.

Я був в усіх обласних центрах і в багатьох містах. Я поступав у “Києво-Могилянку” – не поступив туди й вернувся у Франківськ, поступив на політологію.

Франківськ — найкрутіше місце для життя.

У мене зараз є багато пропозицій, пов’язані з переїздом, але ні.

– Чому?

– Тут прагматично є всі речі, які нам потрібні. Тобто тут в нас є можливість працювати й заробляти гроші, тут є безпека. Тут рівень культури, я думаю, чи не найвищий в Україні.

У нас театр, у нас “Станіславівський феномен” (культурне явище початку 1990-х, яке позначає групу письменників, що пишуть у постмодернізмі – ред.), у нас є “Ваґабундо” – крута локація, яка збирає потужних митців. Словом, у нас всі мистецькі запити задовільнені кардинально.

– Ти розказав, чому любиш Франківськ. А за що не любиш?

– Я капець як не люблю бігборди, навіть коли я на них є (сміється – ред.). Я себе там не розміщав точно.

Я не люблю у Франику бруківку.

От ти собі робиш ремонт в хаті. Ти, наприклад, поклав ламінат і потім розумієш, що каналізація прогнила вся. А ти ламінат поклав. За рік буквально треба новий ламінат, але зато постійно є робота — ламінатний цех працює.

Як на мене, це засіб маніпуляції. Є набагато більше важливіших речей.

Мені не подобається на кільцевій розв’язці поблизу залізничного вокзалу паровозик. Я б убив людину, яка це придумала.

– Чи наші люди втомилися від війни? Чи потрібно їм трішки напрягтися?

– Завжди треба напрягатися.

Ми не маємо права забувати про війну, відволікатися.

Приходять в кіно або в театр і кажуть: “Нам треба відволіктися”.  Може це тільки питання термінології, але, як на мене, ми не маємо права відволікатися. Ми можемо пройти в театр, в кіно, подивиться комедії.

Після початку повномасштабного вторгнення, я не знав, як це — грати в комедії. А тепер я розумію, що людям це потрібно.

Це не відволіктися, це як автомат перезарядити.

Феномен комедії під час війни — це не зараз придумали. Чарлі Чаплін, наприклад, під час Другої світової війни.

У кожного є свій запит: комусь там піти в театр, комусь випити пиво — у кожного свій спосіб, але це для того, щоби буквально не збожеволіти.

Але нам всім треба розуміти, що війна триває і ми не маємо права жити відсторонено своїм буденним життям. Це дуже нечесно, це дуже несправедливо.

Моє середовище, де я є, там переважно всі працюють на одному фонді. Наприклад, я граю вистави, в мене є мої особисті “Про що мовчать чоловіки” і “Як виростити чоловіка в домашніх умовах” з Ірмою Вітовською — і ми щомісяця купуємо мінімум по машині.

– У стрічці між Іваном та Олексієм був діалог, що наші люди — як вівці…

– Іван, коли каже, що люди вівці й що їм не треба зброї, а їм треба поїсти й того, хто за них буде вбивати, і того, хто за них буде вмирати… Це зараз для мене дуже важлива тема, як ми сприймаємо Героїв. Зараз ми буквально молимося на цих хлопців і дівчат, а що буде після перемоги? Коли вони прийдуть після перемоги, коли вони виконують свій обов’язок — як ми будемо до них ставитись далі? Ми будемо їх далі боготворити чи будемо далі займатися кожен своїми справами?

Це питання цього героя й Іван каже про те, що люди вівці. Але він говорить не того, що він їх не любить, він просто розуміє уже життя, він вже має досвід цього, він вже став цинічний.

Він любить свої гори, сім’ю, Олексу, ватагу. Він останній іде по цій колоді після них. Так само і людей він любить. Він каже, що люди — це вівці, але за них треба стати. Тобто він просто дуже сильно віддає собі належне — що люди бувають різні, але загалом їх треба захищати. І він фактично й віддає своє життя за цих людей.

Тобто він хотів слави й він хотів жити — і він віддає все своєму братові: свої славу й життя, тому що людям треба героя, символ прапор Довбуша.

Це моя історія з людьми: я люблю наших людей і я не люблю їх страшенно водночас.

Я думаю: “Боже, як можна бути таким тупим?”. Ти кричиш в рот, а там ехо. Те, що люди вибирають — свідчить про їх розвиток, інтелект.

Але водночас я люблю наших людей, тому що вони найкращі, найщиріші, найдобріші. Я вважаю, що українці — це вибраний народ. Люди, які показують приклад усьому світові, як бути гордим, вільним, незалежним і як виборювати свою державу. 

Я люблю свою країну, свою землю, свій народ. Для мене це дуже важливо і дуже особистісно. І тому я нервую, коли щось не так. Це як до своєї дитини: “Ти чого не вчишся?”. Це як до чогось дуже рідного й тому я вимогливий, тому мене бісить, коли люди туплять.

Відеоподкаст “Франківські теревені”. Говоримо у Франківську про Франківськ і франківців. І не тільки! Політики, комунальники, авторагулі, хабарники – начувайтеся! Героям, волонтерам, просто небайдужим франківцям – слава!