“Я почав думати українською”: в Івано-Франківську обговорили мовний перехід та єдність українців
20 листопада в Івано-Франківську відбулася зустріч, присвячена українській мові, культурі та історії, яку організував Рух “Єдині”.
Про це пише “Галка”.
На заході виступив Тарас Кремінь — письменник, науковець та державний діяч, який тепер працює амбасадором розмовного курсу громадської організації “Єдині”. Разом з ним у дискусії взяли участь Віра Гронська, координаторка розмовних клубів організації, Лілія Віжічініна, модераторка клубів в Івано-Франківську, та Катерина Таран, співзасновниця платформи “Підпілля”.
Громадська організація “Єдині” впродовж трьох з половиною років працює над об’єднанням українців навколо української мови, культури та історії. Основним інструментом став курс мовного переходу, який допомагає людям за 28 днів перейти на українську мову в повсякденному житті. Важливою складовою програми є розмовні клуби.
У 2025 році організація вирішила розширити свою діяльність та започаткувала ініціативу “Історії переходу: твоя точка опори”. Проєкт передбачає поїздки по всіх областях України, щоб з’ясувати, як люди переходять на українську, чому це важливо, з якими викликами стикаються та як можна ефективно допомагати в цьому процесі.
Тарас Кремінь, уродженець Миколаєва та випускник російськомовної школи, поділився власним досвідом та спостереженнями про мовну ситуацію в різних регіонах України. Він наголосив, що найбільша проблема двомовності в Україні криється у родинному вихованні — сфері, на яку не поширюється закон про забезпечення функціонування української мови.
Кремінь також розповів про свій новий статус: чотири місяці тому він повернувся на кафедру української літератури Миколаївського університету, де викладає першокурсникам. Паралельно він виконує обов’язки громадського радника з питань мови.
Кремінь розповів про унікальний досвід переконання відомих спортсменів перейти на українську. Одним із найскладніших випадків став Андрій Шевченко напередодні Олімпіади, коли легенда футболу заявив, що виходитиме на прес-конференцію англійською мовою.
Переконати вдалося через президента Федерації футболу простими словами: “Соромно буде штрафувати Андрія Шевченка — легенду українського футболу”.
Ольга Харлан, уродженка Миколаєва, за останні п’ять років не дала жодного російськомовного інтерв’ю — це також результат цілеспрямованої роботи.
До 2022 року в Україні діяло п’ять театрів російської драми, включно з Київським національним академічним театром імені Лесі Українки. Кремінь згадав свою розмову з героєм України Олексієм Резніковим: “Ви повинні поміняти вивіску. Ви повинні перекласти репертуар”.
24 лютого художній керівник театру Кирило Кащук зателефонував Кремнію: “Коли я вчора вранці почув (після обстрілу – ред.), як плаче моя дочка, я пригадав нашу розмову. Я сьогодні піду до свого колективу, оголошую, що ми перекладаємо всі вистави українською мовою”.
Зараз театр працює на трьох сценах та складає конкуренцію іншим провідним театрам столиці. Частина акторів загинула на війні, і для колективу це стала точкою зрозуміння важливості української мови.
Для Кременя українізувати рідне місто стало місією. Найбільшим викликом було переконати учня обласної адміністрації, виступи якого ретранслюються в Telegram-каналі “Миколаївський Ваньок” з майже 3 мільйонами користувачів — найбільшому в Україні.
“Працює культурний інструмент: попередження, пропозиція, особиста зустріч, аргументи, друга зустріч, лист. Якщо не працює — краще не витрачати час”, — пояснив свій метод Кремінь.
Кремінь попередив, що на полях переговорів українська мова стає предметом політичних переговорів і тиску. “
Головний виклик — зробити українську мову глобальною:
“100% поширення української в Україні — це недостатньо. Українську повинні розмовляти в школах по всьому світу. Українську повинні боятися на території країни-агресора. Українську повинна підтримувати наша діаспора всюди”.
Віра Гронська, координаторка розмовних клубів організації “Єдині”, розповіла що почала свою роботу з 2022 року, коли в Івано-Франківську діяли три локації. Зараз залишилася одна, але найстабільніша. Робота відразу збіглася з початком масштабної евакуації, коли люди почали переїжджати до міста, зіштовхнувшись з проблемою взаєморозуміння між місцевими жителями та переселенцями.
Гронська поділилася яскравими спогадами про учасників клубів. Одна з відвідувачок щотижня приходила на заняття, незважаючи на відсутність підтримки вдома.
“Це справді точка опори, таке середовище, де я розумію, що мене підтримують”, — говорила вона.
Учасники не лише вчилися мови, а й занурювалися в життя Івано-Франківська, відкриваючи для себе місцеві особливості. Наприклад, дізнавалися, що “пижик” — це місцева назва для жовтих маршруток.
Особливо зворушливою була історія учасниці з Одеси, яка знайшла в Івано-Франківську місце зі скульптурами, що нагадували їй рідне місто.
За період 2022-2023 років до співпраці було залучено 35 громад по всій Україні, щотижня відбувалося 55 розмовних клубів, а також 11 закордоном.
Вражаючим виявився відгук Миколаєва: бібліотека одразу запропонувала 11 локацій для клубів, а згодом обіцяла розширити їх до 20.
Найяскравішими моментами Донська назвала роботу клубів на деокупованих територіях. У Чорнобаївці учасники переносили заняття через обстріли, але продовжували збиратися. У Балаклії та Херсоні люди приходили на зустрічі навіть під час повітряних тривог.
У різних містах модератори знаходять креативні підходи: у Вознесенську святкують усі можливі свята — від Дня кави до Дня кавуна. В Запоріжжі учасники вже їздять разом відпочивати на озера.
Лілія, яка проводить розмовні клуби вже 12 років, розповіла про еволюцію проєкту. Хоча деякі учасники повернулися додому — до Харкова, Києва та інших міст, міграція продовжується. Останнім часом до клубів приєдналося багато людей із Сум, Сумської області, Харкова та Харківщини.
“Це не просто зустріч, як краще знати українську мову. Всі ми по-своєму чекаємо на такі зустрічі, — пояснила Лілія. Для багатьох переселенців, включно з нею самою, клуби стали можливістю поспілкуватися, поділитися труднощами та сумом за домом, — Це навіть така психологічна розрядка”, — додала модераторка.
Найбільшою радістю для Лілії є момент, коли учасники кажуть: “Я почав думати українською”, а не просто говорити нею. Вона прагне, щоб розмовні клуби ставали осередками, де люди товаришують, дружать, разом ходять до театру та їздять на екскурсії.
“Важлива роль розмовних клубів полягає в тому, щоб подружити людей з різних регіонів, щоб не було ніяких перешкод — географічних чи мовних”, — наголосила Лілія. Українська мова долає психологічні, культурні бар’єри та стереотипи, об’єднуючи українців.
Катерина, співзасновниця платформи “Підпілля” з Енергодара, поділилася власною історією. Для неї перехід на українську став не стільки переходом, скільки поверненням до свого.
“Українська мова єднає, вона об’єднує. Роз’єднує нас тільки ворожий російський язик”, — підкреслила Катерина. Вона спростувала наратив про відсутність української в південних та східних регіонах: “Всім викладали українську. Не знати її просто неможливо”.
Згадуючи дитинство, Катерина розповіла, як бабуся розмовляла українською, школа була українською, але вона говорила російською. “Українське було в такому тумані. Нам робили щось затуманене”, — пояснила вона.
Ідея створення платформи “Підпілля” виникла після повномасштабного вторгнення, коли Катерина повністю перейшла на українську. Проєкт збирає міні-інтерв’ю людей про їхній перехід на українську мову.
“Кожна історія унікальна. Хтось розказує дуже болючі історії про те, як це не сприймалось ні на роботі, ні вдома”, — ділилася Катерина. Особливо важко тим, хто переходить на українську в російськомовному середовищі, наприклад в Одесі, без підтримки сім’ї.
Катерина наголосила на важливості україномовних осередків як безпечного середовища для однодумців. Особливо це критично для українців за кордоном, які ризикують забути себе, занурюючись у чуже мовне середовище.
“Дуже важливо, щоб на рівні уряду розказували, наскільки важливо прийти людині в оцей осередок, де буде безпечне середовище, де ти зможеш розслабитися і робити своє”.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
